Бійці 56-ї бригади зникли безвісти під Пісками - родини залишилися без компенсацій. Ось їхня історія

Майже чотири місяці рідні намагаються дізнатися про долю воїнів

Майже чотири місяці рідні бійців 56-ї окремої мотопіхотної бригади Михайла Ліпітенка та Олексія Нежлукченка нічого не знають про їхню долю. Обидва ще 5 вересня не повернулися з бою в районі Первомайського — Пісок і вважаються зниклими безвісти. Сім’ї сподіваються на диво і намагаються дізнатися правду про події того дня, збираючи по крихтах розрізнену інформацію.

"Чому так мало поговорили? Не так, як завжди. Треба було ще"

І 27-річний Михайло Ліпітенко з Кіровоградщини, і 44-річний Олексій Нежлукченко з Дніпропетровщини пішли на фронт, не чекаючи на повістки. Обидва від самого початку опинилися на одному з найважчих напрямків – Донецькому, де воювали у складі 56-ї бригади.

— Мишко 25 лютого приїхав із поїздки, він працює помічником машиніста у локомотивному депо Знам’янка ТЧ-7 і сказав: "Мам, я йду воювати!" — розповіла "Телеграфу" мама військовослужбовця Тетяна Ліпітенко. — Ми благали сина передумати, адже в нього і бронь є, але він сказав: "Якщо не я, то хто?!"

У середині березня був на передовій і Олексій Нежлукченко, який до повномасштабного вторгнення працював водієм вантажівки в приватній фірмі. Разом із Михайлом вони опинилися в одному підрозділі. Востаннє сім’ї бачили їх під час відпустки.

- Льоші давали відпустку влітку на п’ять днів з урахуванням дороги, тобто вдома після кількох місяців на фронті він пробув "чистих" три дні, – каже дружина Олексія Нежлукченка Ольга.

- Мишу ми востаннє бачили 3 липня, він приїжджав на день народження батька, – уточнює зі сльозами у голосі Тетяна. — Презентував йому кондиціонер, решті теж подарунки вручив, ми його ще посварили за витрати, а він сказав: "Мамо, може, я не повернуся, буде вам пам’ять про мене".

На зв’язок із рідними обидва побратими виходили 4 вересня. Повідомили, що найближчими днями будуть "поза зоною", оскільки йдуть на завдання.

- Ми поспілкувалися, я відключилася і подумала: "А чому так мало поговорили? Не так, як завжди. Треба було ще", – згадує свої почуття того вечора Ольга.

- Я бачила, що 5 вересня Миша був у Телеграмі близько 8 години ранку, але ми вже на зв’язок не виходили, – зазначає Тетяна. — Наступного дня ввечері дзвінок: "Тетяно, ви давно розмовляли з Мишком?" Я поцікавилася, з ким говорю, людина назвалася товаришем по службі сина. Я кажу: "Миша мав йти на пост спостереження", а мені: "Ні, 5 вересня він пішов у бій. Було дві БМП, але з тієї, де був ваш син, повернувся лише один боєць, дивом вийшов з-під вогню ".

- Мені ніхто нічого не повідомляв, хоча Льоша попереджав: "Якщо зі мною щось трапиться, тобі зателефонує моє начальство", — наводить слова чоловіка Ольга. – Але цього не сталося. Я почекала п’ять діб і почала телефонувати друзям чоловіка. Вони мені дали людину, яка була на тому ж напрямку, від неї я почула: "Олю, був бій, Льоша з хлопцями пропали, але ти сподівайся, може, в полоні". Хоча мені чоловік казав, що він сам ніколи не здасться, але він міг бути поранений, непритомний. З’ясувати, що з ним, я намагалася у військкоматі, але там, як виявилося, були не в курсі навіть, що мій чоловік служить у 56-й бригаді. З невідомої причини звідти цю інформацію не передали, хоча в нього і запис у військовому квитку є, і він справно отримував зарплату. Ось такий бардак коїться!

"А раптом таки хтось вижив, крім тих шести, що точно вибралися?"

Обидві сім’ї — і Ліпітенки, і Нежлукченки — були змушені буквально вибивати повідомлення, що Михайло та Олексій зникли безвісти. Місцем, де це сталося, вказано район Піски Донецької області. А сам бій 5 вересня був знятий як росіянами з безпілотника, так і бійцем Сергієм Шутьковим, нині покійним. Відео, де показані події з двох сторін, з’явилося кілька тижнів тому на YouTube-каналі "Бутусов плюс".

З відео випливає, що бійцям поставили завдання штурмувати російські позиції. На цей напрямок групи висунулися на бойових машинах піхоти. Одній вдалося вибити окупантів із бліндажу, але потім довелося відійти, бо ворог відкрив вогонь з флангу.

"Ми постійно просили про допомогу, але не було ані підкріплення, ані резерву, ані евакуації, купа "трисотих", "двохсотих" (ми натрапили на тіла наших хлопців, які не змогли вивезти з попереднього "замісу"), — говорив Сергій, відповідаючи на запитання головного редактора "Цензор.Нет" Юрія Бутусова. — Нас почали обстрілювати і зі спини, і збоку, і зверху. Закінчувався боєкомплект, треба було приймати рішення, і ми почали відхід. З 22 хлопців у нас вціліло п'ятеро, з іншої групи — один".

Друга група, у складі якої були Михайло та Олексій, намагалася придушити кулеметні "гнізда", але зазнала невдачі: камери зафіксували, як бійці падають один за одним. Але ні мертвими, ні живими хлопців ніхто зі своїх не бачив. Рідні бійців не залишають надію, що вони вціліли, але припускають і найгірший варіант розвитку подій. При цьому порушують логічне питання військовим: якщо хлопці загинули, чому досі їхні тіла не забрали з поля бою.

- За кілька днів до цього бою чоловік разом із Мишком якраз уночі вирушили забирати поранених та потрапили під обстріл, їх обох контузило, – каже Ольга. — Коли я спілкувалася з Льошею по відеозв’язку після цього, він якраз капав ліки у вуха, скаржився на шум і сильний головний біль.

- Під час вибуху Мишаню відкинуло на 150 метрів, але ні його, ні Олексія до шпиталю не поклали, а за кілька днів відправили на штурм, – додає Тетяна. — Живий він чи ні, ми точно не знаємо. Звичайно, сподіваємося, а раптом вибрався, потрапив у полон, звертаємось до всіляких інстанцій. Але інформації щодо цього ніякої.

- Розумієте, всі кажуть різне. Так, могло статися диво, постійно шукаю, переглядаю фото тих, хто в полоні, – продовжує Ольга. — Ми знаємо і про існування відео, облич на ньому не розібрати, але зрозуміло, що був сильний обстріл. А раптом таки хтось вижив, крім тих шести, що точно вибралися? Чому не можна було повернутися та забрати хлопців? Я питала про це у командира неодноразово, обіцяв відправити пошукову групу. Але цього не було зроблено.

Зазначають рідні бійців і той факт, що після їхнього зникнення всі виплати "поставлені на стоп". Тобто вже чотири місяці і Ольга, а в них із Олексієм є 14-річний син, і дружина Михайла Катерина разом із 9-річним сином залишаються без фінансової підтримки.

- Мій син стільки пройшов гарячих точок, успішно виконав не одне завдання… А потім був цей злощасний бій. Ми хочемо знати точно, що з ним, де він, — каже мати Михайла Тетяна.

- Найболючіше — думати, що наші хлопці десь там так і лежать, — резюмує Ольга. — Чому так? Сміємося з росіян, що вони кидають своїх, а з нашими хлопцями, виходить, відбувається те саме?!

У Координаційному штабі з питань поводження з військовополоненими, коментуючи ситуацію з виплатами, називають хибною інформацію про те, що "нібито держава зацікавлена довше тримати статус "зниклий безвісти", щоб рідні не отримували виплат". А мова не лише про зарплату, а й про так звані бойові. Чиновники запевняють, що при зверненні до штабу сім’ям допомагають "розібратися з оформленням документів та налагодженням контактів з частиною". Хоча і Ліпітенки, і Нежлукченки кажуть, що їм так не пощастило. Самим доводиться шукати всі контакти та намагатися щось з’ясувати.

При цьому в Міноборони називають "необґрунтованими призупинення виплат грошового забезпечення сім’ям військовослужбовців, захоплених у полон або заручники, а також інтернованих у нейтральних державах, або зниклих безвісти". Про це йдеться в окремому дорученні за підписом міністра оборони Олексія Резнікова, яке датовано 28 липня 2022 року. Документ опублікував на своїй сторінці Андрій Кривцов – родич нещодавно звільненої з російського полону медика Олени Кривцової.

Правозахисник звертає увагу родичів бійців на обов’язки військових частин, серед яких невідкладне започаткування службових розслідувань для встановлення фактів захоплення в полон або зникнення безвісти, а також подання заяв до Нацполіції. Як показує практика, першого вдається досягти після звернення сімей до ДБР/військової прокуратури, друге рідні роблять самостійно. Та й термін "не більше 15 діб" на ухвалення рішень щодо виплати грошового забезпечення дружинам або батькам теж, як бачимо з описаної історії, не витримується. Ще й терцентри комплектування та соціальної підтримки (військкомати) "лажають" з тим, щоб "невідкладно інформувати рідних про порядок отримання грошової допомоги" та "забезпечувати належну комунікацію з командуванням військової частини".