"Танки на газонах не паркувати!" — Зоопарк "XII Місяців" пережив окупацію та холодну зиму і знову готовий зустрічати відвідувачів

Співробітники зоопарку змогли зберегти близько 300 тварин і птахів, деякі з яких дуже рідкісні

Зоопарк "XII Місяців" знаходиться у селі Демидів Вишгородського району Київської області. Тут на початку вторгнення стояли російські війська. Як людям та тваринам вдалося пережити складний воєнний рік? Про самопочуття після окупації, висадку 35 тисяч тюльпанів до нового сезону та про те, як сильно зоопарк чекає на відвідувачів, "Телеграфу" розповів його засновник та власник Михайло Пінчук.

"Це як з дітьми, але вдесятеро складніше"

— За рік війни у вас побільшало "хвостиків"? Я бачила краєм ока, що поросята маленькі бігають. Є маленькі мавпочки.

— Війна не зупиняє життя, і життя тварин — у тому числі. Минулого року троє тигренят народилися, коли тільки-но вийшли звідси окупаційні війська. Нині скачуть вже здорові тигри. Народились жирафеня, зебреня, теля хайленда (порода довгошерстих великорогих шотландських корів, — Авт.), біле вовченя, кілька мавпочок… Тварини народжуються, помирають, як і люди. Це процес безперервний. І коли починається війна, вони більше вмирають, аніж народжуються. Після того, як окупанти пішли, у нас ще 3 місяці тварини помирали від накопиченого стресу. Звичайно, менше, ніж у перші дні окупації, коли все навколо літало і вибухало ночами – суцільна заграва та гуркіт.

— Але ж прильотів не було?

— Ні. Вони страждали від панічних атак, самі себе вбивали здебільшого. Пізніше вмирали від інфарктів. Навіть коли ми їх вивозили до інших зоопарків, лікували… Ми їх поховали, оплакали, і зараз далі намагаємося жити якимсь життям напіввоєнним, з надією на те, що це все закінчиться.

— А хто найбільше постраждав?

— Примати. Вони найрозвиненіші. Вони найбільше хвилювалися.

— Хтось із підприємців підійшов до початку вторгнення із подушкою безпеки, розрахованої на два місяці, хтось із великими кредитами на розвиток. Що було із зоопарком?

— Для нас головним були не кредити, а щоденне обслуговування, бо маємо справу з живими душами. Вони як діти. Тільки у нас не дитячий садок, де можна зателефонувати батькам, і вони заберуть своїх малих та вивезуть за кордон. Деякі наші тварини — сильні, небезпечні. А деяких не можна виводити надвір у холодну пору. Ми вижили за рахунок того, що сім наших співробітників залишилися в зоопарку і під обстрілами всіх цих звірів вигодували, виходили. У нас за місяць із зайвим під час окупації не померла від голоду жодна тварина. Наші люди потім говорили, що їм і на думку нікому не спадало кудись піти. Як далі жити, розуміючи, що ти пішов, а жираф залишився, і він тепер приречений померти, коли впаде від вибуху чи тому що його не нагодують?

— Від вибухів падали та отримували поранення?

— Вони дуже лякалися, гасали по вольєрах, жираф падав. А коли жирафи падають, то самі піднятися не можуть. Піднімати треба було, годувати, заспокоювати. Я тому й сказав, що це як діти, тільки дуже великі та сильні. І з ними вдесятеро складніше.

"По холоду в ящиках на плотах переправили орангутангів, але більше так не ризикували"

— Як так сталося, що тварин вдалося зберегти? Ми знаємо, що в деяких випадках окупанти заходили та розстрілювали все, що бачили.

— На нашу територію танками заїхали буряти. Вони тут жили, на цих стільцях сиділи, на яких ми зараз сидимо. Тут в офісі було все розграбовано та винесено, але тварин та людей вони не чіпали. Ходили, дивилися, видно було, що таких тварин бачать уперше. Але вони нікого не скривдили. Я думаю, це пов’язано із двома речами. По-перше, вони хотіли зробити парк відпочинку для своїх. Мали приїхати дружини офіцерів, планували для них влаштувати якесь свято. Вони думали, що війна швидко закінчиться, і вони тут назавжди. А друге – я вірю в те, що ми всі родом із дитинства. Рідко у кого підніметься рука на зайчика чи вовчика з дитячих казок.

— У Бучі та Ірпені було всяке…

— Я чув про це. Але там, як мені казали, були чеченці. У нас буряти розправ якихось не робили. Можливо, людський чинник спрацював — хто попадеться. Вони лише розповідали, що приїхали звільнити нас. Може, їм просто треба було щось говорити… Звичайно, пограбували все – це "святе" ще з часів Другої світової війни, коли Жуков вивозив цілі склади награбованого з Німеччини. Можливо, пізніше було б гірше, якби вони не пішли. У них були ротації, і остання була набагато жорсткіша. Людям не дозволяли ходити по полях та навколо зоопарку. Танки стояли з одного та з іншого боку, як блокпости, і наших співробітників, хто виходив, хапали та жорстко обшукували. Але ми вважаємо, що нам пощастило, бо наші співробітники та тварини вціліли, а це — найголовніше.

— Скільки у вас всього тварин?

— Ніколи не рахував "по головах", але в районі 300. У нас переважно лише великі тварини, середніх та дрібних практично немає. І мені легше орієнтуватися на їх імена, ніж у "штуках". Це ж особистості.

— Кожного знаєте на ім’я?

— Якщо ви тут весь час перебуваєте і займаєтеся ними, повірте, нічого складного в цьому немає.

— А улюбленці є?

— Важко сказати. Ми всіх тварин любимо. Колись я дуже любив наших гепардів, які в мене вдома жили та спали на ліжках. Ми їх перевезли сюди лише тому, що коли стільки часу проводиш у зоопарку, безглуздо їх тримати одних у будинку. На жаль, вони померли. Були у віці, прожили довге, гарне життя. Але гепарди в принципі довго не живуть — всі вони інбридингові, тобто всі родичі один одному. Якоїсь миті на нашій планеті залишилася одна пара гепардів, і всі сучасні гепарди походять від них. Це дуже близька спорідненість, яка гарантує багато хвороб. Вони були справжнісінькі наші домашні звірі, могли залізти на голову і влаштуватися там спати.

Зараз ближче за всіх… Ось на картині — моя дружина з орангутангами Йосею та Магдою. Вони теж виросли у нас вдома серед людей і дуже багато від людей перейняли. Моя дружина називає їх сонячними дітьми. Вона дуже багато сил у них вкладає, вчить рахувати, складати пазли тощо. Адже людиноподібні можуть знати до 2000 слів і майже повноцінно спілкуватися з людиною.

Вони були єдиними тваринами, яких ми зважилися вивезти з окупованого зоопарку. Дружина тоді мені сказала: або ти їх забираєш, або я піду сама. Ми не знали, що буде далі, скільки триватиме окупація.

Якби нас не звільнили на початку квітня, то в зоопарку вже почався б голод. І могло б статися так, що всі тварини померли б від голоду та холоду. До кінця окупації кормів майже не лишилося. Тварин доводилося годувати не щодня, вони дуже схудли. Там, образно кажучи, навіть кашу з черевика вже не було б можливості зварити. Але ми вирішили спробувати евакуювати тварин ще на початку.

— Це було складно?

— Це було дуже складно. Орангутангів наших витягли лише за два тижні після того, як сюди зайшли росіяни. Нам був потрібен час для того, щоб організувати ящики, знайти того, хто зможе їх вивезти. По холоду плотами, оскільки міст було уже підірвано, переправляли Йосю і Магду через річку Ірпінь. Ще треба було їх "унаркозити" правильно, це ціла історія. А якщо тварина прокинеться завчасно? Вона ж сильна, розламає ящик і точно загине. Те саме — якщо цей ящик, не дай Боже, зісковзне в річку. Або якщо патруль зупинить і запитає, а що це у вас там? Нам допомагав у результаті Червоний Хрест.

Ми їх ледве вивезли живими, більше не ризикували. Вирішили покластися на долю і ЗСУ і мали рацію. Але насправді нам пощастило.

"Вам буде боляче, а тварині — соромно"

— У вас на табличках забавно написано: "Не лізьте до тварин, якщо тварина вас вкусить, вам буде боляче, а тварині — соромно". Чи були ситуації, коли було соромно?

— Практично ні. Хіба що у перший рік після відкриття. Це було тому, що діти дуже винахідливі. Вони знаходили спосіб пролізти поповзом там, де ми думали, що це неможливо. Ми протягом першого року переробляли багато вольєрів та огорож. Наразі відвідувачам дуже складно зробити так, щоб їх вкусили. Такі випадки закінчилися. Але ми не військовий об’єкт із колючим дротом, тому скрізь — таблички та батьків попереджаємо.

— Чому ви вирішили займатися саме великими тваринами? Це дуже складно.

— Ні, це найцікавіше! Хоча мене б, напевно, роздерли любителі птахів або плазунів. Але мені чомусь здається, що великі тварини індивідуальніші за інших. Травоїдні простіші, а чим вище за таблицею Дарвіна нагору, тим вони розумніші, хитріші, цікавіші.

— Тобто вам було цікаво? Тому що зважитися на такий незвичайний вид підприємництва, напевно, складно…

— Якби це був вид підприємницької діяльності, то ви бачили б такі ж приватні зоопарки по всій Україні. Але їх є ще кілька, вони найчастіше невеликі, і там немає будівель на тисячі квадратних метрів, як у нас. У нас же все зроблено так само, як у європейських зоопарках — кратний обмін вентиляції, скрізь теплі підлоги і так далі. Це повноцінний зоопарк із всесезонною інфраструктурою. Ми його назвали "XII Місяців", тому що хочемо, щоб нашим тваринам, особливо екзотам, жилося взимку так само зручно, як і влітку. Так, звичайно, не буває. Все одно на вулиці перебувати приємніше. Але ми намагалися зробити так, як і в американських чи європейських зоопарках.

Коли ти вкладаєшся в такі великі вольєри, маєш розуміти, що інвестиції навряд чи відіб’єш. І що прибутковим такий зоопарк, найімовірніше, не буде, доведеться йому допомагати завдяки іншим проєктам. Але якби ми все робили виключно за розрахунком, то жили б серед фастфудних та торгових центрів. На щастя чи ні, але є люди, які займаються і тим, до чого душа лежить без прорахунків — хтось пише книжки, хтось малює чи тварин розводить.

— Просто завжди цікаво, що рухає людиною, коли вона наважується на таку складну історію, як ваш зоопарк.

— Ну, ми ж всі читали Джеральда Даррела "Моя сім’я та інші тварини". Усі ми родом із дитинства.

— Як співробітників підбираєте, щоб бути впевненими, що вони не скривдять тварин і не покинуть, як це було під час окупації?

— Наш зоопарк знаходиться далеко від міста, цим багато в чому забираються ризики потрапляння у співробітники випадкових людей. До нас переїжджають сім’ями порядні, виховані, культурні українці. Я сам чую, як вони кажуть дітям: "Не рви квіточку, треба, щоб вона всіх радувала". "Не лякай вовчика!". Винятки бувають завжди, це ж людський чинник.

Але у нас проблем із цим самим людським фактором більше, коли відвідувачі кидають щось несанкціоноване у вольєр. Таке я бачив у всіх зоопарках, де був, від Мюнхена до Сінгапуру.

— Як ви з цим боретесь?

— Якщо є такий рух, треба його організувати та очолити, як казав герой одного фільму. Ми організували недорогий продаж (за 30 — 80 гривень) кормів для тварин, які беремо з кормової кухні. Скляночки підписуємо: це – для поні та верблюда, це – для вовків та тигрів. Ми розуміємо, що це перевірена їжа, частина їхнього раціону. Ми зробили труби, в які можна опустити корм, і тварина зі свого боку дистанційно його візьме. Тварині людина сама по собі не дуже цікава, а коли якісь корми дають, то вона підійде. Їй навіть не голодній цікаво, а що там кинули? Ось вам і покращення контакту з людиною.

І все одно трапляється якась нісенітниця, як коли хтось накидав ведмедям смаженої курки… І ведмеді два дні кінчалися тут просто, ледве вижили.

— А в чому була проблема з цією куркою?

— Не можна їм такої їжі давати. Вони в принципі ледь щось трапляється — вмираючі лебеді. А у нас Камчатські ведмеді. І ось коли ця величезна брила лягає і починає страждати, то весь зоопарк спокійно спати не може – сидять і чекають, доки стане краще. А вони стогнуть. І не можна сказати, щоб вони вдавали, їм справді було погано. Але при цьому вони трішки "перегинали по драмі", скажімо так. А всі навколо них бігають, хвилюються, увагу приділяють, лікарі сидять поруч…

— Коли будували зоопарк, на який європейський взірець орієнтувалися?

— Я займався все життя будівництвом, тільки це були нудніші речі. Тому я просто взяв нашого дуже відомого архітектора з династії архітекторів, нині покійну Марію Суську, повіз її європейськими зоопарками і показав: хочу ведмежий вольєр, як у Празі, вольєр бегемотів, як у Варшаві і так далі. Ми все це адаптували під нашу місцевість та умови. Дякувати Богу, Марія встигла побачити реалізацію проєкту, вона була жива ще кілька років після відкриття зоопарку. Зараз про те, щоб щось нове будувати, довго не йтиметься.

— Вам держава якось допомагає зараз? Чи інші зоопарки, європейські?

— Наша держава дуже допомагає тим, що не заважає. Це не допомага у звичайному розумінні. Коли почалася війна, якийсь депутат чи помічник депутата допоміг нам дизелем, за що ми були дуже вдячні. Але це все на людському рівні, а не державному. І таких випадків було не так уже й багато. У 95% допомога, яку ми отримали, була від людей, які нас знають, люблять наших тварин, приходили до зоопарку. І з завмиранням серця, як і ми, щодня стежили, що тут відбувалося. З того моменту, коли зайшли російські війська, почалися бої, все літало та вибухало. Скільки я отримував добрих листів та послань! Хтось міг допомогти порівняно великою сумою, а хтось — маленькою. Це було ще зворушливіше, коли людина перераховувала на зоопарк 50 гривень. Вона від себе відривала, скільки могла. Основна допомога така й була — від наших людей, українців.

Була допомога від Європейської Асоціації Зоопарків та Акваріумістів. Вони організували фонд, до якого всі бажаючі могли перерахувати гроші. Згодом кошти розподілялися між українськими зоопарками. Ми дуже вдячні, що один місяць могли жити за рахунок переданих ними коштів. Погодьтеся, 1/12 річного бюджету – це дуже непогано.

"Посадили 35 тисяч тюльпанів, плануємо бал квітів"

— З 1 по 15 квітня у зоопарках розпочинається новий сезон. Які у вас на нього плани?

— Торік сезону зовсім не було. У цьому сподіваємося, що буде хоч якийсь половинчастий. Розуміємо, що всім важко, і багато людей поїхало за кордон, але сподіваємось, що хтось прийде. Нам це потрібно. Наше єдине джерело доходу – каса, і коли люди не приходять, усі величезні витрати, які переважно йдуть на корми для тварин та обігрів, нічим не поповнюються. Це неоптимізований мінімум, без якого все розвалиться.

— Наскільки дорого утримувати зоопарк? Наприклад, в день?

— Днями ми не рахували. На місяць йдеться про сотні тисяч та мільйони гривень. Якщо ми після пандемії переживемо ще й цю війну, то я впевнений, що нас потім нічим не проймеш.

У нас тисячі квадратних метрів площі, 70 співробітників та дуже багато тварин. Тварини всі переважно великі і їдять багато. Наприклад, лише жираф з’їдає 100 кг сіна на день, а у нас їх уже сім’я – п’ятеро. У нас ще сім’я тигрів, три леви, кожен з’їдає 6-8 кг м’яса на день, і це м’ясо нічим не заміниш. Це їхня основна страва, все інше – доповнення. Ми їх привезли сюди, нам за них відповідати. Отже зобов’язані організувати їм їжу і тепло будь-яким способом. А коли в країні війна, і люди просто не ходять до зоопарку, робити це стає дуже важко.

— Якісь особливі ходи для залучення людей продумуєте?

— Ми боремося за життя у повному розумінні цього слова. Але, розумієте, тут особливих ходів і не придумаєш. Зоопарк є зоопарк. Ми, звісно, про себе нагадуємо. Ви прийшли, ми вдячні, коли про нас говорять. Випросили у наших знайомих безкоштовні борди (рекламні, – Авт.). Просимо підтримки на радіо.

Ми намагаємось не втрачати можливостей заробити. Раніше у нас орендарі займалися продажем їжі, напоїв. Нині ми навіть ці дрібниці не можемо нікому віддати.

Завтра (1 квітня, – Авт.) ми відкриваємо новий ресторан. Тепер він також належить зоопарку, хоча я ніколи в житті не займався рестораторством. Довелося найняти людину, яка в цьому розуміється, зібрати команду. Раніше рестораном відав орендар, зараз ми самостійні. Сподіваємося, що хтось приїде, придбає квиток, їжу для тварин, зайде до ресторану, і ми переживемо час до Перемоги. Поки що важко, і треба налаштовуватися, що так буде весь цей рік і, мабуть, ще наступний.

— Про ресторан — яку кухню пропонуватимете?

— Ну, ми ж не ресторатори з мішленівськими зірками, щоб говорити про високу кухню і якого року врожаю вино в меню. У нас не буде блакитного тунця під екзотичним соусом чи том ямів, але це буде здорова, смачна, свіжа їжа.

Ми тваринам нашим возимо продукти раз на тиждень, і завжди пишалися тим, що вони найвищої якості.

Зараз ми додаємо ще "людську" кухню. Ітимемо за тим самим стандартом: купувати краще. Сподіваємось, що люди це оцінять. А самі страви будуть прості – борщ, рибка на грилі, котлети. Наразі триває калькуляція страв. Але точно знаю, що це не буде дорого. Людина до зоопарку приходить не заради ресторану, а погуляти. Другий формат – фудкорт із великим мангалом.

— Великі плани на "після війни" є?

— Поки що просто — вижити. Після Перемоги все поступово налагодиться. А поки ось зробили цього року додаткову "вишеньку на торті" – посадили 35 000 тюльпанів. Буде бал квітів. Люди приїдуть, погуляють, подивляться, потішаться. Тому ми говоримо, що дуже чекаємо на відвідувачів цього року. Розуміємо, що ситуація складна у всіх, але все ж таки треба ж підбадьорюватися, гуляти і настрій собі покращувати. А зоопарк — це те, що потрібно.