Заряджав світлом інших: рік тому загинув тіктокер зі спецназу Євгеній Брах ("Малі")

Відслуживши п'ять років у Іноземному легіоні, Євгеній Брах ("Малі") працював приватним охоронцем на Лазурному березі Франції. Але з початком широкомасштабного вторгнення покинув усе, купив військове спорядження й повернувся в Україну, щоб стати на її захист. Рік тому "Малі" загинув при виконанні спецоперації.

Євгенію Браху, бійцю Сил спеціальних операцій ЗСУ, навічно 26. До свого наступного дня народження він не дожив 10 днів…

Приїхав з-за кордону захищати Україну

— Коли Женя ще тільки мріяв служити у Французькому іноземному легіоні, я перевернула інтернет у пошуках місій цього військового з’єднання, — розповідає мама бійця Любов Матлаш, підприємниця з села Селещина Полтавської області. — З’ясувавши, що легіонери не задіяні у гарячих точках, видихнула. За п’ять років, поки син служив у цьому з’єднанні французької армії, він пройшов через неймовірні випробування, але ніколи ні на що не нарікав. Усе витримав.

Я й уся наша родина дуже пишалися ним. Після звільнення з легіону у званні капрала Женя влаштувався у приватну охоронну фірму на узбережжі Середземного моря. Працював у Сен-Тропе й Куршевелі, міг дозволити собі відпочивати у Ніцці й на інших відомих курортах. У нього було стабільне, розмірене життя. Але щойно почалося широкомасштабне вторгнення, сказав, що повертається в Україну.

Я намагалась його відмовити, та марно. Женя купив за власні кошти каску, бронежилет, інше військове спорядження, і про те, що він в Україні, ми дізналися, коли він приїхав уже до Львова. Це було наприкінці березня. Я мусила прийняти вибір сина і підтримати його. Хоча у мене все розривалося всередині від болю і якоїсь невідворотності.

Думаю, материнське серце уже тоді відчувало біду. Але Женя був оптимістом. "Ми порвемо їх! Ще трохи й переможемо!" — говорив з такою твердістю в голосі, що мої хвилювання на деякий час вгамовувались. Про те, що війна — це не служба в легіоні, я судила з того, як син змінювався зовні. Через три місяці після повернення з Франції він виглядав років на 10 старшим, а ще через три — вже на цілих 20, — каже Любов Матлаш.

Дивував самостійністю змалечку

Аби зрозуміти, що це був за хлопець, який виріс у селі Селещина неподалік Полтави, варто подивитися відео на його сторінках в Instagram чи YouTube. Женя був відомим інстаблогером і тіктокером, мав десятки тисяч підписників. Один з них якось зауважив: "Малі" завжди мало", маючи на увазі, що Євгенія можна слухати й дивитися, забувши про час.

Віртуальні сторінки продовжують жити своїм життям, хоча Євгеній Брах вже понад рік як загинув. На численних відео красивий, накачаний молодий чоловік стріляє з кулемета, тренується, підтягуючись то на перекладині, то на кільцях, підіймає гирю… головою, б'є боксерську грушу, грає у волейбол, купається в морі, катається на лижах…

Це була людина неймовірних фізичних даних. У ньому органічно поєднувались сила і відвага, щирість і тонкий гумор. Він наче світився зсередини та заряджав цим світлом інших. Побратими й друзі говорять, що "Малі" був кращим з кращих.

"Він був одним з найпрофесійніших та найвмотивованіших, прикладом для багатьох, лідером, який вів за собою", — написав до річниці загибелі Євгенія Браха головний редактор видання "Цензор.нет" Юрій Бутусов.

— Ви переглядаєте ці відео? — звертаюсь до мами Євгенія.

— Спочатку не могла. Лише дитячі знімки перебирала, згадуючи, як син ріс. Він дивував мене своєю самостійністю з самого малечку, — стиха посміхається своїм спогадам Любов Матлаш. — Років у два я його "загубила". Взимку вибивала килим на вулиці, а його поставила біля порога чекати мене. За кілька хвилин озираюсь, а дитини нема. Ні вдома, ні у сусідів, ні по околицях… Я все оббігала, перелякана. Коли це родичка, до якої ми з Женею іноді заходили в гості, на поріг: "Приймайте пропажу!" І розказує, що коли він явився до неї (маленький, а запам’ятав дорогу!), вона думала, що його хтось із дорослих привів. "Я сам себе привів", — здивував і розсмішив її малюк.

А коли син ще в школу не ходив, приходжу в обід додому з роботи, щоб погодувати його, а він каже, що насмажив яєшні та вже поїв. "Я бачив, як ти все робиш. Нічого складного", — спокійним тоном відповів на мої розпитування. Одяг собі почав прати вже після першого класу, коли був у таборі відпочинку. Підгледів, як старші перуть…

Загалом Женя був з тих людей, у яких завжди все добре. Він ніколи не вантажив інших своїми проблемами. А ми з батьком ніколи не намагалися на нього тиснути. Говорили: "Хочеш — попробуй".

— Тому ви зі спокійною душею відпустили його у Париж?

— Можна думати, що він у мене відпрошувався! Про військову кар’єру син мріяв з підліткового віку, і чоловік, у якого ця ж мрія залишилась нереалізованою, всіляко його підтримував. Після 7-го класу відвіз його до Київського військового училища ім. Івана Богуна. Женя добре склав іспити, однак його не прийняли, пояснивши тим, що в нього неправильний прикус. Син повернувся дуже засмученим і більше, як мені здавалось, про професію військового не думав.

Після 9-го класу поїхав до Полтави вчитися на майстра холодильного устаткування в технікумі харчових технологій. Поки здобував освіту, посилено тренувався у спортзалах. Потім вступив до Київського університету харчових технологій, але ще до закінчення першого семестру покинув навчання, розчарувавшись у виборі. Повернувшись додому, в Селещину, почав шукати можливість потрапити до Французького легіону: багато читав про нього, дивився відео.

І я зрозуміла, що дитяча мрія сина не вмерла, а ожила з новою силою. Однак легально виїхати за кордон тоді можна було лише за студентською візою. Тому Женя вирушив до Польщі, щоб вступити до вишу. А через деякий час телефонує мені й каже: "Я вже в легіоні!" Виявилося, навіть не пройшовши двомісячних курсів вивчення польської мови, рвонув у Париж, щоб спробувати вступити до легіону. На той момент йому було 19 років.

Узяв паспорт, шкарпетки й поїхав вступати в легіон

На своєму YouTube-каналі Євгеній Брах у доволі дотепній формі не раз розповідав, як він, звичайний сільський хлопець, підкорив Париж:

— Узяв паспорт, шкарпетки, труси й поїхав. По-французьки знав лише одну фразу: "Же не парль па льо франсе", тобто "Я не говорю по-французьки". Трусів і туалетного паперу, до речі, рекомендую брати побільше. Там є пункти відбору, я прийшов на один з них і сказав російською: "Здрастє, я хочу у вас служить". У мене взяли паспорт, я здав фізпідготовку, пройшов психологічні тести, медогляд. В мене показники були найкращі, бо фізично був добре підготовлений. А потім був найсправжнісінький відбір — курс молодого бійця. Якщо його "вивозиш", значить, лишаєшся, а не "вивозиш" — сам ідеш. Хоча я до останнього не вірив, що мене візьмуть, для мене це було щось неймовірне.

— Ми товаришували з Женею з першого класу. Він і мене потягнув за собою вступати в легіон. Мене не взяли, а його взяли. Женька, якщо брався за щось, то завжди йшов до кінця. І переконувати його в чомусь не було жодного сенсу. Він завжди йшов до своїх цілей і досягав їх. Він міг пересидіти війну на теплому Лазурному узбережжі, але то був би не він. Женька сказав: "Я буду битися за Україну!". І лишився вірним своїм ідеалам до останнього подиху, — згадує друг дитинства Сергій Химич.

Як виявилося, вся служба Євгенія у складі елітного військового формування була підготовкою до служби у Силах спеціальних операцій ЗСУ. За п’ять років він став суперпрофесіоналом. Про пережиті труднощі чоловік згадував неодмінно з усмішкою.

— У легіон я потрапив легко. Там інтернаціональна "каша": українці, білоруси, американці, китайці… Але в учебці забороняють говорити рідною мовою. Як хоч — бекай, мекай, щось видавлюй, але тільки французькою. Якщо інструктори чули українську чи російську мову, нас "пресували" конкретно. Ти мусив у повній екіпіровці — у броні, касці, з наплічником — написати півсотні пояснювальних записок! Тобі дають ручку з чотирма кольорами, і кожну букву маєш вивести іншим кольором. Сидиш і клацаєш нею, і ненавидиш весь світ.

Євгеній мав гарні здібності у вивченні іноземних мов, тому досить швидко опанував французьку. Та й інші випробування видавалися йому не такими вже й складними.

— Ми були в джунглях Південної Америки, у Французькій Гвіані (це біля Бразилії), три місяці в гамаках, накритих зверху захисними сітками, жили, — пригадував. — Там зміями кишіло все, ми їх валили та готували з них їжу, а також з кайманів (маленьких алігаторів. — Авт.). До речі, засмажені, вони досить смачні. Їли піраній і навіть маленьких мавпочок. Водночас боролися з контрабандистами. У тих місцях багато золота, тож бразильці перетинають кордон і крадуть у Французькій Гвіані золото. Нашим завданням було їх упіймати. Комусь це було важко, а мені ні. Нічого екстремального там для себе я не побачив. Цікавіше тим легіонерам, які приїжджають туди на два роки. Спочатку вони проходять стажування на виживання. Їх на два тижні випускають у джунглі з одним лише мачете, і що вполюють — то їхня їжа.

Найдовше відрядження Євгенія Браха за період служби у Французькому легіоні тривало до Республіки Малі — країни у Північно-Західній Африці. Там він провів п’ять місяців. Тому й позивний у нього "Малі".

— В Африці весела була історія, — розповідав. — Наша група в очікуванні ворога знаходилась у засідці. Вночі лягли спати в повному спорядженні на піску, виставивши вартового. Ми мали дотримуватися конспірації: не розмовляти, нічим не підсвічувати. І от крізь сон я чую, як щось лізе по нозі. Я автоматично б’ю його рукою й починаю на всю пустелю кричати, бо те "щось" мене страшенно ужалило. Уявіть, як жалить оса, тільки в десять разів болючіше. Не розумію, що це таке, тримаю "звіра" в штанині й починаю знімати штани, щоб витрусити. Випав скорпіон. Дуже добре, що з нами була бойова машина медиків — мені швидко поставили крапельницю й сказали, що жити буду.

Служба у французькій армії — це не війна в Україні

Після служби Євгеній вирішив залишитися у Франції. Перебував у резерві Іноземного легіону. Отримав посвідку з правом на проживання у країні на 10 років. Багато працював. Його зарплата була набагато вищою, аніж у висококваліфікованих спеціалістів, оскільки віддавав роботі не по 12 годин, а більше. "Ми ж українці, люди мотивовані!" — говорив.

— Якби до 24 лютого хтось сказав, що покину класну високооплачувану роботу у Франції й приїду захищати свою країну, я б не повірив. Що й казати, повномасштабне вторгнення войовничих сусідів стало для мене повною несподіванкою, — зізнавався Євгеній Брах в одному з інтерв’ю. — Та з першого дня, коли це трапилося, мене хвилювало одне-єдине питання: куди податися — у добровольчий батальйон чи ЗСУ?

Євгеній шукав можливості потрапити на фронт, дуже хотів у полк НГУ "Азов", але зв’язку з командирами вже не було. Тому після повернення в Україну приєднався до добровольчого батальйону "Традиція і порядок" — з його командуванням колишнього легіонера, кулеметника за військовою спеціальністю, звели знайомі. Дуже тішився, що знов узяв до рук кулемет М-240, такий же, який мав у легіоні, — важкий, але надійний.

Коли вступив до лав ЗСУ, його спочатку відправили на навчальний полігон для "підвищення кваліфікації", що його дуже обурювало, адже він і без того мав величезний досвід і хотів воювати, згодом — до Великої Британії. Там Євгеній пройшов курс підготовки за програмою британського уряду INTERFLEX. Любов Григорівна розповідає, що тамтешні інструктори були вражені фізичною підготовкою сина, знаннями військової справи, пропонували залишитися у них на посаді інструктора. Але він відкинув пропозицію й повернувся на захист України.

Євгеній завжди беріг рідних від хвилювань, тому пані Любов лише після його загибелі дізналася, що незадовго до поїздки у Велику Британію син брав участь у підготовці до спецоперації з встановлення національного стяга на острові Зміїний. Саме Євгеній викинув на острів, коли ще той перебував під вогневим контролем ворога, металеву болванку, яку потім інший десант установив і підняв на ній український прапор.

Усі знання з військової справи, здобуті у Французькому легіоні, "Малі" уміло застосовував у боротьбі з російськими окупантами. Але він не раз казав, що служба там не йшла ні в яке порівняння з війною.

— Бійці легіону можуть вступити у контактний бій лише за чисельної переваги порівняно з противником принаймні вдвічі, — порівнював він дві армії. — Якщо один до одного, то точно не билися б. Українські ж військові на будь-яку перевагу ворога взагалі не зважають. Якщо нашим хлопцям бракує бойового досвіду чи військових знань, вони це компенсують своїми якостями, своєю мотивацією, бажанням перемогти. "Азовці", морська піхота — це дуже відчайдушні воїни. Про них мало сказати "супергерої".

До речі, до "Азову" в легіоні, пригадував Євгеній, через російську пропаганду ставилися як до екстремістської організації. "Азовців" у легіон не брали, навіть якщо людина проходила за всіма критеріями. Погляд європейців на війну в Україні змінився лише після 24 лютого 22-го року.

Сепаратистів із т. зв. "ДНР" Євгеній називав дегенератами:

— 2014-го ці дегенерати підіймали російські прапори, може, за пляшку горілки, може, за гроші. Може, сподівалися, коли "щось почнеться", то заберуть дитину й кудись виїдуть. А не вийшло. Дитині було тоді 10 років, зараз їй 18-19, і тепер окупанти відправляють дитину воювати за "ДНР". У чому тут провина батьків? Вони спровокували, що їхні діти воюють. А ми воюємо, щоб наші діти не воювали.

Не повернувся з бойового завдання

…"Малі" не повернувся з чергового ризикованого бойового завдання. Це сталося в ніч на 21 вересня 2022 року в районі окупованого Енергодара Запорізької області. Місце висадки десанту виявилось замінованим — група відступила, але без "Малі".

— Ми можемо лише здогадуватися, чому все так трагічно закінчилося, — Любов Григорівна знімає окуляри, щоб витерти сльози. — Мені важко уявити, що він думав у останні миті свого життя…

Дні, коли було вже точно відомо про загибель Євгенія, але його тіло знаходилось на окупованій землі, для матері й усієї родини були найчорнішими, найважчими. Тому пані Любов дуже розуміє почуття людей, рідні яких пропали безвісти.

— Це пекельний жах, — говорить вона. — У мене й зараз важко на душі, але хоча б є його могила, до якої можна прийти, принести квіти, поплакати…

Про обставини смерті сина жінка дізналася не одразу, та й то, певно, їй розказали не все. Війна носить у собі багато таємниць.

За роки служби в легіоні Євгеній Брах був відзначений п'ятьма почесними нагородами: медалями за виконання місії на території Франції; за рік зразкової служби; за місію в Африці, за більш аніж пʼять місій з охорони міст Франції, а також хрестом за бойову місію.

Державної нагороди України — ордена "За мужність" III ступеню — він удостоєний посмертно.

Пам'ять про Євгенія увічнена в меморіальній дошці, яку відкрили до роковин його загибелі на фасаді ліцею в Селещині. Про героя-земляка сільські діти щоразу згадуватимуть, тренуючись на смузі перешкод і на обладнанні для стрільби, які подарували батьки Євгенія ліцеїстам. У селі планують щорічно проводити шкільний турнір зі стрільби на честь Євгенія Браха, а також відкрити спортивний зал, про який мріяв захисник.

А до дня народження "Малі" на базі Національного університету "Полтавська політехніка" друзі та рідні полеглого воїна організували грандіозний спортивний захід на його честь, під час якого збирали кошти на ЗСУ. Учасники змагань виконували авторський комплекс вправ під назвою "Малі": віджималися, присідали, бігали на різні дистанції. Змагання планується зробити щорічними. Адже людина живе доти, доки про неї пам’ятають…

Фото автора та з відкритих джерел