Не розумію, чому про російську загрозу мені розповідають Блінкен, Байден, Білий дім, а не Банкова та Зеленський

Російські ультиматуми "безпеки" відтіснили з порядку денного питання Криму. Та й українська влада не є особливо активною на цьому напрямі після саміту Кримської платформи.

Зрозуміло, що зараз все на третьому плані крім загрози війни.

Путін свого домігся. Всі тепер думають тільки про те, як утихомирити російську психіатричну лікарню. Усі інші питання стоять на паузі. Включно з питанням Криму…

Звичайно, Україна могла б зайнятися тим, що може зробити без західних партнерів. Наприклад, реалізацією права корінного народу України на свою національно-територіальну автономію у Криму – чим страшно можна роздратувати Росію. Але я розумію, що політика зараз – Росію вкотре не злити. Так воно, схоже, буде найближчими роками.

Я б не звинувачував Захід у недостатньому тиску на Росію. Тут Україні треба починати з себе.

Не розумію, чому про російську загрозу мені розповідають Блінкен, Байден, Білий дім, а не Банкова та Зеленський.

Але розумію, що так і буде найближчими роками. Бо за фактом про Україну говорять уже без України. При цьому треба віддати належне західним партнерам: вони нам усе розповідають, нічого не приховують, ведуть політику привселюдно.

Ну а ми тут граємо далеко не першим номером. Річ у тому, що і влада, і суспільство в Україні – незрілі. А інфантильним людям, дітям не довіряють розв'язувати проблеми дорослих.

Простий приклад. Ми пишаємося тим, що маємо двопартійну підтримку з боку американців. Що в Україну приїжджає сенатська делегація республіканців та демократів (які люто ненавидять один одного у внутрішній політиці), показуючи, що вони щодо протистояння російській агресії, підтримки нашої країни – заодно.

А у нас консенсусу проти РФ немає навіть у керівній партії. Ми демонструємо світові, як не треба поводитися у внутрішній політиці на тлі війни.

Це те, чим відрізняється українська політика від західної. І тому нам нема кого тут звинувачувати, крім себе.