"Україна - щит Європи": повний текст виступу Зеленського в Мюнхені

Зеленський закликав країни Заходу допомогти Україні, а не проводити провальну політику умиротворення агресора

Президент України Володимир Зеленський виступив на 58-й Мюнхенській конференції з питань безпеки.

Щоб переглянути відео виступу глави держави, перегортайте до кінця матеріалу.

Публікуємо повний текст виступу президента України:

"Україна хоче миру. Європа хоче миру. Світ каже, що не хоче воювати, а Росія, що не хоче нападати. Хтось з нас бреше. Це – ще не аксіома, але вже – не гіпотеза.

Пані та панове!

Два дні тому я був на Донбасі, на лінії розмежування. Юридично – між Україною і тимчасово окупованими територіями. Фактично – розмежування між миром та війною. Де з одного боку дитячий садочок, а з іншого – снаряд, що влучає у нього. З одного боку школа, з іншого снаряд, що прилітає на шкільний двір.

А поруч 30 дітей. Дітей. Які йдуть, ні – не в НАТО, а на уроки. У когось – фізика. Знаючи її елементарні закони, навіть діти розуміють наскільки безглуздо звучать заяви про те, що ці обстріли були з боку України.

У когось – математика. Діти без калькулятора можуть порахувати різницю – між кількістю обстрілів у ці 2 дні і згадками про Україну у цьогорічному Munich Security Report.

А у когось – історія. І коли на шкільному подвір’ї з’являється воронка, у дітей з’являється питання: невже світ забув свої помилки ХХ століття?

До чого призводять спроби умиротворення? Як питання "Навіщо вмирати за Данциг?" обернулося необхідністю вмирати за Дюнкерк і за десятки інших міст Європи і світу. Ціною у десятки мільйонів життів.

Це страшні уроки історії. Я лише хочу переконатись, що ми з вами читали одні і ті ж підручники. А отже однаково розуміємо відповідь на головне питання: Як так сталось, що у 21-му столітті в Європі знову іде війна і гинуть люди? Чому вона триває довше ніж Друга Світова? Як ми дійшли до найбільшої безпекової кризи з часів холодної війни? Для мене, Президента країни, що втратила частину території, тисячі людей і біля кордонів якої сьогодні стоїть 150 тисяч російських військових, техніка і важке озброєння, так от для мене – відповідь очевидна.

Архітектура світової безпеки крихка. Застаріла. Правила, про які світ домовився десятки років тому – більше не працюють. Не встигають за новими загрозами. Не дієві для їх подолання. Сироп від кашлю, коли потрібна вакцина від коронавірусу. Система безпеки повільна. Вкотре дає збій. Через егоїзм, самовпевненість, безвідповідальність держав на глобальному рівні. Як наслідок злочини одних і байдужість інших. Байдужість, яка робить співучасником. Символічно, що я кажу про це саме тут. 15 років тому саме тут РФ заявила про намір кинути виклик глобальній безпеці. Чим відповів світ? Умиротворенням. Результат? Щонайменше — анексія Криму і агресія проти моєї держави.

ООН, яка має захищати мир і світову безпеку не може захистити себе. Коли порушується її Статут. Коли один із членів Радбезу ООН анексує територію однієї із засновниць ООН. А Кримську платформу — формат, мета якого деокупація Криму і захист прав кримчан, сама ООН ігнорує.

Три роки тому, саме тут, Ангела Меркель сказала: Хто підбере уламки світового порядку? Тільки всі ми разом! Аудиторія аплодувала стоячи. Та нажаль колективні овації не переросли у колективні дії. І зараз, коли світ говорить про загрозу великої війни постає питання: А чи лишилося що підбирати? Архітектура безпеки у Європі та світі майже зруйнована. Пізно думати про ремонт, час будувати нову систему. Людство робило це двічі, сплативши надто високу ціну – дві світові війни. У нас є шанс зламати цю тенденцію, поки вона не стала закономірністю. І почати побудову нової системи ДО мільйонів жертв. Маючи давні уроки першої і другої світової війни, а не власний досвід можливої третьої.

Я казав про це тут. І на трибуні ООН. Що у 21-му столітті більше немає чужої війни. Що анексія Криму і війна на Донбасі – це удар по світу.

І це не війна в Україні, а війна в Європі. Казав на самітах і форумах.

У 2019-му. У 2020-му. У 2021-му. Невже світ нарешті почув у 2022-му?

Це вже не гіпотеза, але ще не аксіома. Чому? Потрібні докази. Вагоміші ніж слова у твітері чи заяви у ЗМІ. Потрібні дії. Саме світу, а не нам.

Ми будемо захищати свою землю. Маючи підтримку партнерів чи не маючи. Надають нам сотні одиниць сучасної зброї чи 5 тисяч шоломів. Ми цінуємо будь-яку допомогу, але всі мають розуміти – це НЕ благодійні внески, про які Україна має просити чи нагадувати.

Не благородні жести, за які Україна має низько вклонятись. Це ваш внесок у безпеку Європи та світу. Де Україна 8 років є щитом. І 8 років стримує одну з найбільших армій світу. Яка стоїть вздовж нашого, а не словацького, угорського, польського чи румунського кордонів.

І гради летіли у Маріуполь, а не Мілан. І після боїв у майже півроку зруйновано аеропорт у Донецьку, а не у Франкфурті, і гаряче завжди на Авдіївській промці, а не на Монмартрі. Прага і Відень не знають, що таке паспортизація. Брюссель і Копенгаген — комендантська година.

Жодна країна Європи не знає, що таке щоденні військові поховання в усіх регіонах. А жоден європейський лідер — що таке регулярні зустрічі з родинами загиблих.

Хай там як, ми будемо захищати свою землю – стоїть у нас на кордоні 50 тисяч, 150 чи 1 млн солдатів будь-якої армії. Щоб дійсно допомогти Україні не потрібно казати скільки їх. Потрібно сказати скільки НАС.

Щоб дійсно допомогти Україні не треба постійно говорити тільки про дати імовірного вторгнення. Ми будемо захищати свою землю і 16-го лютого, і 1-го березня, і 31-го грудня. Нам на багато більше потрібні інші дати. І всі чудово розуміють які. Завтра в Україні День Героїв Небесної Сотні. 8 років тому українці зробили свій вибір, багато хто віддав за нього життя. Невже через 8 років після цього — Україна має постійно закликати до визнання Європейської перспективи? З 2014 року РФ переконує, що ми обрали помилковий шлях, що у Європі нас ніхто не чекає. Хіба не Європа має постійно говорити і доводити діями, що це неправда. Хіба не ЄС має сьогодні сказати: наші громадяни позитивно ставляться до вступу України в союз. Чому ми уникаємо цього питання? Хіба Україна не заслуговує на прямі чесні відповіді?

Це стосується і НАТО. Нам кажуть — двері відкриті. Але поки що – стороннім вхід заборонено. Якщо не сі члени Альянсу хочуть нас бачити або всі члени Альянсу не хочуть нас бачити – скажіть чесно. Відкриті двері це добре, але нам потрібні відкриті відповіді, а не роками не закриті питання. Хіба право на правду не входить до наших розширених можливостей? Найкращий час для неї – найближчий саміт у Мадриді.

РФ заявляє, що Україна прагне вступу до Альянсу, аби повернути Крим силовим шляхом. Тішить, що слова "повернути Крим" з’являються у їхній риториці. Але вони неуважно читали статтю 5 статуту НАТО: колективні дії передбачені для захисту, а не нападу. Крим і окуповані райони Донбасу неодмінно повернуться до України, але тільки мирним шляхом.

Україна і надалі буде йти лише дипломатичним шляхом задля мирного врегулювання. В рамках Мінських домовленостей, які підписували не ми, але які ми маємо виконувати. І в рамках Нормандського формату, який не ми зриваємо, але який ми прагнемо розблокувати. Але разом з тим, це не означає що пошуки миру обмежені виключно цим.

Ми готові шукати ключ до закінчення війни в усіх можливих форматах і майданчиках. Париж, Берлін, Мінськ. Стамбул, Женева, Брюссель, Нью-Йорк чи Пекін – мені неважливо в якій точці світу домовлятись про мир в Україні.

Неважливо за участі чотирьох країн, семи, ста чи безпосередньо між Україною і Росією. Що дійсно важливо — це розуміння, що мир потрібен не лише нам, мир в Україні потрібен світу. Мир і відновлення цілісності у міжнародно визнаних кордонах. І тільки так. І сподіваюсь ніхто не думає про Україну як зручний і вічний буфер між Заходом і РФ, про новий Мюнхен 2.0. Цього не буде, цього ніхто не допустить

Інакше – хто наступний? Держави НАТО змушені будуть захищати одна одну? Хочеться вірити в те, що Північноатлантичний договір і стаття 5, буде дієвішими ніж так званий Будапештський меморандум.

За відмову від третього у світі ядерного потенціалу, Україна отримала гарантії безпеки. Зброї у нас немає. Як і безпеки. Немає і частини території, що за площею більша ніж Швейцарія, Нідерланди чи Бельгія. А головне – немає мільйонів наших громадян. Усього цього немає.

А отже – дещо є. Це право. Право вимагати перейти від політики умиротворення до забезпечення гарантій безпеки і миру.

З 2014 року Україна тричі намагалась скликати консультації держав-гарантів Будапештського меморандуму. Тричі безуспішно. Сьогодні Україна зробить це вчетверте. Я, як Президент, вперше. Але і Україна, і я — робимо це в останнє. Я ініціюю проведення консультацій у рамках Будапештського меморандуму. Я доручив Міністру закордонних скликати їх. Якщо вони знову не відбудуться або за їх результатами не буде прийнято конкретних рішень щодо гарантування безпеки нашої держави, Україна матиме повне право вважати, що Будапештський меморандум не працює і усі пакетні рішення 1994 року поставлені під сумнів.

Також я пропоную скликати саміт держав – постійних членів Радбезу ООН, за участі Німеччини і Туреччини. З метою розв’язання безпекових викликів у Європі. І напрацювання нових, дієвих безпекових гарантій для України. Гарантій сьогодні, поки ми не є членом оборонного альянсу. І, фактично, знаходимося у сірій зоні — у безпековому вакуумі.

Що ще ми можемо зробити зараз? Продовжити дієво підтримувати Україну, її стійкість і обороноздатність. Почати дискусію про надання Україні чіткої європейської перспективи, відкрити наявні для країн-кандидатів інструменти підтримки. Якнайшвидше ухвалити рішення щодо чітких і осяжних часових рамок вступу в НАТО.

Всебічно підтримати економічну стійкість і трансформації в Україні. Створити для України план Маршала-2 — Фонд стійкості та відновлення нашої держави. Наша країна щороку витрачає 6% ВВП на безпеку і оборону, захищаючи не тільки себе, але й усю Європу. Виробити ефективний пакет превентивних санкцій для стримування агресивних намірів РФ. Гарантувати енергетичну безпеку України, забезпечення інтеграції України в європейський енергетичний ринок. Північний потік-2 вже зараз використовується як зброя проти України та Європи.

Всі ці питання потребують відповідей. І поки замість них буде тиша – тиші не буде на фронті. На сході України. Тобто – у Європі. Тобто – у цілому світі. Сподіваюсь це же нарешті розуміє і Європа, і цілий світ. Якщо ж ні? Тоді я не знаю, як ви зможете це пояснити трьом дівчаткам з Києва. Одній 10, другій 6, третій – всього рік. Сьогодні вони лишилися без батька. О 6-й годині ранку за Центральноєвропейським часом. Коли український розвідник, капітан Антон Сидоров, загинув внаслідок обстрілу з артилерійської зброї, що заборонена мінськими угодами. Я не знаю, про що саме він подумав у останню мить свого життя. Думаю він точно не розуміє, яка адженда потрібна комусь для зустрічі щоб закінчити війну. Але він точно знає відповідь на питання, яке я озвучив на початку. Він точно знає – хто з нас бреше. Вічна пам'ять йому. Вічна пам'ять усім загиблим на війні.

Вічне пекло всім, хто не хоче її припинити.

Вічна слава усім, хто бореться і продовжує боротись за мир і свободу!

Слава Україні!"

Ветеран АТО, актор, начальник військового відділу благодійного фонду допомоги армії "Повернися живим" Андрій Римарук поділився з "Телеграфом" своєю думкою щодо того, що відбувається на Донбасі та чого прагне Росія.