Війна і мова. Як українці переходили на рідну мову після 2014 року

Читать на русском
Автор
1004
Reuters

Свідомість українців зазнавала змін ще до повномасштабного вторгнення

Українська боротьба з культурною окупацією продовжується вже сотні років. Новим етапом у процесах становлення держави та її дерусифікації стали події Майдану. Після Революції Гідності з кожним роком про рідну мову почали говорити все гучніше. Українська мова, яка за час свого існування пережила не менше пів тисячі наказів про заборону, вистояла і після 24 лютого 2022 року розпочала свій вирішальний контрнаступ. Саме повномасштабне вторгнення стало для багатьох українців стимулом масово відмовлятися не тільки від мови загарбника, а й російського контенту.

Зрештою, деякі українці усвідомили важливість мовної ідентифікації ще до великої війни. Свого часу знайомі називали їхню мову "пафосною", а батьки – "грубою". Та попри всі складнощі вони продовжили стояти на своєму, розвивати у собі національну свідомість та заохочувати до цього інших. Одного разу наважившись і подолавши психологічний бар’єр вони стали прикладом для тих, хто досі вагається у своєму рішенні.

"Це найменше, що можна зробити для країни"

Фото чоловіка

Все життя я мешкав у переважно російськомовному просторі. Та після перших жертв майдану та початку збройного конфлікту на сході я вперше задумався над своєю свідомою позицією. Тоді мене дуже обурювала значна кількість зросійщених українців у нашому місті. Обслуговування було переважно російською мовою, викладання у школах теж, ще тоді з вуст людей я часто чув вислів "какая разніца".

Зрештою у 2016 році я вирішив здійснити певний протест та спробувати повністю перейти на українську. Тоді ж зіштовхнувся з сумною реальністю, через яку мені було дуже важко. Моє оточення не дуже позитивно сприймало мої намагання. Спершу колеги навіть висміяли мене. Я не відчував підтримки, радше навіть самотність, але це було моїм впевненим рішенням. Певною мірою це стало моїм призначенням — почати з себе та здійснювати спротив культурній окупації.

Сьогодні я розмовляю рідною мовою вже близько 7 років. Це вже як база та основа. З початком повномаштабного вторгнення моєму прикладу послідували мої близькі та друзі. Звісно нав’язати свою думку я нікому не можу, але вважаю що перейти на українську мову є відповідальністю перед країною.

Мені здається, переходити треба різко і маючи чітку мотивацію. Що краще ви зрозумієте, навіщо ви це робите, то легше й швидше вам вдасться заговорити українською. Так, одного дня, здійснюючи робочий дзвінок, я просто почав говорити українською. Можливо хтось вважає, що переходити на українську потрібно поступово. Крок за кроком. Починати говорити українською спершу в сім’ї, потім звертатися українською в транспорті, зрештою у своєму професійному середовищі. Однак такий підхід радше привчає до перемикання мовних кодів і створює у ваших очах враження про невпевненість у власному виборі. Тому налаштувавшись, прокиньтеся вранці й почніть розмовляти українською. Скрізь і в жодному разі не роблячи винятків для чогось.

Що хотілось би додати, суржик — це не вирок. Це точно буде кращим за цілковиту російську мову. Тож не вимагайте від себе ідеального результату.

"Важко лише почати…"

Фото дівчини

Навчаючись у школі, українську мову я сприймала як звичайний предмет, до якого треба підготуватись. До старшої школи я ніколи не задумувалась про те, щоб почати спілкуватись українською у побуті. Не бачила у цьому сенсу, адже йдеш до школи — чуєш російську, у школі на перервах — російська, вдома — російська. Все, що я робила як і кожна дитина — це наслідувала поведінку оточення.

Навіть були ситуації, які в моїх дитячих очах повністю дискредитували українську мову. Пам'ятаю, бабуся казала мені, що не розуміє чому українську вважають найбільш мелодійною мовою, адже російська "більш м'яка і приємна". У той момент, це настільки справило враження нам мене, що я почала вважати цю думку своєю.

Настав 10 клас, у нас змінилась вчителька української мови та літератури. Щоб отримати хорошу оцінку недостатньо було поверхнево прочитати твір, а треба було гарно проаналізувати роботу і потім ще брати участь у дискусіях. Думаю, тут почала зароджуватись моя любов до української культури. Твори перестали здаватись плоскими, в них можна було побачити красу українського слова.

За рік стало ще цікавіше, адже тоді ми вивчали літературу 20 століття, можливо, найбільш трагічного часу для українського народу. Скажіть, як, наприклад, після "Я…" В. Симоненка, що повністю пронизане гуманістичними ідеями, можна не закохатись в українську мову? Саме тоді людське життя нічого не вартувало для радянської держави.

Готуючись до ЗНО з історії України, я все більше захоплювалась українським народом. З часів Гетьманщини аж до сучасної України ми завжди боролися за те, що належить нам. Іван Мазепа, Богдан Хмельницький, Симон Петлюра, Степан Бандера — всі ці постаті перестали бути просто чимось далеким, а дали змогу пишатись, що ти українець.

У 16 років я перейшла на сторону українського контенту. Свою роль відіграло і те, що у мережі росіяни всіляко принижували нашу націю та ставилися до української мови зверхньо. Вони не тільки насміхалися над окупацією Криму, а й присвоювали собі всіх українських митців. Тоді моє бажання ідентифікувати себе як українку стало рішучим наміром. Однак більшість моїх знайомих не розуміли сенсу позбутися російської мови. Близькі висміювали мою радикальну позицію. Опинившись під тиском, мої перші спроби перейти на українську були невдалими.

Вступивши до Києва, я шукала однодумців. Зрештою мої друзі мене надихнули, тому я була дуже серйозно налаштована на перехід. Почала з інтернету, бо це найлегше. Пам'ятаю в один день я набрехала одній дівчинці, що вже давно говорю українською в житті (це було не так, але переписувалась я з нею українською). Пішли гуляти, і з незвички я дуже кумедно говорила українською. І це був мій перший крок. З того дня я говорила повністю українською.

З вересня 2022 року я стала свідомою українкою та зробила свій вибір, яким я пишаюся. Після всіх подій, ще досі деякі люди виправдовуються тим, що вони з російськомовних міст, що вони з дитинства так говорять і це не їх вибір. Так, для більшості із нас говорити російською не було вибором — це те чому нас навчали з дитинства. Настав час зробити свій свідомий вибір. Найважче — це почати, та пізніше ви не зрозумієте як ви могли говорити якось інакше. Наразі якщо я спробую сказати пару фраз російською, то буде чути акцент.

"Не варто боятися бути смішним у своїх помилках"

Фото жінки

Якщо бути відвертою, то за походженням я не українка. Я народилася в Чувашії (зараз рф). На той момент, на мої 6-7 років, про Україну я знала те, що така країна є, і що там, в Дніпрі живе зі своїми батьками моя двоюрідна сестричка.

Вони кожного літа приїздили до нас і в подарунок привозили книги. Одного разу сестра подарувала книгу, як вона сказала, "на украинском языке". Що то була за мова! Я спочатку мало що зрозуміла, але повиписувала невідомі мені тоді літери та підписала, як їх правильно вимовляти. Так я познайомилась з Мовою… Чи треба казати, що та книжечка була зачитана до дірок?

Коли ми переїхали в Україну, моїм найбільшим страхом були уроки з української мови та літератури в школі, у другому класі. Але я згадала ту книжечку, "Три ведмеді", і все само почало читатися… Тоді я спілкувалась російською, українською – лише на уроках, і ще читала українською, небагато, але читала.

Хоча мені було образливо, коли мене звільняли від уроків української на прохання мами. Тієї миті я думала: ну я ж не дурна якась, я ж розумію мову, і писати вмію… Замість уроків я йшла у бібліотеку, і там допомагала розставляти книжки (мені було цікаво, як і чому їх ставлять саме таким чином).

Одного разу, коли мене знову було звільнено від уроків української, я домовилась з вчителькою, що я писатиму, читатиму і відповідатиму на уроках, але оцінки вона хай в журнал не ставить. Це була класна "змова"!

Ретельно вивчати українську я почала у старшій школі, бо попереду були випускні тести, потім — подальше навчання… Вчителі бідкались, як я складу вступні іспити, адже я недосконало знаю українську. Але в училище культури, на бібліотечне відділення, я вступила, і оцінки "за вступні" були нормальними, а, як на мене – взагалі відмінними.

Мабуть, треба сказати, що в побуті я все одно спілкувалась російською. У 2014-му, коли проходила курс "Сучасний бібліотекар" і треба було вести свою сторінку на фейсбуці українською, виявила: мені подобається! Мені подобається писати українською!

У 2018 в Дніпрі стартував пілотний проєкт Розмовного клубу… Це були шалені два місяці навчання! Після цих курсів я почала послуговуватися українською в громадських місцях. Особливо подобалось говорити маршрутникам нові назви вулиць саме українською. Цікава була реакція оточуючих: вона часто була негативною або люди якось так посміхались, не дуже по-доброму…

У 2019 році Розмовний клуб знов почав працювати, але вже в іншому форматі та з іншою Вчителькою (саме так, з великої літери, бо про нашу Наталію Гейман ми завжди говоримо так: Людина з великої літери). В нас був дійсно – Розмовний Клуб, де ми говорили українською, обговорювали книги, дивилися українські художні фільми. До нас приходили в гості різні люди: священники, капелани, письменники… Ми писали конспекти та виконували домашні завдання. Одним словом, наш Розмовний Клуб був мовним осередком для мовноспраглих, для тих, хто хотів говорити українською, але однодумців не знаходив. Ми називали наш Клуб "Добровольці Української Мови", а себе і зараз називаємо одноДУМцями. Хоч Клуб давно припинив своє існування, але ж ми є! )

Українська в мене зараз всюди: на роботі, в транспорті, в магазинах, в навушниках, в книгах. Що ж до вивчення… Я не знаю, чи є рецепти, щоб заговорити українською? Треба просто одного разу не побоятися бути смішним у своїх помилках, у своєму суржику – треба намагатися говорити… А ще – читати українською, дивитись мультики та фільми саме українською. Я дивилася на свого маленького племінника: він легко переходив у своїх іграх з російської на українську і навпаки. Мультфільми він дивився обома мовами, але й сам не помічав тих переходів на українську. Може, нам треба брати з тих малих приклад?

Мені було легко, тому що було цікаво. Але я й досі роблю помилки у вживаних мною словах. Та коли мене поправляють, я вдячна.

Мабуть, головне – треба побороти свій страх виглядати неграмотним. І читати - це я як спеціаліст з бібліотечної справи кажу.