Хто винен, що Путін втратив Україну?

На цьому тижні президент Росії Володимир Путін використовував вісімдесяту річницю вторгнення нацистської Німеччини в Радянський Союз під час Другої світової війни для того, щоб підживити свою теорію змови щодо України.

Пітер Дікінсон, редактор служби оповіщення Атлантичної ради в Україні, в своїй статті на сайті Atlantic Council ділиться своїм поглядом на ролі в конфлікті двох колись близьких країн. "Телеграф" знайомить вас з перекладом цієї статті.

22 червня німецька газета "Die Zeit" опублікувала статтю "Відкритість, незважаючи на минуле", в якій Путін звинуватив Сполучені Штати в організації збройного перевороту в Україні сім років тому за активної підтримки Європейського Союзу. "Чому Америка організувала переворот і чому країни Європи безжально його підтримали?", - він поставив запитання.

В цьому немає нічого нового. З тих пір, як в кінці 2013 року мільйони українців вперше вийшли на вулиці в знак протесту проти раптової відмови країни від європейського курсу, Путін постійно заперечував вплив українського народу, наполягаючи натомість на тому, що повстання повністю було великою західною змовою. Крім звинувачення США і ЄС в революції Євромайдану в Україні в 2013-2014 роках, Путін також публічно поклав на них відповідальність за наступний семирічний конфлікт між Росією і Україною.

Неважко уявити, чому ця розповідь може сподобатися Путіну. Вказуючи пальцем на Америку і Європу, він зводить українців до статусу пасивних геополітичних пішаків, в той же час відкидаючи небезпечне демократичне поняття влади народу. Найголовніше, звинувачення Заходу дозволяє Путіну відвернути увагу від його власної значної особистої відповідальності за крах російського впливу на Україну.

У центрі Одеси підпалили меморіал з фотографіями вбитих євромайдановців (фото)

На загальну думку, Україна грала центральну роль у зовнішньополітичному мисленні Путіна з тих пір, як він вперше прийшов до влади на зламі тисячоліть. У своєму бестселері 2015 року "Уся кремлівська рать: Коротка історія сучасної Росії" російський журналіст Михайло Зигарь заявляє, що Путін був одержимий Україною майже з першого дня свого президентства. Ця нав'язлива ідея, схоже, затуманила судження кремлівського правителя, що призвело до серії катастрофічних рішень, які ще більше розлучили Росію і Україну.

Перша велика помилка Путіна відбулася в 2004 році, коли українці готувалися голосувати на президентських виборах, які пропонували прямий вибір між проросійськими і проєвропейськими кандидатами. Напередодні виборів російський лідер під шум офіційної помпи прибув до Києва і почав читати лекцію українцям про те, як їм слід голосувати. Це непорозуміння призвело до вражаючим зворотних результатів: втручання Путіна розлютило мільйони раніше аполітичних українців і послужило одним з головних каталізаторів Помаранчевої революції, яка почалася менш ніж за місяць.

Незважаючи на своє публічне приниження, Путін продовжував демонструвати явне нехтування українською державністю. Це включало часті заяви про те, що українці і росіяни - "одна нація", а також похвали на адресу деяких з найбільш українофобних фігур в історії Росії. У 2009 році Путін схвально відгукувався про російського генерала початку двадцятого століття і командуючого Білою армією Антона Денікіна, перш ніж запросити російських журналістів прочитати записи щоденника Денікіна про Україну. "У нього там дискусія про Велику Росію і Малоросію - Україну", - зазначив Путін. "Він каже, що нікому не можна дозволяти втручатися у відносини між нами; вони завжди були справою самої Росії ".

Найгучніші і відверті коментарі Путіна про Україну були зроблені президенту США Джорджу Бушу в 2008 році під час саміту НАТО в Бухаресті. "Ви повинні зрозуміти, Джордж, що Україна - це навіть не країна", - заявив він. "Частина її території знаходиться в Східній Європі, а велика частина віддана нам".

"Перед мордою російської агресії": очевидець назвав головне досягнення українців на Майдані

Хоча ці заяви точно відображають загальний тон політики Путіна щодо України, їх значення блідне у порівнянні з катастрофічними наслідками його рішення 2014 року розпочати військове вторгнення.

Напад Росії на Україну почався з блискавичного захоплення Криму. За цим йшли спроби організувати антиукраїнські повстання на півдні і сході країни. Сім років вже на сході України тривають бої, і більше 7% території країни залишається під російською окупацією.

Конфлікт призвів до колапсу двосторонніх зв'язків між двома історично взаємопов'язаними сусідами і в той же час безпосередньо підживлював безпрецедентне зростання українського ентузіазму з приводу євроатлантичної інтеграції.

Ця тенденція найбільш очевидна щодо прагнення України до членства в НАТО. Протягом багатьох років до 2014 року підтримка членства серед українського населення залишалася стабільно низькою, при цьому опитування зазвичай показують, що від 15% до 25% підтримують ідею приєднання до альянсу.

Все змінилося майже в одну мить навесні 2014 року.

За роки, що минули після початку військових дій, підтримка українцями членства в НАТО різко зросла. Хоча цифри різняться від опитування до опитування, практично кожне опитування, проведене з початку війни, давало результати, які можна було б перевести в однозначне "так" на будь-якому майбутньому референдумі НАТО. Одне з останніх опитувань, проведених в квітні 2021 року Українським інститутом майбутнього, показав, що 64% українців тепер підтримують членство в НАТО, і тільки 19% проти.

Чим Україна відрізняється від Європи через 7 років після Майдану: "Цінності ще виховувати і виховувати"

Подібні зрушення в українській громадській думці настільки ж очевидні стосовно інших принципово важливих питань, як, наприклад, щодо зв'язку країни з Європейським Союзом. Тим часом ентузіазм з приводу Євразійського союзу, який очолює Росія, впав до рекордно низького рівня, при цьому більшість решти українських прихильників складає демографічна група людей пенсійного віку, що ностальгує за Радянським Союзом, і яка природним чином зменшиться в найближчі роки.

Що можна сказати про передбачувану роль Заходу в цьому геополітичному розриві століття?

Америка, Канада, Великобританія, ЄС і безліч інших провідних демократичних країн вітали європейський вибір України, а також надали країні матеріальну і дипломатичну підтримку в боротьбі з російською агресією. Однак, в кінцевому підсумку, ця підтримка була відносно скромною за своїм характером і часто їй заважали побоювання з приводу засмучення Москви.

Примітно, що ані НАТО, ані ЄС не запропонували Україні нічого, що навіть віддалено нагадує перспективу членства. Навпаки, обидві організації постійно прагнули применшити шанси України коли-небудь поповнити їхні ряди.

Цей обережний підхід не мав би сенсу, якби Захід дійсно планував рішуче відірвати Україну від Росії, як стверджує Путін. Насправді, український народ є головним автором геополітичних зрушень, що відбуваються в даний час в своїй країні, і у західного світу не було іншого вибору, окрім як відповісти з деяким ентузіазмом.

Хто такий Віталій Марків і чому його звільнення - велика перемога всієї України

Прагнення Путіна звинуватити інших у втраті України зрозуміло. Протягом більше двадцяти років свого правління він продемонстрував проникливість щодо свого місця в пантеоні великих російських лідерів і повинен чітко усвідомлювати, що його рішення вторгнутися в Україну, схоже, запам'ятається як одна з найбільш руйнівних помилок в історії сучасної Росії.

Росії та Україні судилося розійтися після розпаду Радянського Союзу, але не було нічого визначеного в гіркоті сьогоднішнього розриву. При вмілому зверненні інший російський правитель міг би використовувати глибокі соціальні, культурні, релігійні, історичні, політичні та економічні зв'язки, що зв'язують дві країни, для створення потужного партнерства. Замість цього Путін організував крах російського впливу в традиційних імперських центрах країни, і йому нема кого звинувачувати, крім себе.

Песни Евромайдана, от которых мурашки по коже (Видео)