Пам’ять про загиблих та надія на майбутнє: як Ірпінь та Буча повертаються до життя (фоторепортаж)

Два місяці тому, на початку квітня, російські війська під вогнем української армії спішно покинули Київщину. Саме тоді світ побачив всі ті звірства і кошмари, які відбувались за час окупації з жителями Ірпеня, Бучі, Бородянки та інших населених пунктів поблизу української столиці.

"Телеграф" одним з перших побував тоді у звільнених містах (репортаж з Бучі читайте тут, а фото з Бородянки залишимо тут).

Через два місяці після звільнення ми знову побували в Бучі та заїхали до Ірпеня, щоб побачити, як ці понівечені міста оживають і оговтуються після бойових дій.

Ірпінь

Місто-супутник Києва до війни вважався мало не елітним містечком, де ціни на нерухомість практично доганяли столичні й поєднувалось це з приміським комфортом та відносною тишею.

Зараз люди потроху повертаються до міста, в парках гуляють парочки, мами з колясками, на дитячих майданчиках знову чути сміх маленьких хлопчиків та дівчат.

Одна з точок нашого привалу — центральний стадіон Ірпеня, який знаходиться поруч з місцевим Будинком культури. Ці позиції боронили українські війська, їх окупанти обстрілювали з Бучі. Будинок культури вигорів повністю, поряд розбиті квартири та приватні помешкання. Весняна зелень додала фарб у місцевий антураж, але жодним чином не відремонтує знищені будівлі.

Поряд з Будинком культури висять прапори Євросоюзу та країн-членів, більшість з них посічені осколками. Практично всі, крім угорського — ніби гірка іронія долі, враховуючи позицію Будапешту відносно агресії РФ проти України.

На місцевому стадіоні граються діти, хоча на полі багато осколків. Деякі прильоти лягли прямо на газон і зробили урвища глибиною по 30-40 см. Місцеві працівники потроху намагаються наводити лад, згадують, як під обстрілами ходили по воду, готували їжу та облаштовували бодай якісь спальні місця для наших захисників.

"Він (військовий — ред.) приходить, викручує мокру футболку, одягає на себе і лягає на цемент спати. Хіба це нормально? — згадує колоритна жіночка, яку всі кличуть Іванівною. — Я пішла і принесла зі стадіону матраци, подушки. Ні в кого дозволу не питала, просто взяла і принесла моїм дітям (так ласкаво вона називає військових — ред.)".

Дім Галини Іванівни поряд зі стадіоном згорів вщент, але грошей на новий у неї немає, тому надіється, що зможе відновити бодай невеличку кімнатку, а взимку зможе грітись біля вцілілого каміну.

Одна з цікавих локацій в Ірпені — кладовище знищених авто на виїзді з міста. Цікава вона тим, що перетворилась на дорогу фотозону. Дорогу — бо за кожною автівкою стоїть чиєсь життя, а часто не одне. Люди зупиняються, роблять фото, знімають відео. Це кладовище має залишитись, щоб нагадувати кожному з нас про те, якою ціною вдалось відбити навалу ворога. Нагадувати про те, що армія РФ воює не проти української армії, а проти українського народу, вбиваючи чоловіків, жінок та дітей, намагаючись знищити майбутнє української нації.

Буча — місто нескорених

В Бучі багато понівечених будинків, але ми звертаємо увагу на інше. Люди роблять ремонт, відновлюють знищене і пошкоджене. Таких людей ми бачили мінімум декілька. Чому це важливо? Бо це, мабуть, демонструє стійкість місцевих мешканців. Охоронець стадіону в Ірпені, до речі, розповідав, що біля його будинку в Гостомелі проходила перша лінія оборони — новосілля він встиг відсвяткувати на початку року і планував щасливо жити у омріяній оселі. За три місяці його будинок знищено, однак, чоловік планує за літо бодай мінімально відбудуватись і не розглядає варіанти переїзду.

Загалом життя до Бучі повернулось — працюють магазинчики, салони краси, по вулицях їздять місцеві на велосипедах та самокатах. Глянеш на один бік дороги — а там парк, де бавиться малеча. І наче немає війни. Але повертаєш готову, а навпроти багатоквартирний будинок, в який вистрелили з танку.

На вулицях відносно чисто, дороги прибрані від обломків та залишків снарядів, хоча на узбіччях та парковках супермаркетів подекуди гори сміття.

Ми прямуємо на кладовище номер 3, де похоронили багатьох жертв війни та загиблих від рук окупантів. Одразу скажемо, що свіжих могил багато. Вони вздовж дороги, між старими могилами, а також виділені окремо в кінці огорожею. Молодь, діти, сім’ї.

Жінка, яку ми зустріли, розповіла нам, що її 45-річна дочка жила неподалік. Одного дня вийшла з бомбосховища, щоб набрати води та потрапила під обстріл. Загинула на місці. Без матері залишився дорослий син, а його тато — без дружини.

"Їх (росіян — ред.) хоча б покарають?", — зі сльозами на очах питає мати загиблої.

Життя триває

Що показове у спілкуванні з жителями Бучі та Ірпеня — їх оптимізм. Звісно, ненависть до росіян навіть не обговорюється. Вони позбавили українців багатьох речей: домівок, роботи, рідних та близьких. Але всі з тих, з ким ми спілкувались, намагаються повернутись до життя — роблять ремонти, наводять лад вдома та на вулицях, допомагають один одному. При згадці про момент деокупації у всіх сльозяться очі… "Це наші найрідніші люди", — говорить охоронець стадіону, згадуючи, як зрадів звільненню рідних місць від агресора.

Машин на вулицях стає все більше, мами гуляють з новонародженими дітьми, а дехто ще тільки чекає на повернення близьких. Життя триває. Жодних сумнівів у перемозі немає.

Фото: Ян Доброносов

Нагадаємо, місто Мелітополь Запорізької області перебуває у тимчасовій окупації з кінця лютого. Про те, як живе місто і що там відбувається, читайте в матеріалі "Телеграфу".