Були б молодші - пішли б на фронт! Подружжя пенсіонерів 80+ дев'ятий рік волонтерить на армію

Читать на русском
Автор
4395
Ольга та Олександр Сакали допомагають захисникам чим можуть
Ольга та Олександр Сакали допомагають захисникам чим можуть. Фото Колаж "Телеграфу"

Пенсіонери з Полтавщини Ольга та Олександр Сакали передають на фронт для бійців ЗСУ домашні харчі

— Хтось збирає гроші на "байрактари" чи джипи, а ми з дідом збираємо яблука у своєму садку, — відставляючи лопату, якою викопує моркву на городі, каже 74-річна Ольга Сакало з села Ковалівка, що неподалік Полтави. — Збираємо й возимо їх пораненим бійцям, які одужують в обласній лікарні та в обласному військовому госпіталі. Окрім того, робимо з яблук сушку й передавлюємо на сік. Взимку хлопцям буде чим смакувати.

Ольга Іванівна з Олександром Івановичем волонтерять ще з часів Майдану. Почалося з того, що брали участь у протестних акціях на площі біля обласної держадміністрації й потихеньку підгодовувати протестувальників домашніми стравами. Потім готували для хлопців, які стояли на блокпосту під Полтавою. Потім почалася війна. Смак пиріжків з різними начинками та квашеної капусти під назвою "Смерть рашистам", які вони передавали на фронт через інших волонтерів й відсилали "Новою поштою", дехто з бійців досі пам’ятає. А найбільше — батьківське піклування стареньких про них.

"Соромно заробляти на власні потреби під час війни"

Олександру Івановичу вже 81. Він має купу серйозних болячок — переніс інфаркт, кілька операцій з онкології, живе на дорогих ліках. Та й Ольгу Іванівну здоров’я підводить. В аптеках, буває, лишають більше коштів, аніж отримують пенсії. І яка та пенсія у колишньої проєктувальниці та в колишнього робітника легкої промисловості? Могли б, звісно, продавати яблука на базарі й мати з того суттєву добавку до скромного сімейного бюджету. Якщо помножити 600 кілограмів яблук, які вони передали у серпні-вересні пораненим, хоча б на 10 гривень, за які можна було б їх продати, то вже виходить 6 тисяч.

Подружжю ніяково навіть від однієї думки про те, що вони могли б заробляти на власні потреби під час війни. "Та ми якось обійдемось без цих грошей, а хлопці хай поласують вітамінами", — кажуть.

Цьогоріч у їхньому невеликому садку, як ніколи, щедро вродили яблука з пророчою назвою "Слава переможцям", а також пепінка та ще якогось невідомого сорту, але дуже смачні. Врожай поступово перекочував на харчоблоки двох лікарняних закладів у Полтаві. Збирати його із задоволенням допомагав односелець Сакалів Захар Капустян, у якого два старші брати — Максим та Богдан — воюють на фронті. А з транспортуванням допомагали односельці, бо Олександр Іванович уже кілька років на далекі відстані не їздить. Раніше сам своєю старенькою "Таврією", зазвичай серед ночі, вивозив домашню продукцію на трасу Київ — Харків, де передавав її волонтерам. Ще й передачі від інших ковальчан прихоплював.

Цьогоріч у невеликому садку Сакалів щедро вродили яблука "Слава переможцям"

Яблука, які пенсіонери зараз безплатно доставляють на харчоблоки, кухарки, урізноманітнюючи раціон для поранених, переробляють на начинки для пиріжків, запікають, варять з них компоти. Ну і, звичайно, пацієнти ласують свіжими яблучками, якщо не мають протипоказань.

— Найбільша радість для нас, це дзвінки та есемески від солдатів з подякою, — каже пані Ольга. — За яблука недавно дякував Саша з госпіталю. Ми з ним незнайомі, але як рідні.

У родини Сакалів такої рідні серед захисників України чимало. Вони розповідають про Володимира, який втратив 90 відсотків слуху після контузії та був комісований, а коли рашисти посунули на Україну з новою силою, знову взяв зброю до рук. Крайній раз боєць телефонував із Сумщини й говорив, що йому там нудно, тому подав рапорт, щоб його перевели в гарячу точку. Обіцяв приїхати після війни.

— Володі було 24, коли ми з ним познайомилися по телефону, — пригадує Ольга Іванівна. — Я тоді шила білі маскхалати й передавала бійцям. У кишені клала записку з побажанням перемоги та номером свого телефону. Володя скористався цією "підказкою" і час від часу мені телефонував, часто серед ночі. Ми розмовляли з ним на будь-які теми, тільки не про війну, але вона завжди проходила фоном, бо я чула вибухи в слухавці. У такі хвилини намагалася підбадьорити молодого солдата. Тепер він, звісно, став досвідченим воїном і давно вже не телефонував. Сподіваюся, з ним усе добре.

Ще один заочний друг сім’ї, Віталій, також зараз воює: звільняв Бучу й інші міста Київщини від рашистської навали. Раніше, ще під час АТО/ООС, отримав серйозне поранення, але, підлікувавшись, повернувся на фронт. На жаль, повноцінно воювати не міг, бо навіть спуститися у бліндаж і піднятися з нього без сторонньої допомоги було проблемою. Останні два роки жив цивільним життям. Однак з 24 лютого знову боронить рідну землю. Знову десь у "пеклі". Недавно телефонував. "Ми їх лупашимо, а вони тікають!" — ділився радістю.

Легендарний боєць "Правого сектору" з позивним "Да Вінчі" колись прислав подружжю Сакалів фото, на якому він тримає пластикове відерце з квашеними овочами. На відерці стоїть підпис пані Ольги "Капуста "Смерть рашистам". Це дуже пам’ятний для них фотознімок.

Це фото, на якому легендарний "Да Вінчі" тримає відерце з квашеною капустою "Смерть рашистам" від пані Ольги, пам’ятне для подружжя

Своїм же найбільшим багатством літнє подружжя вважає три прапори, подаровані бійцями різних підрозділів. На них написані від руки й від щирого серця слова вдячності: "Дякуємо, що ви є", "Разом ми непереможні", "Мирного неба вам над головою". Прапори розвішані в хаті й зігрівають душі стареньким.

Прапори від бійців пенсіонери вважають найбільшою нагородою

"Рука не здригнулася б при зустрічі з ворогом"

— Ех, був би я молодим і здоровим, то не чистив би оце моркви, а теж воював би, — зітхає Олександр Іванович. — Я танкіст за військовою спеціальністю, старший механік-водій. І до танкістів у мене особлива любов. Якось (це було, певно, у 2015 році) знайомий волонтер побідкався, що в одній танковій роті немає жодного зарядного пристрою для акумуляторів. Тобто, зупинилися одразу 16 бойових машин! Уявляєте, що це таке? А в мене був старий трансформатор. Тож трохи покумекали із сусідом й переробили його на зарядний пристрій. Пристрій вийшов дуже потужним, розрахований на підзарядку одразу трьох танків. Старший механік цієї роти потім зателефонував мені: "Діду Сашко, ви нам прислали справжнє золото!" Навіть в інтернеті виставляв фото цього зарядного пристрою.

Олександр Іванович, в минулому танкіст, переробив старий трансформатор на потужний пристрій, розрахований на підзарядку одразу трьох танків

— Я теж пішла б на фронт, якби хоча б на три десятки років молодшою була, — додає супутниця життя Олександра Івановича. — Думаю, рука не здригнулася б при зустрічі з ворогом. Бо люто ненавиджу окупантів. А стріляю я влучно — в молодості займалася стрільбою, з парашутом стрибала…

— У нас всі хлопці геройські, кого не візьми, — переконана Ольга Іванівна. — Добре, що вони є і будуть. Це наша еліта, а не ті, хто сидить у теплих кріслах. Як же їм не допомагати?

Жінка знову повертається спогадами у не таке далеке минуле. Розповідає, що на швейній машинці, яка дісталася їй у спадок від мами, вона шила не лише маскувальний одяг для наших вояків, а й прапори, балаклави, теплі устілки. Матеріалами допомагали односельці. Тканину жовтого та синього кольорів для прапорів передавали волонтерки Наталя Талипова з Полтави та Надія Легкобит з Чутового. Надія, до речі, разом з чоловіком, уже покійним, годували безплатно у своєму кафе проїжджих військових, тож родина Сакалів підкидала їм свіженьких овочів зі своїх грядок, томатного соку. Свого часу вони висаджували до 300 кущів капусти, більше звичайного вирощували помідорів, перцю, картоплі, щоб ділитися ними з бійцями.

Також відправляли на фронт спеціальні окуляри, ліхтарики, скоби. Одне слово, допомагали, чим могли.

Тепер уже сили, а отже, й можливості не ті.

— Навіть вірші чомусь не пишуться, — сумно посміхається пані Ольга, авторка кількох поетичних збірок. — Під час Революції Гідності в мене прокинувся потяг до віршування, який "дрімав" ще з юності. Одні, слухаючи мої поезії, плачуть, другі сміються — залежно від змісту. Дві збірки ми з Олександром Івановичем видали своїм коштом, на третю виділив гроші колишній народний депутат, наш земляк Юрій Бублик. А рік тому Полтавський медуніверситет на пожертви кількох кафедр видав збірку моїх віршів… Передавали книжечки на фронт, для підняття нашим воїнам бойового духу. Якось зателефонував старшина з Харківщини: "Ваш вірш порвав фронт! Хлопці так сміялися, що навіть орки повилазили зі своїх окопів і кажуть: "Ми теж хочемо посміятися". А в тому вірші, пересипаному "перченими" фразами, яких я взагалі-то в житті не вживаю, йшлося про те, як дід Акакій і баба Ївга зустрічають окупантів, які прийшли у їхню хату.

Тепер сили вже не ті, а раніше Ольга Іванівна та Олександр Іванович висаджували до 300 кущів капусти, вирощували багато помідорів, перцю, картоплі, щоб ділитися ними з бійцями

До речі, своє поетичне патріотичне слово пенсіонерка Ольга Сакало спрямовує не лише на моральну підтримку армії, а й "матеріалізує" його. Продавала книги під час презентацій, виставляла на продаж під час благодійного ярмарку в Полтаві. Вторговані кошти передала на покупку тепловізора. Ще близько сотні примірників лишаються не розпроданими. Якби, каже, хтось узявся їх продати, була б іще якась "копійка" у скарбничку Перемоги…

Фото: Ганни Ярошенко, "Суспільне Полтава" та з особистого архіву родини Сакалів