"Ми багато уваги приділяємо деталям, тому наше телебачення видовищне і дасть фору європейському ТБ", – телеведучий Олег Панюта – про українську журналістику і Крим

Автор
739
"Ми багато уваги приділяємо деталям, тому наше телебачення видовищне і дасть фору європейському ТБ", – телеведучий Олег Панюта – про українську журналістику і Крим

Ведучий телеканалу "Україна" Олег Панюта ніж українське ТБ відрізняється від російського і європейського і спрогнозував, яким буде телебачення майбутнього

За плечима уродженця Криму, українського телеведучого Олега Панюти – Київський державний університет імені Тараса Шевченка (за фахом журналістика), навчання за програмою для прес-секретарів та за програмою для журналістів в рамках розвитку демократії нових незалежних держав у Вашингтоні.

Він працював редактором у рекламному агентстві, прес-секретарем Міністерства зовнішньоекономічних зв'язків України, в компанії "Український алюміній", віце-прем'єра Сергія Тігіпка. Був віце-президентом з інформаційної політики Національної телекомпанії України, редактором та ведучим програм на "Новому каналі", "Інтері", "1 + 1". З 4 листопада 2013 веде нову програму "Сьогодні. Підсумки" на телеканалі "Україна".
Про те, як змінювалася журналістика, про головні завдання медіа, про робітників і особисті моменти Олег Панюта розповів читачам "Телеграфа".

"Зі здобуттям незалежності ми раптом зрозуміли: все, що ми знали й чули до цього – брехня або віртуальний світ"

– Олег, в якому віці визначилися з вибором професії? Чому саме журналістика?

– Вперше доторкнувся до журналістики в 9 років, коли з класом побували на екскурсії в районній газеті в Джанкої. Тоді мені там дуже сподобалося. Напевно, звідси й пішло бажання бути першим, хто ділиться інформацією, яка може змінити чиєсь життя, зробити її краще.

– Де і як починали кар'єру в медіа, вперше взяли інтерв'ю, з'явилися в кадрі?

– Що таке робота в кадрі я дізнався в 1990-му, коли студентом поїхав на літню практику в Сімферополь. Не скажу, що мене відразу охоче прийняли, але літо – період відпусток, тому мене відправили в допомогу редакторам. Вони по черзі і працювали в кадрі. І коли двоє з трьох одночасно пішли у відпустку, у мене з'явився шанс.

Перша спроба – це було інтерв'ю в студії з людиною, яка розповідала про якість хліба. Пам'ятаю, що підготував три питання, але так хвилювався, що забув, який задав першим або другим. Тому не слухав, а намагався згадати. Спроба виявилася не провальною, тому через кілька днів мені запропонували увійти в кадр вже на правах повноцінного ведучого. І з того часу пройшло вже 30 років, як я працюю на телебаченні. От минулого року колеги вітали з професійним ювілеєм.

– До того, як пов'язати життя з телебаченням, Ви працювали прес-секретарем Міністерства зовнішньоекономічних зв'язків України (1994 - 1997) та у віце-прем'єра Сергія Тігіпка. Що було найбільш складним в тій роботі? Які моменти особливо запам'яталися? Що стало в нагоді в майбутньому?

– Там мені було цікаво дізнатися про зворотній бік роботи з пресою. Я із задоволенням допомагав колегам – готував та надавав інформацію журналістам про роботу міністерства й публічних персон. Це і були мої обов'язки як прес-секретаря. Я робив так, щоб людям було цікаво до мене приходити. Раз на тиждень у мене були різні брифінги, прес-конференції, та інші медійні активності. Насправді, тут я дізнався, як журналіст повинен отримувати інформацію. Ці навички стали дуже важливими в моїй професійній діяльності.

– Під час ефірів напевно траплялися неординарні ситуації ...

– Їх було чимало, тому що прямий ефір – це завжди несподіванка, можливість, а то і необхідність експромту. Декорації падали, лампи вибухали, мухи сідали на гостей, двері студії барикадувалися від непроханих гостей. Але я не боюся таких ситуацій, тому що саме так глядач бачить, що життя в кадрі – це реальність, це справжні люди та життєві історії. І це дозволяє йому повірити в те, що він побачив і почув.

Олег Панюта в ефірі

– Які зміни відбулися з новинним телеформатом за час Вашої роботи?

– На перетині епох, зі здобуттям незалежності ми раптом зрозуміли: все, що ми знали й чули до цього – брехня, або віртуальний світ, який для нас вибудовували. Інформаційний жанр набув нового дихання. Тому що добувати інформацію, перевіряти, очищувати її – цього потрібно було вчитися. І це те, чим відрізняється журналістика дев'яностих від попередніх часів. Ти повинен навчитися все зробити сам, а не виступати в ролі партійного рупора або ретранслятора.

Зараз ми ще більш ретельно повинні очищати інформацію, тому що навколо так багато точок зору, суб'єктивних позицій, що глядачеві дуже складно виділити безпосередньо факт. Завдання журналіста – розібратися в усьому, зробити висновки – чи корисна ця інформація, чи вона є інформаційним сміттям, на що в принципі не варто звертати уваги.

Ще за радянських часів вважалося, що всьому новому варто довіряти, а все старе навіть не повинно нас цікавити, тому що воно вже себе сто разів скомпрометувало. А насправді, ми як працювали, так і працюємо: беремо джерело інформації, залучаємо перевірених експертів, яким довіряємо, тому що вони себе не заплямували та на власному досвіді й професіоналізмі формують свої висловлювання. І ми, відповідно, подаємо цю інформацію, ґрунтуючись на базових класичних принципах оцінки та надання інформації, а не просто – "я побачив це і я правий, а є ще неправильна точка зору". Суб'єктивізм – це величезна проблема. Однобоке уявлення й виклад того, що ти побачив і почув – це велика проблема сучасності.

"Часто блогер вважає себе істиною в останній інстанції. Так не повинно бути"

– Чим схожі та не схожі українське й російське телебачення?

– Українське та російське телебачення несхожі кардинально, так як в Росії – не телебачення. Там є пропагандистський ящик, який з ранку до ночі розповідає, як ти повинен думати й ні в якому разі не дозволяє тобі мислити інакше. Українське телебачення від російського відрізняється, як би ми його не паплюжили, як би не розповідали, яке воно погане. Українське телебачення дає тобі можливість отримувати різнопланову інформацію та, при наявності мозку в голові, створювати власну думку про те, що сталося навколо протягом дня.

"Одна серія" Футболіста "нам обійшлася в $ 1000": відверте інтерв'ю Дмитра Поворознюка про сенсаційне YouTube-проект

– А якщо порівнювати українське та європейське?

– Українське телебачення більш видовищне. Ми сильно акцентуємо на деталях, на що європейці в принципі не звертають уваги. Якщо це ведучий, він може сам себе припудрити й сісти в кадр і йому байдуже, що у нього волосся якось стирчить або блузка не така. У нас же цілі департаменти працюють над створенням образу ведучого, тому що ми звикли, що у нас картинка на телебаченні повинна бути красивою, естетичною.

В інформаційному жанрі європейці дуже ніжно ставляться до свого глядача. Навіть якщо це стосується відтінку кольору і він може вплинути на глядача, вони добре подумають чи варто його змінювати. Тому, там оновлення, як таке, крайньою мірою, візуальне, відбувається не так часто. Так, у них дуже потужна база для використання образотворчих ефектів, але вони не будуть бездумно витрачати купу грошей щоб закупити щось нове. Ми багато уваги приділяємо деталям, тому наше телебачення видовищне і воно в багатьох випадках дасть фору європейським телекомпаніям.

– Яким бачите телебачення майбутнього?

– Звичайно, модернова, з використанням суцільних гаджетів, всіляких графічних, візуальних елементів. Телебачення повинно бути яскравим, видовищним, при цьому воно не повинно перевантажувати зір настільки, щоб мозок відмовлявся розуміти, що відбувається. Мозок повинен працювати, оцінювати інформацію й робити висновки: перед тобою добре чи погане, корисне або непотрібне.

– Чому так вийшло, що часом досить поверхневі блогери витісняють професійних журналістів? Як взагалі ставитеся до блогерства? Може, самі пробували?

– Ну так, є такі. Я сам не веду блоги. Дуже часто блогер що побачив, те й описує. У висвітленні події він не систематизує інформацію, не перевіряє її, не доповнює фаховими коментарями. Він вважає себе істиною в останній інстанції і раз люди його почули, то вже повинні йому довіряти. Ні, так не повинно бути. Якщо це людина з професійними знаннями та досвідом, то до нього можна прислухатися. Але якщо людина використовує свої емоції й свою позицію тільки як "я один, а більше ніхто", то це неправильно.

"Я не можу зупинитися, не робити інформаційну оцінку дня з восьми до десяти ранку, або з восьми до десяти вечора"

– У Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, де вивчали журналістику, Ви знайшли не тільки безцінні знання, а й любов. Як це сталося?

– Ми з Мариною познайомилися на якійсь спільній вечірці в гуртожитку. Довго один до одного придивлялися, перевіряли свої почуття – хто що може, хто на що здатний, чи можемо готувати, прибирати. Насправді, побут – це те, що вбиває любов. Якщо ти здатний, по-перше, не ставити побут на перше місце, а по-друге, взяти на себе якісь побутові речі, щоб не вбивати ними почуття – у тебе є запорука довгого й щасливого життя.

– Ви майже 30 років в шлюбі (дружина Марина – теж журналіст), батько двох дітей... Який Олег Панюта поза роботою? Як розподілені в родині домашні обов'язки?

– Досить мовчазний. Так, це правда. Іноді, буває, співаю. Ми можемо з дружиною за півдня перекинутися кількома словами. Ми вже настільки один одного знаємо, що досить лише погляду і вже зрозуміло, що я хочу кави, або дружина не проти, щоб я взяв у руки пилосос, або треба винести сміття, або: "а ходімо в ліс і погуляємо півгодини". Якщо я можу щось зробити, я ніколи не чекаю на дружину. Вона так само. Іноді буває, перехоплюємо пальму першості, користуючись тим, що я, наприклад, забираю доньку зі школи і може зробити більше роботи.

Сім'я Олега Панюти

– Як поєднувати роботу та особисте життя? Чи вдається в домашніх умовах абстрагуватися від роботи, а на роботі – від особистого?

– Через коронавірус ми дуже багато зараз повинні робити віддалено. З одного боку, це зручно, тому що ти не витрачаєш купу часу на дорогу, а з іншого, не можна все зробити дистанційно. Наприклад, провести довірливу бесіду з людиною, від якої залежить твій наступний матеріал. Але те, що я роблю вдома вже останні кілька років – це постійно поглинаю інформацію. Я не можу зупинитися, не робити інформаційну оцінку дня з восьми до десяти ранку, або з восьми до десяти вечора. Якщо я це залишу, я зупинюся і полишу. Це те, чим я займаюся весь час. Навіть коли читаю книгу або дивлюся телевізор, я періодично заглядаю в стрічку новин, щоб дізнатися, чи не відбулося раптом щось. Тому що дуже часто це може привести до нашої реакції, до поїздки за коментарем, або до запрошення якогось гостя, або експерта.

– Як корона-криза позначилася на робочому процесі? На позаробочому?

– Робочий процес дещо змінився. Ми змогли замінити необхідність особистої присутності в тих місцях, де це можливо. Наприклад, домовитися з людиною, щоб взяти інтерв'ю по скайпу. Зараз необов'язково виїжджати й записувати стендап, це можна зробити в студії. Тобто, ми оптимізували деякі процеси. Але, з іншого боку, ми ж телебачення, ми не можемо не знімати, чи не записувати інтерв'ю, не транслювати нашу програму зі студії. Тому елементи, від яких ми не можемо відмовитися, слава Богу, живі і на це ковід не вплинув.

"Ми ж знали, що рано чи пізно якась ж * па да настане", – Фоззі з ТНМК про ковід, вибір Зеленського і популізм

– Серед Ваших одногрупників були Оксана Соколова (зараз – телеведуча), Ірина Геращенко (екс-тележурналіст, зараз політик). Чи підтримуєте з ними стосунки? Переймаєте один у одного якийсь досвід?

– Так, звичайно, це мої хороші подруги, з якими ми періодично спілкуємося. Але не тільки вони. Я зараз боюся когось не згадати. У нас був досить міцний курс, на якому вчилися Сергій Рахманін – класний журналіст, а нині – нардеп, Кирило Лукеренко, який працює на "Радіо Свобода", Віка Маренич, яка вже довгий час прес-секретар відомого харків'янина Добкіна. Також Валерій Варениця, який вже досить давно комерційний директор на "плюсах", Олег Попенко – сильний рекламіст і медіаменеджер, Оксана Зинов'єва – прес-секретар Віталія Кличка, Юрій Сай – відомий спортивний журналіст в газеті "Факти", Оксана Головко – в "Урядовому кур'єрі ". У мене багато однокурсників, які мають вагу в своїй професії, в своєму напрямку діяльності, і це радує. Радує, тому що вони цю справу не кинули. І, як мені здається, вони це роблять не тому, що треба, а тому що дійсно отримують від роботи задоволення. Звичайно, так чи інакше, ми спостерігаємо один за одним, і так само спостерігаємо за успіхами.

"У Криму не було ніякого референдуму, не було ніякого піклування про російськомовне населення, не було ніякого бажання захистити"

– Крим для Вас – хвора тема. Ви самі з Джанкоя, батьки живуть на півострові... Коли були там востаннє?

– Серпень тринадцятого – це останній раз, коли я там був. Я дуже сумую, переживаю й молю Бога, щоб було здоров'я у моїх батьків, тому що я не зможу туди потрапити найближчим часом. Можливо, щось станеться з поверненням Криму. Я на це сподіваюся. На жаль, віри словам нинішніх політиків замало. Я не вірю казкам, які періодично з'являються в цьому напрямку. Казки не допоможуть, допоможе щось інше.

– Які у Вас там улюблені місця? Як підтримуєте зв'язки з рідними?

– Це Арабатська стрілка, велика Ялта – Гаспра, Лівадія, Місхор. Я дуже любив бувати на горі Чуфут-Кале за Бахчисараєм. Це дивовижне місце, там можна було сісти на краю прірви й мрійливо вдивлятися в кілометрову прірву під ногами. Кримські пейзажі – вони неймовірні! З рідними постійно спілкуємося, бачимося по Skype і це хоч якось заспокоює.

Телеведучий Олег Панюта

– Що, на Вашу думку, має відбутися, щоб відносини між Україною і Росією нормалізувалися? Коли це може статися?

– Я мрію, щоб це відбулося позавчора, але я розумію, що це не відбудеться завтра... Це так само, як в нашому житті – ми посварилися, що треба зробити? Треба причину сварки прибрати. Так? Або той, хто винен, повинен визнати свою провину, той, хто зробив шкоду, повинен цю шкоду компенсувати. Все дуже просто. Відповідь на поверхні. Не було жодного референдуму, не було ніякого піклування про російськомовне населення, не було ніякого бажання захистити. Була тупа агресія, бажання вдарити слабкого, була підступна історія з відібранням того, що тобі не належить.

– Опишіть критерії професійної журналістики (в сучасних реаліях).

– Досвід, щоденна робота з інформацією, власна база експертів, тобто, коло людей, яким можна зателефонувати й отримати їх точку зору. Це можливість брати на себе відповідальність, це відчуття того, що кожне твоє слово може вплинути й впливає на життя сотень тисяч людей, і це готовність робити помилки, тому що, якщо ти не робиш помилок, ти не досягаєш результату. Потрібно не боятися їх допускати, але завжди мати силу та бажання їх виправити.

– Чи не здається Вам, що навіть найпотужніші інформаційні майданчики, які раніше вважалися еталоном (американські, європейські) намагаються не дотримуватися стандартів якості, а йти на поводу у глядача?

– Є таке, і не тільки там, а й у нас, на жаль. Знову ж таки, я ідеаліст. І вважаю, що телебачення має виховувати свого глядача, а не потурати йому. Це простий шлях – отримати прихильність глядача, кажучи йому те, що йому подобається, а не те, що відбувається насправді. Але це небезпечна річ, тому що людина, коли чує те, що хоче чути, починає жити в ілюзорному світі, а цей ілюзорний світ дуже часто раптом кудись зникає. І тоді ти відкриваєш очі і розумієш, що тебе обманювали, починаєш шукати винних. В даному випадку винні хто? Ті, хто тобі казав те, що ти хотів почути.

Тому, мені здається, краще залишатися подразником, збудником, тим, хто змушує тебе нервувати, періодично згадувати, що таке критичне мислення й копатися в собі, ніж бути хорошим та пухнастим, але при цьому абсолютно безпорадним, або непотрібним в результаті. Тут доречно нагадати алегорію: цією іграшкою зручно грати, але правди вона тобі не скаже.

Володимир Остапчук: "Упевнений, десь є більш професійні та смішні хлопці, але поки їм просто не пощастило"