Радянської культури, про яку кричать фанати СРСР, ніколи не було - Максим Мирович

Іноді фанати СРСР заявляють — "ну гаразд, у країні були репресії, народ не випускали за кордон, всі жили бідно — це правда. Але ж у країні була КУЛЬТУРА! Що не фільм — то шедевр! Що не книга — то брила!" А зараз що? Вийшли ці креакли з барбершопів, сидять зі своїми вейпами та макбуками, ніхто навіть не створить жодного шедевру! А що було раніше? Які чудові радянські комедії знімали, які книги писали, а які дзвеніли пісні! Одна наша Алла Пугачова чого варта!"

Найсмішніше у всьому цьому те, що ніякої "радянської культури" в тому сенсі, в якій її згадують фанати СРСР, ніколи не існувало, тому що всі твори, які вони згадують, насправді не радянські, а антирадянські, і в сьогоднішньому пості. я докладно розберу деякі приклади різних жанрів культури.

Отже, пройдімось по різних культурних жанрах, і подивимося, яка "радянська спадщина" (зрозуміло, у лапках) нам залишилася.

Фільми у СРСР

Якщо говорити про радянський кінематограф — то будь-яка людина, хоч трохи знайома з фільмами того періоду, відразу ж назве вам два прізвища — Рязанова і Гайдая. Ці два режисери справді створили низку дуже придатних комедій — перший у ліричному жанрі, другий — у більш комічному та гротескному. Що найцікавіше — обидва ці режисери у своїх картинах постійно тролили совок — висміюючи госпрозрахунок, дефіцит, совкову бюрократію та загалом відсталість системи.

Гайдай породив цілу плеяду антирадянських мемів, на кшталт "Будете у нас на Колимі… — ні, вже краще ви до нас", а Рязанов так взагалі зняв цілком антирадянський фільм "Гараж", в якому під виглядом "Правління" показало все корупційне свавілля і маразм радянській владі — цей фільм був чимось на зразок "Він вам не Дімон" свого часу, і у свій час його навіть забороняли.

Якщо ви запитаєте людей старшого покоління — за що вони люблять фільми Рязанова і Гайдая, то дізнаєтеся, що люблять їх ось за цей найвіртуозніший тролінг совка — коли режисери, обминаючи цензуру, показували на екрані те, що всім було й так відомо, але про що не можна було говорити вголос. І ці фільми справді увійдуть до історії (вже увійшли) саме тому.

Що в нас ще залишається? У п’ятдесяті-сімдесяті роки наймали безліч фільмів про робітників і монтажників (коли закрився ГУЛАГівський "Дальбуд", стало необхідно залучати в робітничі професії молодь), незліченну кількість неправдивих фільмів про війну (старі номенклатурники брежнєвських часів так любили). "Перевихованні хулігана колективом" — від цього не залишилося і каменю на камені.

А Рязанов та Гайдай зі своїм розумним та тонким тролінгом залишилися. Загалом "найкращі радянські фільми" на перевірку виявляються антирадянськими.

Книжки

З перших років радянської влади всякі графомани кинулися в літературу прославляти її досягнення (слід за коливанням "курсу партії") — автори двадцятих славили "ленінські звершення" (пізніше багатьох з них розстріляли як троцькістів), автори п’ятдесятих славили Нові Звершення та Будівництва — але про їхні імена зараз ніхто і не згадає.

Про яких авторів говорять, згадуючи "радянську літературу"? Безумовно, всі згадують романи Ільфа та Петрова, згадують Булгакова, згадують Буніна. З пізнішої літератури згадують Стругацьких, Венедикта Єрофєєва, Варлама Шаламова, Солженіцина та Войновича. Але біда — це все не радянські, а скоріше антирадянські автори — хто тролив совок приховано-іронічно (як Ільф і Петров), хто боровся з ним відкрито і прямо — як Солженіцин та Войнович. Навіть лауреати Нобелівської, на кшталт Бродського чи Пастернака, були цілком антирадянськими авторами.

А від графоманів та прославників БАМів зараз не залишилося нічого — запитайте заради інтересу будь-якого фаната СРСР, що саме з радянської літератури він читає — виявиться, що нічого. Ніхто зараз на повному серйозі не читатиме книги про БАМ або про якесь підкорення тайги — ці книги померли разом з тим Геніалісімусом, у чий період вони були створені та чиї інтереси вони обслуговували.

Загалом — жодної "радянської літератури" у XXI столітті не залишилося, залишилася скоріше антирадянська, створена на той період. Навіть якщо взяти окремо білоруську літературу — то у нас від того періоду залишилися лише Василь Биков, Володимир Короткевич та Янка Купала — кожен із яких по-своєму не любив совок, за що страждав.

Музика

Тут все ще простіше — від косної радянської естради зараз не залишилося буквально каменю на камені. Не можна сказати, що якийсь сучасний виконавець чи колектив "продовжує радянські традиції" — їх просто не було. Все, що було на радянській естраді — було калькою з західних сольних виконавців (на зразок Елвіса Преслі) або з ансамблів (начебто "Бітлз"). Хоч як пишалися орденоносні переможці фестивалів радянські композитори-лауреати створити щось оригінальне — завжди виходила вторинна калька із Заходу.

Що ж можна згадати придатного, говорячи про радянську естраду? У пам’яті однозначно залишився Володимир Висоцький — який ніколи не був "радянським автором" і конфліктував із владою, намагаючись вставити у свої пісні більше, ніж було "можна" — і про війну, і про репресії, і про побутове життя радянських алкоголіків. Ще можна згадати Пугачову — Аллу Борисівну теж любили саме за відмінність від "совкових тіток" на естраді — вона яскраво одягалася, одна з перших перестала стояти по стійці "смирно" біля мікрофона і співати нудні пісні про широкі простори неосяжної Батьківщини.

Був ще Кобзон, але той був під "протекторатом держави" і залишався під таким до останніх днів — подібно до змії, що пережила свою отруту. Ніхто ніколи не слухав Кобзона з власної волі. Ви бачили хоч одну людину, яка б зберігала вдома платівки Кобзона? Вдома тримали платівки Висоцького та Вертинського, Окуджави, ті, хто був більш просунутим — слухав The Beatles, ABBA та Queen, а Кобзона ні в кого не було.

Підсумок цього пункту — від "чисто радянської" естради зараз не залишилося зовсім нічого, і вона ніяк не впливає на сучасність.

Естрада

Окремим пунктом треба сказати про радянську немузичну естраду, яка почала розвиватися з появою радянського телебачення. Зараз на ютубі популярний жанр "стендапу" — це коли комік виступає зі своєю сольною програмою, розповідаючи всякі кумедні штуки. У СРСР батьківщиною "радянського стендапу" можна назвати Аркадія Райкіна — він дуже талановито перетворювався на різних персонажів і в цілому виступав дуже придатно.

І ось тут ми стикаємося з тим самим, що було в усіх попередніх пунктах — Райкін був швидше не радянським, а антирадянським коміком — у своїх виступах він дуже тонко (хоч і обережно) тролив совок. Усіх бажаючих запрошую подивитися фільм "Ми з вами десь зустрічалися" з Райкіним у головній ролі — там він по черзі тролить охерілих совкових начальників (епізод на залізниці), совкову говнопромисловість (епізод про взуття в купе), совкову номенклатуру (сценка про сходи), совковий сервіс (епізод у фотоательє, сценка про магазин) тощо.

Пізніші "стендап-коміки", на зразок Хазанова і Петросяна, а також Жванецького — теж тролили совок, нехай і по-різному. У СРСР це називали "побутовою сатирою", але це була безглузда назва — оскільки автори висміювали саме ті речі, які в принципі не можна було змінити, не змінивши політичний устрій.

Отже, що ж у нас залишається в сухому залишку, якщо викреслити книги-одноденки про БАМ та фільми про Леніна та Сталіна, назви яких навіть любителі СРСР зараз не згадають?

І режисери, і письменники, і музиканти, і навіть естрадні коміки, яких фанати СРСР наводять як приклади "творців радянської культури" — насправді створювали справжнісінькі антирадянські твори, які в тій чи іншій формі тролили совок. Виходить, що жодної "радянської культури" — у тому сенсі, як про неї згадують фанати СРСР — не існує зовсім.