Лукашенко знову спробує зайняти російський престол? - Денис Стаджі

Багато років тому Олександр Лукашенко зробив спробу стати наступником Бориса Єльцина. Мало хто знає, що йому це практично вдалося. Тяга до влади у Лукашенка нездоланна – тож тепер він, зважаючи на все, хоче стати наступником уже Путіна. Принаймні багато на це вказує.

Специфічна картина новин, яку малюють білоруські держЗМІ, в останні пару місяців доповнилася новими фарбами. Дедалі помітніше, що Олександра Лукашенка показують як усе більш впливову постать на пострадянському просторі. Як політика, здатного вирішувати найскладніші проблеми, як того, з ким обов’язково консультується Володимир Путін і хто має беззаперечний вплив на всіх поверхах російської влади.

Ось простий приклад: повідомлення від 25 грудня, коли Лукашенко приїхав до Санкт-Петербурга на саміт СНД:

Як бачимо, і почесті Лукашенка надають, як Путіну ("Аурус" подали), і одразу два губернатори в аеропорт примчали, щоб зустріти… Ще пів року тому нічого подібного президент Білорусі собі не дозволяв – "знав своє місце". Але останні два місяці – дозволяє дедалі частіше.

У автора цієї статті виникло свого роду "дежавю": практично повторюється картина чвертьстолітньої давності, коли Лукашенко зробив зухвалу спробу стати на чолі Росії.

Історія першої спроби

Прийшовши до влади у 1994 році, перші кілька років Олександр Лукашенко зміцнював свою владу в Білорусі – позбавлявся опозиції, брав під контроль грошові потоки, розпустив незалежний від нього парламент і призначив інший, завжди і в усьому згідний, знищував незалежні ЗМІ. А в період з 1997 по 2000 роки Лукашенко за підтримки свого оточення почав розігрувати різні комбінації, які б дозволили йому піднятися на російський трон.

Відмінний піарник, Лукашенко малював для пересічних росіян переконливу картинку Білорусі як країни, де працюють заводи, де збережено колгоспи та радгоспи, де немає олігархів і не було "обвальної приватизації", де збережено безплатні медицину та освіту, де зовсім немає безробіття. Його прихильниками у Москві частіше були такі публічні політики, як Геннадій Зюганов, Геннадій Селезньов, Євген Примаков та Юрій Лужков. Вони допомогли Лукашенку сформувати потужне лобі в московських політичних колах, причому у найрізноманітніших.

Своєю чергою, російські письменники-"почвенники", з якими він на той час багато спілкувався (Станіслав Куняєв, Олександр Проханов), вселяли йому, що саме "батьку" судилося стати збирачем східнослов’янських земель. Тож не випадково численні поїздки Лукашенка до різних регіонів Росії в якийсь момент почали сильно нагадувати передвиборчі вояжі.

У 1996-1997 роках Лукашенко дуже успішно їздив регіонами Росії, демонстративно спілкуючись з губернаторами та народом "мимо" Москви. Дійшло до того, що оточення Єльцина переконало того в тому, що поїздки Лукашенка можуть бути небезпечними для центральної влади в Кремлі. Тоді для білоруського президента різко "перекрили кисень" щодо поїздок регіонами – під тиском Москви місцеві керівники перестали його запрошувати. Але у Лукашенка залишалося потужне лобі в керівництві Росії – зокрема серед військових, які були незадоволені прозахідним курсом Єльцина та Козирєва.

Щоб запанувати в Кремлі, глава Білорусі використав ідею Союзної Держави РФ та РБ. Він наполягав, що у Союзній Державі має бути спершу прийнято Конституційний акт. І згідно з ним громадяни Білорусі могли б брати участь у виборах у Росії, оскільки було б єдине союзне громадянство. Шанси Лукашенка бути обраним президентом РФ тоді були високі – його популізм знаходив живий відгук у російської публіки.

Стати на чолі Росії Лукашенко спробував у 1997 році, коли Єльцин приходив до тями після операції на серці. Тоді саме готувалося перетворення Співтовариства Білорусі та Росії на союзну державу. Зі сторони все, що тоді відбувалося, сьогодні виглядає як змова з метою поставити Лукашенка на чолі Росії з "прикріпленою" до неї Білоруссю.

Зовнішньополітична ситуація тому сприяла: почалося розширення НАТО на схід – у блок було вирішено прийняти одразу сім країн. У відповідь Євген Примаков активно просував ідею російсько-білоруського союзу. Російська опозиція вимагала від керівництва Росії "активно піти назустріч єдиному союзнику Росії на міжнародній арені" – Білорусі.

За березень 1997 року в апараті Лукашенка було підготовлено дуже своєрідний проєкт договору про російсько-білоруський союз. У ньому було зазначено, що верховна посада в білорусько-російській державі є змінною: два роки союзом управляє один президент, наступні два роки – інший.

Стаття 18 проєкту договору визначала порядок формування Вищої Ради Союзу. Там було зарезервовано місця для глав Білорусі та Росії, прем’єр-міністрів та спікерів палат парламентів обох країн, а також для голови виконкому Союзу. За такого розкладу Єльцин автоматично втрачав контроль над Вищою Радою. Чотири білоруські голоси плюс голос спікера Держдуми Геннадія Селезньова (противника Єльцина) забезпечували Олександру Лукашенку перемогу у будь-якому голосуванні.

Було підготовлено і проєкт статуту російсько-білоруського союзу. У ньому, наприклад, говорилося: "Рішення Вищої Ради Союзу є обов’язковими для органів Союзу та для органів виконавчої влади держав-учасниць". А у федеративному парламенті передбачалося рівне представництво білоруських та російських депутатів. Це при тому, що в Росії тоді проживало 150 млн людей, а в Білорусі – менше 10 млн людей.

На той момент Лукашенко був буквально за крок від російського престолу. Але Анатолій Чубайс та донька президента Тетяна Дьяченко розгадали алгоритм дій білоруського президента. Після чого до Білорусі терміново відправили секретаря Ради безпеки РФ Івана Рибкіна. Йому доручили вилучити в Олександра Лукашенка екземпляр договору за підписом Бориса Єльцина. Завдання було виконане, хоча переговори між Рибкіним та Лукашенком тривали всю ніч і супроводжувалися величезною кількістю випитого спиртного. 2 квітня 1997 року договір про створення Союзної Держави РФ і РБ було підписано – але у цілком вихолощеному вигляді. Ті, хто був присутній на церемонії підписання документа, кажуть: "На Лукашенка було шкода дивитися".

Донька Бориса Єльцина Тетяна Юмашева у своєму блозі згадує ті події: "Вночі 28 березня перший віцепрем’єр Анатолій Чубайс дзвонить до Кремля голові адміністрації Валентину Юмашеву і каже, Валя, а ти в курсі, що вже через тиждень у нас виникне нова держава. "В якому сенсі?" — відповідає Юмашев. Чубайс каже, а в такому, що в ній не сильно вже буде потрібен російський президент, втім, як і російський уряд, і навіть наша комуністична Дума вже мало кого хвилюватиме. В ході розмови з’ясовується, що у документі, який тільки зараз потрапив на стіл Чубайсу для візування, є положення, які, по суті, знищують суверенітет Росії та передають владні повноваження новим органам Союзу.

Чубайс та Юмашев почали розбиратися. З’ясувалося, що цей Статут був підготовлений головою комітету Думи у справах СНД комуністом Тихоновим і заступником міністра білоруського МЗС (і теж комуністом) Антоновичем. Оскільки до російських відомств він потрапив як документ Виконкому, у текст ніхто сильно не вникав, візували та відправляли вище. Так він і дістався Білого дому та Кремля. А у Кремлі помічник президента з міжнародних питань написав записку президенту про те, що Статут треба підписувати, оскільки він повністю відповідає стратегічним інтересам Росії".

Прихильники підписання Союзного договору у версії Лукашенка – а їх було чимало в Єльцинській адміністрації – наполягали, що це крок до створення нового Союзу, до якого в майбутньому приєднаються і Казахстан, і Україна, і Киргизія, а потім і інші країни. Але в опонентів виникало логічне питання: "Що ми робитимемо, коли Олександр Лукашенко, бувши керівником Союзу і очолюючи Вищу раду, почне займатися економікою Росії, як він це робить у себе вдома, чи війну Заходу оголосить?" Статут давав йому такі можливості, не дозволити вже було неможливо.

Чи готується друга спроба?

Тоді Лукашенку не вдалося очолити Росію. І він вмить змінив риторику – заговорив про цінність білоруської незалежності, про "рівноправну дружбу" з Росією, про "багатовекторну зовнішню політику". Ну і, звичайно, почав брати з Москви грошима чи ресурсами за будь-яку міжнародну підтримку.

Так було довго – аж до осені 2022-го, коли українська армія розбила росіян на Харківщині. Лукашенко відчув (а політичне чуття у нього розвинене неймовірно), що трон під Путіним захитався. І що в Росії різні групи еліт ("вежі Кремля") почали готуватися до повоєнного переділу влади. Тобто повторюється ситуація кінця 90-х, коли деяким "вежам Кремля" потрібний харизматичний лідер, якого вони могли б привести до влади у своїх інтересах.

Лукашенко ж продовжує позиціонувати себе як "молодий, енергійний, спортивний", він з кожної проблеми має власну думку і за роки не втратив харизми удава, який виступає перед кроликами. І тепер він знову "йде на штурм Кремля". Зустрічається з губернаторами російських регіонів, налагоджує відносини "мимо Москви", приймає у себе Путіна і диктує йому картину майбутніх білорусько-російських відносин.

При цьому пропаганда малює Лукашенка як автора "білоруського економічного дива", та й саме "диво" теж малює, як лідера, який вказує шлях розвитку і Білорусі, і Росії, як головного миротворця. Та й взагалі, ось типова цитата з пропагандистських славослів’їв: "Ексдепутат бундестагу Вальдемар Гердт: політика Лукашенка тримає світ від скочування в прірву Содому фашизму".

Важко сказати, на якій стадії зараз перебуває проєкт "Лукашенко – третій президент РФ". Але не варто сумніватися, що начальник Білорусі спробує його реалізувати. Занадто він любить владу.