Жарт, що спізнився на 40 років. Що добре і погано в серіалі Мела Брукса "Всесвітня історія, частина 2" (відео)

У мережі з’явилися перші епізоди серіалу "Всесвітня історія, частина 2" – продовження фільму легендарного комедіографа Мела Брукса, який вийшов на екрани сорок років тому. Чим примітна постать режисера та актора, який мріяв зняти комедію про Голокост (але, на щастя, так і не зняв), і чому важлива його нова робота, розбирався "Телеграф".

Головне культурне надбання Америки

Мелу Бруксу — 96, але, судячи з його квітучого зовнішнього вигляду і жартів, класику нудно на пенсії. Тож коли він отримав пропозицію від молодих (щодо самого патріарха) коміків Ніка Кролла, Ванди Сайкс та Айка Барінхолца зняти серіальне продовження свого фільму 1982 року "Всесвітня історія, частина 1", довго не роздумував.

Суворо кажучи, серіал не є продовженням. Швидше, це розширений і доповнений варіант, який виглядає шаною одному з найкращих комедіографів 1970-х років. Брукс, який чи то жартома, чи то всерйоз називає себе "головним культурним надбанням Америки", отримав у 1969 році "Оскар" за фарс "Продюсери", в якому шахраюваті імпресаріо ставлять свідомо провальний мюзикл "Весна для Гітлера".

Точно так само, як і глядачів мюзиклу, аудиторію фільму хитало від нестримного сміху до обурення над об’єктами осміяння (чого вартий один кордебалет із Гітлером та нацистами, що зигують). "Продюсери" та "Німе кіно" (1976), яке повторює сюжет про невдах у пошуках фінансування фільму, стали вершиною творчості Брукса. Основний масив його фільмів – це пародії, що висміюють космічну фантастику ("Космічні яйця", 1987), трилери Хічкока ("Страх висоти", 1977), класичні хорори ("Молодий Франкенштейн", 1974), вестерни ("Седла, що блищать" ) тощо, і все це з тим же набором жартів нижче пояса.

Потрапив в історію

Оригінальний фільм пародував історичні блокбастери, причому напрочуд не до часу: дорогі костюмовані постановки на кшталт "Клеопатри" або "Бена Гура" не знімали вже багато років. Скоріше, перша "Всесвітня історія" передбачила майбутній бум блокбастерів, який поховав суворий стиль Нового Голлівуду. І хоча в рік виходу на екрани фільм багато критикували (і було за що), у ретроспективі він виглядає геніальним передбаченням дурної гігантоманії, яка захопила екрани у нульових.

"Всесвітня історія" побудована як низка скетчів з різних історичних епох, починаючи первісним світом і закінчуючи Французькою революцією — причому у всіх епізодах грає сам Мел Брукс, іноді кілька ролей. Вражаюча дурість і вульгарність ряду епізодів поєднувалася з досить дотепними жартами. А сам фільм нагадував швидше номери вар’єте, перенесені зі сцени на екран. По суті, Мел Брукс із фільму у фільм продовжував розігрувати ті самі скетчі зі спектаклю "Двотисячолітня людина", яким прославився у 1950-ті.

Нумерація потрапила в назву фільму сміху заради: щоб пожартувати з приводу четвертого та п’ятого епізодів "Зоряних воєн" (Лукас і Спілберг, на відміну від своїх однолітків, які отримували кіноосвіту в кінотеатрах, виховувалися на телебаченні, і таким чином віддали шану улюбленим фантастичним серіалам). Крім того, анонс наступної частини дозволяв упихнути до фільму кілька кумедних жартів, які вибивалися зі структури – скетчі "Гітлер на льоду", "Похорон вікінгу" та "Євреї в космосі".

То що ж у цьому хорошого?

Спочатку продовження не передбачалося, так що вихід другої частини став найвдалішим жартом серіалу. Гумор все такий же сексистський і вульгарний (зокрема, герої натхненно пускають гази і блюють), хоча трапляються по-справжньому смішні моменти. Наприклад, Денні де Віто, що не дорослий до півтора метра, в ролі царя Миколи II або сюрреалістичний епізод вбивства Распутіна.

Але головне, що жарти в серіалі, як і раніше, неполіткоректні, як у розкутих 1970-х – здається, тільки тут прозвучала перша на моїй пам’яті гострота на тему #me_too. По шапці отримали всі, від президента Лінкольна до самого Ісуса, але під час перегляду все також не залишало відчуття надмірності та несмаку того, що відбувається. Як справедливо написано в одній із рецензій, якби серіал скоротили вдвічі, він виглядав би набагато виграшніше.

Власне, художня цінність другої "Всесвітньої історії" наближається до нуля. У нашу політкоректну епоху поява такого серіалу – переважно суспільно-політичне явище, як журнал "Шарлі Ебдо", наприклад. Це тест для глядача, з чого ми готові посміятися, а що викличе відторгнення. Але що в цьому серіалі по-справжньому смішно, а що недоречно і соромно, кожен має вирішити для себе сам.

Нагадаємо, раніше ми писали про те, чим порадувала прем’єра третього сезону "Мандалорця" та в чому секрет успіху серіалу "Останні з нас".