Степан Бандера. Як агроном-недоучка став провідником українських націоналістів

У понеділок, 1 січня 2024 року, виповнюється 115 років від дня народження Степана Бандери – одного з визначних лідерів українського націоналістичного руху XX століття. Його життєве кредо було висловлено 1950 року в статті з промовистою назвою: "Українська національна революція, а не тільки протирежимний резистанс"…

Степан Андрійович Бандера народився 1 січня 1909 року в селі Старий Угринів (сучасна Івано-Франківщина). Батько був греко-католицьким священником і парохом (парафіяльним попом) у рідному селі, а матір — донька греко-католицького священника Володимира Ґлодзінського — Мирослава Бандера померла рано, на 32-му році життя, від туберкульозу. У родині, крім Степана, було ще троє братів і п’ять сестер.

Отець Андрій займав активну політичну позицію, відстоював права українців на підавстрійській Галичині. Був послом Національної Ради Західноукраїнської народної республіки. Під час польсько-української війни 1919 року став капеланом Української галицької армії.

1919–1927 років Степан навчався у Стрийській гімназії, був учасником української національної спортивної організації "Пласт". Здобував високі оцінки у навчанні. Після іспитів у гімназії хотів переїхати на навчання в Українську господарчу академію у Подєбрадах (Чехословаччина). Однак польська влада відмовилася видати закордонний паспорт. Степан повернувся у рідне село, де його арештували на п’ять діб за "антидержавну діяльність". А 1928 року він став студентом агрономічного факультету Львівської політехніки.

Політична діяльність Бандери в ті роки вражає: він став членом Української військової організації (УВО), з якої 1929-го фактично виросла Організація українських націоналістів. 1931-го став членом Крайової екзекутиви ОУН на Західній Україні. А в червні 1933-го Бандеру на Берлінській конференції організації затвердили крайовим провідником.

На початку 1930-х років бойовики ОУН здійснили низку терактів і атентатів на території Другої Речі Посполитої — авторитарної держави, яка провадила жорстку політику проти нацменшин. У політичній культурі польських партій не було місця толерантності до них. Полонізація Західної України після перемоги пілсудчиків в ході травневого перевороту (1926) набула найпотворніших форм.

Влітку й восени 1930 року на Східній Галичині відбулися протипольські акції: пошкодження ліній зв’язку, підпали майна й помешкань польських колоністів. Провід ОУН визнав свою причетність до акцій. У відповідь уряд почав масові репресії проти українців, які назвали "пацифікацією".

Колоністи з поліціянтами громили "Просвіти", змушували селян (на Волині й Холмщині) переходити з православ’я в католицизм. Почалися фізичні розправи над учителями, кооператорами, священниками. Тож теракти боївок ОУН стали відповіддю на майже поголовне закриття українських шкіл, культурних та економічних організацій.

Поліція п’ять разів арештувала Бандеру. 1933 року він спланував і здійснив широку акцію як відповідь на спробу міністерства освіти полонізувати українське шкільництво. Було надруковано й розповсюджено 92 тисячі листівок і кілька тисяч брошур.

На Берлінській конференції ОУН сталася ще одна важлива подія: ухвалили постанову про політичні теракти. Під керуванням Бандери готували замахи на консула СРСР у Львові Григорія Радченка й голову МВС Польщі Броніслава Перацького.

Перший замах став реакцією на влаштований Кремлем штучний голод у Радянській Україні. Проте Микола Лемик убив не консула, а його секретаря Олексія Майлова, працівника спецслужб. Лемик віддав себе в руки поліції й на суді сказав, що радянська влада "загарбала українську державу, нищить українську культуру і терором та голодом нищить українську націю". Процес набув чималого розголосу в Польщі й у світі.

15 червня 1934 року у варшавському ресторані бойовики ОУН смертельно поранили Перацького, який керував "пацифікаціями". Бандеру арештували за день до атентату. Влада відправила сотні українців у концтабори. На знущання з в’язнів-українців у Березі-Картузькій, на постійний пресинг українських організацій оунівці відповідали вбивствами чиновників і поліціянтів. Гинули й невинні люди, а також українські політики та освітяни, які співпрацювали з владою.

За результатами Варшавського процесу (взимку 1935–1936 років) над членами ОУН Бандеру засудили до смертної кари, заміненої на довічне ув’язнення. Процес широко висвітлювали в пресі. А нонконформістська поведінка Бандери, відмова спілкуватися польською мовою й невизнання законів держави викликали повагу навіть у суддів.

В тюрмі Бандера став учасником Львівського процесу над членами ОУН у травні-червні 1936 року. В останньому слові він наголосив: "ОУН цінить життя своїх членів, дуже цінить; але — наша ідея в нашому понятті є така велична, що коли йде про її реалізацію, то не одиниці, не сотні, а мільйони жертв треба посвятити, щоб її зреалізувати". На лаві підсудних опинилися 23 оунівця, й серед них такі згодом відомі постаті, як Роман Шухевич і Ярослав Стецько.

З літа 1934-го до вересня 1939 року Бандера перебував у різних в’язницях. Під час нападу Німеччини на Польщу, в ситуації відступу польських військ Бандері 13 вересня вдалося вирватися з тюрми "Бригидки" у Бересті й виїхати до Львова, а потім до Кракова — у німецьку зону окупації Польщі.

А на окупованій більшовиками Західній Україні почався терор. Спочатку він зачіпав польських військових, поліціянтів, науковців, духовенство. Згодом надійшла черга й до українських священників та активістів. Під ударом опинилися й оунівці, коли до рук НКВД потрапили документи польської таємної поліції.

Восени 1939 року Бандера з активом ОУН почав дискусію з новообраним керівництвом організації, коли Провід очолив Андрій Мельник.

Націоналісти, які представляли крайову частину ОУН, пішли на конфлікт з Проводом на чолі з Мельником. 10 лютого 1940 року в Кракові було створено Революційний (бандерівський) провід ОУН. Більшість закордонних представників та інтелектуалів залишилися з "мельниківцями". Їх лякав радикалізм фракції Бандери. Прибічники ОУН(м) опинилися під пильним наглядом гестапо. А от опоненти дистанціювалися від нацистів, намагалися використовувати їх: спочатку марно, а під час збройної боротьби у 1942—1945 роках вдало.

У Кракові Степан познайомився з Ярославою — донькою греко-католицького священника отця Василя Опарівського. Молодят взяли шлюб у місцевій церкві Воздвиження Хреста Господнього. У травні 1941 року в родині Бандер народилася Наталія, ще через п’ять років — Андрій, у серпні 1947 року — Леся.

У квітні 1941 року на Великому зборі ОУН відбувся остаточний розкол організації. Одразу почалася розбудова мережі на західноукраїнських землях, формувалися похідні групи ОУН(б). Прихильні до української справи кола в Берліні створили два батальйони: "Роланд" і "Нахтіґаль", які на початку війни з СРСР діяли в складі вермахту й жодним чином не належали до структури військ СС, як писали пропагандисти в СРСР. "Нахтіґаль" брав участь у захопленні німецькими військами Львова у червні 1941-го. Втім, у серпні батальйон відкликали з фронту й розформували. Залишки батальйонів виконували допоміжні поліційні функції в Білорусі.

30 червня 1941 року у Львові за сприяння цих частин було проголошено Акт відновлення Української держави. Під Актом стоїть підпис Ярослава Стецька, який очолив крайову владу — Українське державне управління. Але у планах нацистів не було побудови незалежної України. Серед багатьох членів ОУН(б), яких заарештували найближчими днями, опинився і Бандера. Від 5 липня 1941 року до 27 вересня 1944 року він перебував у концтаборі "Заксенхаузен".

Водночас бандерівці, як і мельниківці, створили похідні групи, які йшли за німецькими військами, що наступали, й намагалися створювати свої структури, відкривали газети. Нацисти на фронті досягали грандіозних успіхів і остаточно "закрили" українське питання: сотні оунівців з похідних груп вбили й відправили до концтаборів.

На півдні України німці вбили рідного брата Степана Бандери — Богдана. 10 липня в Києві більшовики розстріляли його батька — отця Андрія. Ще двоє братів провідника ОУН, Олександр і Василь, загинули в концтаборі "Освенцим" у липні 1942 року. Три сестри — Марта, Володимира, Оксана — відбували покарання в таборах ГУЛАГу і не зреклися брата попри тиск слідчих НКВС-МГБ.

Під час перебування Степана Бандери в таборі нацисти постійно пропонували співпрацю, але він відмовлявся. Нарешті його відпустили, плекаючи надію на співпрацю з ОУН та УПА.

По завершенні Другої світової Бандера перебував у Західній Німеччині й Австрії. Мешкав у містах Інсбрук і Зеефельд у Тіролі, а також у столиці Баварії — Мюнхені. Постійно змінював місце перебування. Був законспірованим, мав паспорт на ім’я Штефана Попеля. Навіть діти не знали, ким насправді є їхній батько. Радянська влада й далі шукала Бандеру та вимагала від союзників екстрадиції лідера ОУН.

Після війни у середовищі ОУН(б) за кордоном точилися дискусії з організаційних та ідейних питань. Опозицію Бандері очолив Лев Ребет. Це було ліве крило фракції, яке наполягало на демократизації у сфері ідеології, а також ухваленні програми, що наближала б ОУН до соціалістичних позицій. Розбіжності виникали в Бандери та його прибічників і з Крайовим проводом ОУН — націоналістами, які чинили збройний опір більшовикам. На деякий час Бандера навіть пішов з посади голови Проводу закордонних частин ОУН.

Останні роки життя лідер революційної фракції ОУН присвятив врегулюванню відносин з іншими українськими організаціями. Активізував і роботу з налагодження щільних контактів і зі збройним підпіллям в Україні.

15 жовтня 1959 року в Мюнхені сталося одне з найгучніших політичних убивств другої половини століття. У під’їзді будинку по вулиці Крайттмайрштрассе, 7, о 13:05 його мешканці побачили закривавленого чоловіка у важкому стані. Поліціянти оглянули постраждалого й виявили документи на ім’я Штефана Попеля. Він помер у кареті швидкої допомоги.

Медики констатували серцевий напад і травми від падіння зі сходів. Поліціянти з’ясували, що загиблий — таки Степан Бандера. А помер він насправді від отруєння ціанистим калієм після пострілу спеціальним капсульним пістолетом з речовиною, яка випарувалась.

Убивцею провідника ОУН виявився українець Богдан Сташинський, який ще з 1950 року працював у Міністерстві державної безпеки Радянського Союзу. Але це окрема і дуже контроверсійна історія…

Бандера був справжнім, не шароварним патріотом Батьківщини. Він помилявся, але залишався вірним головній меті — державній незалежності України.

Поховали Степана Андрійовича на мюнхенському кладовищі Вальдфрідгоф. І його могилу досі постійно паплюжать прокремлівські "заслані козачки".