Всесвіт на ім’я Вернадський: від соратника Богдана Хмельницького до ідеолога імперської доктрини Путіна

Володимир Вернадський розривався між українською, російською, "русскою" і радянською ідентичностями

У Москві 6 січня 1945 року на 82-му році життя помер видатний вчений і мислитель, перший президент Української академії наук (УАН), академік Володимир Вернадський. Творець теорії про ноосферу, еволюційної теорії про походження матеріалів, геохімік і ґрунтознавець, основоположник декількох наукових напрямів.

Народився Володимир Іванович 28 лютого (12 березня) 1863 року в Санкт-Петербурзі у родині професора Олександрівського ліцею, економіста і громадського діяча Івана Васильовича Вернадського та Ганни Петрівни Константинович, доньки генерала російської армії та племінниці Миколи Гулака, члена таємного Кирило-Мефодіївського товариства.

Далекий пращур Івана Васильовича з відомого козацько-старшинського роду Верна мав українсько-литовські корені, брав участь у Національній революції середини XVII століття на чолі з Богданом Хмельницьким. Тож батько майбутнього академіка був противником кріпацтва, проте мав виражені антисоціалістичні погляди, обстоював принципи економічного лібералізму в капіталістичного суспільного ладу.

З 1868-го до 1873 року родина Вернадських мешкала у Харкові, де Володимир навчався у класичній гімназії. Після повернення сімейства до Санкт-Петербурга він став студентом природничого відділення фізико-математичного факультету місцевого університету; три роки навчався за кордоном – в Італії, Німеччині та Франції.

Восени 1890 року затверджений на посаді приват-доцента кафедри кристалографії та мінералогії Московського університету (у 27 років!), а з 1899-го – вже став професором цього вишу. Працював там до січня 1911 року. Звільнився на знак протесту разом із майже 130 професорами та приват-доцентами після оприлюднення реакційного циркуляра міністра освіти імперії Лева Кассо, який жорстко провадив консервативну, охоронну політику, що посилювала державний контроль над закладами освіти.

1905 року Вернадський був серед засновників Конституційно-демократичної партії (кадетів), став членом ЦК партії. У травні 1918 року вийшов з неї через незгоду з політикою щодо національних меншин. І якщо батько Іван Васильович відчував чималі сантименти до свого походження, то Володимир Вернадський, попри визнання необхідності розвитку мови та культури предків (засуджував заборону вживання української та друк книжок цією мовою), залишався на позиції супротиву ідеї повної незалежності України від імперського центру.

Володимир Вернадський постійно наголошував на утриманні України в культурному полі Росії. У своїй статті "Українське питання і російська громадськість" (1915) він казав про "посилення опору чужорідним впливам", а головною проблемою влади вважав неправильну політику в царині культури. Він бажав українську культуру розвивати, але одночасно і наголошував на збереженні політичного і культурного впливу центру на український рух.

Так, він нагадував про "поглинання й перетравлення Росією України як чужорідного політичного тіла, причому попутно ліквідувались основи місцевого культурного життя (школа, свобода книгодрукування) та зазнавали переслідувань навіть етнографічні відмінності".

Але одночасно вчений виступав за виключно еволюційний шлях для українського руху, а як негативний приклад згадував поляків і їхню тактику "цілковитої байдужості до питань повсякденного російського життя, оскільки вони не пов’язані з суто польськими інтересами".

Цікаво, а чому поляки або українці не мали думати про свої національні інтереси? Не згадувати про два польські повстання XIX століття, потоплені в крові, тисячі страчених поляків, десятки тисяч відправлених до Сибіру? Чи українці мали б забути про Батуринську різню 1708 року, ліквідацію Запорозької Січі 1775 року, заборону мови, книгодрукування українською, завдячуючи "лібералу", царю-визволителю Олександру II (Валуєвський циркуляр 1863 року та Емський указ 1876 року). Про них згадує й сам Володимир Вернадський. Дивна логіка, яка знову доводить, що будь-який російський ліберал вже на станції Хутір-Михайлівський вбирається у великодержавний одяг.

На початку травня 1918 року відомий український історик і громадський діяч Микола Василенко, новопризначений міністр освіти в уряді Української держави Павла Скоропадського, запросив Володимира Івановича до Києва. На той час Вернадський вже був відомим у світі вченим – природознавець, хімік, геолог, мінералог, біохімік, академік Імператорської Академії наук, член-кореспондент Британської академії наук…

Його голос був дуже потрібний Василенку під час дискусій у комісії зі створення УАН. Цікаво, що саме історик Василенко і "технар", природознавець Вернадський були однодумцями. Вони "були прихильниками Академії наук як державної установи, в якій проводилися б дослідження в галузі не тільки суспільних наук, а й природничих, технічних", писав український філософ і історик Юрій Павленко.

Та як російські кадети вони вважали українців не більше аніж національною меншиною (малоросами) і були взагалі проти відокремлення України від Росії (в будь-якій формі).

Звісно, з цим не погоджувалися українські партії, які бачили в потужному середовищі зросійщених учених провідників великодержавної політики, яку послідовно проводила як царська влада, так і Тимчасовий уряд. Більшовики були більш гнучкими та навіть провели у 1920-х роках українізацію/коренізацію. Але дуже скоро її згорнули, заповзятих провідників українізації або розстріляли, або ж відправили до концтаборів.

Тим часом більшість українських учених були прибічниками концепції Михайла Грушевського, згідно з якою Академія наук мала стати громадською організацією, що об’єднує не настільки широкий спектр академічної спільноти, а саме вчених, які опікувалися гуманітарними науками. І саме концепція Василенка-Вернадського стала основою законопроєкту про заснування УАН. Тут можна погодитися, що в даному разі вчені-однодумці радше мали рацію.

14 листопада 1918 року гетьман Павло Скоропадський затвердив ухвалений Радою міністрів "Закон про заснування Української Академії наук в м. Києві", а також штатний розклад УАН та її статут. Іншим указом були призначені 12 перших дійсних членів (академіків) УАН. Серед них був Володимир Вернадський і такі відомі в усьому світі вчені, як "батько" прикладної механіки, згодом американець Степан Тимошенко, геніальний історик-сходознавець Агатангел Кримський, економіст Михайло Туган-Барановський. Вернадський став першим головою — президентом УАН.

Цього ж дня гетьман підписав доленосний, як виявилося, документ-вирок своїй владі: грамоту "До всіх українських громадян", де обстоював необхідність федерації України з небільшовицькою Росією. А саме з такими великодержавниками, як генерал Антон Денікін. І які навіть і не думали про незалежну Україну чи Польщу. За місяць Скоропадський зрікся влади після повстання проукраїнських сил.

Для Володимира Вернадського УАН була радше географічним чинником, аніж національною інституцією незалежної держави. Тому його наступний крок (перехід до монархіста Денікіна, а потім і Врангеля) — це абсолютно прагматичний і ясний вибір. Так само вчинили чимало чиновників і офіцерів з гетьманського середовища. Таким самим прагматичним був і вибір Володимира Вернадського на користь більшовиків вже після захоплення ними Криму наприкінці 1920 року. А от його син, відомий російський та американський історик Георгій Вернадський поїхав з Криму на еміграцію, де став автором українофобських праць і одним з авторів російської націоналістичної ідеології євразійства як протиставлення Західній цивілізації. До речі, ця войовнича ідеологія обґрунтовує сучасну імперську доктрину путінського режиму.

Тут варто процитувати швейцарського історика Андреаса Каппелера: "Володимир Вернадський протягом свого довгого життя розривався між українською, російською, "русскою" і радянською ідентичностями. Загалом він був типовим представником транснаціональної інтелігенції імперії. Його спадок високо цінують в Росії та в Україні. Його ім’я мають, з-поміж інших, Національна бібліотека України в Києві, університет у Сімферополі, музей і ліцей у Москві, багато вулиць, дві гори у Західному Сибіру, півострів в Антарктиці та кратер на Місяці".

Додамо, що саме Володимир Вернадський зображений на найбільшій вітчизняній купюрі у 1000 гривень і його іменем названо українську антарктичну станцію.

Вже за влади більшовиків Володимир Вернадський працював у Ленінграді та Москві. У 1922—1926 роках на запрошення французького університету Сорбонна читав лекції з геохімії. Організатор і директор Радієвого інституту та Біохімічної лабораторії. Його оминули сталінські репресії, попри незалежний і йоршистий характер і втечу сина на Захід.

Широта наукових інтересів Володимира Вернадського вражає – геохімія, біогеохімія, гідрогеохімія та радіогеологія. Тому вітчизняний історик Ігор Гирич вважає, що Україні жодним чином не треба відмовлятися від видатного ученого, його грандіозної спадщини, але "ми повинні підкреслювати, що Вернадський відірвався від російського берега, але не доплив до українського".