"Танки навесні йшли прямо по посівах": як на Харківщині рятували унікальне зерно після російського пекла

Відомий український науковець Сергій Авраменко розповів "Телеграфу" про втрати Банку генетичних ресурсів рослин України та надскладні умови праці аграріїв

Науковець з Харківщини Сергій Авраменко, відомий широкому загалу завдяки YouTube-каналу "Український агроном", в умовах війни продовжував просвітницьку роботу, а ще після часткової руйнації рідного інституту разом з колегами проводив досліди, рятував власні колекції маракуї та інжиру і встигав волонтерити. Про те, яких втрат зазнав Банк насіння і яке це значення має для України, в якій складній ситуації опинились фермери, "Телеграф" поговорив з доктором наук.

"Від побаченого стає боляче, стільки ворог завдав руйнувань"

Наприкінці лютого Сергій Авраменко – доктор сільськогосподарських наук, головний науковий співробітник Інституту рослинництва імені В. Юр’єва НААН – мав проводити семінари з агрономії на Донеччині. Цю подію він анонсував в соціальних мережах і отримав несподіваний коментар під дописом, що ці заходи точно не відбудуться. Науковця це здивувало, але від планів він, звичайно, не відмовився – прокинувся зранку 24 лютого і почав збиратися в дорогу. Невеличка затримка фактично врятувала чоловіка, він мав би вже дістатися Чугуєва, який опинився під вогнем, але в цей час ще тільки виходив з дому у Харкові.

- Як раз і в нас пролунали вибухи, я відразу зрозумів, що розпочалась повномасштабна війна, бо я це все вже проходив – моє рідне село знаходиться біля Слов’янська – на межі Харківської та Донецької областей, – згадує Сергій. – Я знав, як реагувати, моментально на АЗС — заправив машину власну та робочу, потім в супермаркет, тоді ще не було черг. О 7-й набрав директора Донецької дослідної станції Олександра Вінюкова, що був серед організаторів семінарів, кажу: "Мабуть, все скасовується?" — "Та ні, плануємо проводити", — він мені відповідає. "Війна ж, вибухи", — наполягаю я на своєму, а в них на той момент ще було тихо, тож він запевнив: семінари відбудуться, та згодом змінив думку, бо і фермери почали телефонувати, повідомляти, що не приїдуть.

Далі, за словами Сергія постало питання власної безпеки, знайти прихисток він разом з іншими колегами намагався в інститутському бомбосховищі. Бо, судячи з доповідей керівництва, які неодноразово чув кілька років поспіль, там все готово на випадок несподіваної атаки ворога.

- Укриття виявилось зачиненим, а людина, яка за нього відповідала, відмовилась давати ключ, нібито немає приводів для паніки, – продовжує Сергій. – Керівництва на місці не було. Потрапили ми всередину тільки на другий день. На нас чекав неприємний сюрприз, бо там не було геть нічого – ні опалення, ні води, кран ми самі відкрили, напевно, вперше за багато років, аварійний вихід був заварений. Тоді ми – до першого корпусу, який розташований біля Московського проспекту, де був напівпідвал. Довелось шукати ключі від чужих кабінетів, ламати двері у вбиральні, виносити столи, стільці, щоб люди мали можливість розташуватися. З дому приніс подушки та матраци, мультиварку, термос, потім між бомбардуваннями водив людей купатися, щось готував їсти. На той час у напівпідвалі було близько 70 людей разом з дітьми, дехто — з домашніми тваринами.

Десь на 10-й день, за словами науковця, колеги та мешканці мікрорайону, з якими вони разом ховалися від обстрілів, почали виїжджати в пошуках безпечніших місць. Він сам відвіз родину на Полтавщину і повернувся звідти до Харкова вже з гуманітаркою.

- Першими відгукнулись аграрії – ті самі, що до війни інколи сварились, але тут об’єднались. На мене вийшли як ті, з ким я був знайомий особисто, бо надавав консультації, так і ті, хто знав мене заочно завдяки каналу, – додає Сергій. – Люди надсилали гроші, харчові продукти. Наприклад, фермер з Хмельниччини сам привіз до нас кілька тонн пшеничної, горохової крупи, борошна. Коли я опинився на Полтавщині, на заправках виник величезний дефіцит пального, а мені терміново потрібно було заправляти авто й возити гуманітарку до Харкова. Йду я селом і думаю, де взяти дизпалива, аж раптом мене гукає незнайома людина і пропонує допомогу. Виявилось, що це фермер, мій підписник, тож разом з іншими аграріями дав мені солярки, щоб вистачило дістатися до Харкова. Всю допомогу ми акумулювали у церковному волонтерському центрі "Благовість", там все фасували та роздавали/розвозили тим, хто цього потребував у місті.

Сергій додає, що після того, як рідну Харківщину звільнили від росіян, роботи тільки додалось. Бо в деокупованих селах люди весь цей час виживали, як могли.

- Днями навідались до найбільш постраждалих від рашистів сіл Ізюмського району – Рідного, Новодмитрівки, Курульки, Пашкового, Вірнопілля, – говорить Сергій. – Відвезли з братами по церкві продукти місцевим мешканцям, які зараз намагаються відновити свої домівки. Від побаченого стає боляче, стільки ворог завдав руйнувань. Їздили нещодавно і до Лиману на Донеччину, і при нашій церкві у Харкові працює кухня, годуємо і біженців, і військових.

"Кілька тисяч зразків сучасних сортів та гібридів згоріло повністю!"

Болить Сергію Авраменку і ситуація в його рідному Інституті рослинництва, що є найбільшою державною селекційною науковою установою України. Від російської агресії він зазнав значної шкоди – не пощадили рашисти ні корпуси наукового закладу, ні техніку й обладнання, ні полігони, де проводились багаторічні досліди.

- У нас була унікальна багатопільна сівозміна, на якій захищено десятки кандидатських і докторських дисертацій, – наводить приклад Сергій. – Схожі сівозміни є, але з таким чергуванням культур, на таких ґрунтах і на такому фоні удобрення вона єдина! Впродовж 50 років (!) на ній висівались культури в такому порядку: озима пшениця, потім соя (або цукрові буряки), ярі зернові, горох, знов пшениця озима, кукурудза, ярі зернові, соняшник, а потім поле стояло під паром. Кожне з дев’яти полів було розділено на п’ять смуг: на одній за весь час існування сівозміни не було внесено ні грама добрив, на інших застосувались різні їх види окремо та у комбінації. Ми цього року мали святкувати тут День поля, демонструвати наші здобутки, але натомість прийшов "руський мир". В цьому районі точились бої, наразі сівозміна замінована, і ми досі не можемо туди зайти.

Частину дослідних ділянок рятувальники все-таки очистили від смертоносного металу. Тож, де це було безпечно, інститутські працівники виходили в поле. Хоча, наприклад, збирання врожаю зернових вдалось провести зі значним запізненням – аж 9 серпня.

- Працювали єдиним напівуцілілим селекційним комбайном, бо знищено під час ворожих атак було все приладдя для догляду за рослинами. Рядові співробітники намагались якось все полагодити, – продовжує розповідь Сергій. – Складнощів додавали численні вирви на полях та колії від рашистської техніки.

Танки навесні йшли прямо по посівах, але частину з них швидко за це покарали – буквально в 50 метрах від понівеченого жита їх розбили наші військові. І жнива проходили під обстрілами, а люди не зупинялись. При цьому деякі співробітники на дослідні поля ходили пішки з Харкова по 20 км, бо службовий автобус не було чим заправляти, а велосипеди спалили разом з іншою технікою.

Будинок подружжя Щеченків в селі Елітне неподалік від Інституту росіяни розстріляли з танку. Але і Сергій, що багато років працює у нас механізатором, і його дружина Ольга, яка є селекціонером, щодня, як і багато інших співробітників, виходили на роботу!

Наукову діяльність співробітники інституту поєднували з розв’язанням безлічі "побутових" питань, бо після наступу росіян навіть мішків не лишилось для збирання вцілілого насіння. А його необхідно було максимально зберегти, оскільки значна частина насіннєвого фонду зазнала втрат.

- Під час бомбардувань селекційного центру також було знищено частину колекції насіння з Банку генетичних ресурсів рослин України, яку готували до сівби. Але, на щастя, співробітники раніше встигли зробити дублікати втраченого насіння, тож його можна буде з часом відновити, — продовжує Сергій. — Крім того, ворожим вогнем було знищено склади з просом, лабораторії селекції сої, озимої пшениці та інші. Кілька тисяч зразків різних сортів та гібридів згоріли повністю! Але під купами попелу ми знайшли кілька жмень насіння різних культур, і я спробував перевірити його на схожість. Колеги скептично до цього поставились, бо білок руйнується при 60 градусах, а там було в рази більше, навіть метал плавився, а самі зернини були напівобвуглені. Кукурудза, що була в гіршому стані, не зійшла, а от соя, яка витримала російське пекло, дала 20% сходів. І це можна вважати справжнім дивом.

Всупереч обставинам, що склались, співробітники інституту змогли також провести сівбу озимих зернових культур під урожай 2023 року – загалом це 110 сортів і гібридів від різних селекційних установ. Тож важливі для аграріїв досліди продовжуються.

Так само не зміг відмовитись Сергій і від свого багаторічного хобі – вирощування з науковою метою екзотичних рослин – інжиру, зизифусу, маракуї, гранатів.

- Цього року планувалось закласти найбільшу плантацію маракуї в східній частині Україні, — відзначає науковець. – Через ситуацію поспішив висадити саджанці у відкритий ґрунт. На жаль, через різке похолодання вони загинули. Нову партію, щоб не втратити сезон, висадив на присадибних ділянках своїх друзів-фермерів з Харківської області. Врожай зібрав, наприклад, у Сахновщинському районі. Але не усі плоди були стиглими, бо були втрачені оптимальні строки посадки – не вистачило пари тижнів для нормального достигання. Але певні результати отримані, рослини збережені, наступного року, впевнений, продовжимо рухатися до того, щоб маракую почали вирощувати на багатьох українських городах.

"Кажуть, що науковці, аграрії – герої, але їхні проблеми нікого не цікавлять"

Головне, на чому наполягає Сергій, все в агровиробництві, зроблене за минулі десять місяців від початку повномасштабного вторгнення, заслуга простих людей. Бо посадовці аграрної сфери різного рівня виявили байдужість до ситуації як в наукових установах, так і звичайних фермерів.

- На наш Інститут рослинництва Національна академія аграрних наук виділяла лише 60 відсотків від потреби, а в окремі роки — 25, — наводить приклади Сергій. – Але гроші на утримання свого апарату вони виділяти не забули, в тому числі на виплату довічних пенсій академікам чи членам-кореспондентам. А науковцям урізали заробітну плату, зараз вона складає 3,5-4,5 тис. гривень. Не мені вам розповідати, як на ці кошти вижити. А це ж ті самі люди, які втратили житло, а дехто і всі речі, але продовжував і досліди проводити, і ремонтувати техніку та приміщення, і виходити в поле — сіяти, жати, збирати там уламки від снарядів.

Науковець додає, що Інститут отримав велику підтримку від фермерської спільноти та приватних підприємств та організацій. Наприклад, компанія Ukravit Science Park надавала плівку для закриття потрощених при обстрілах вікон, пальне для службового автобуса, засоби захисту рослин. Юлія Питенко та організація Slow Food in Ukraine закупили 2,5 тис. мішків для насіннєвого фонду, а їхній виробник ТОВ "Тайстра-К" додав ще кілька сотень від себе.

- Ми найбільша установа НААН, бо займаємось селекцією 15 сільськогосподарських культур, і цим фактом в нашій мережі академія вихвалялась, — продовжує Сергій. – Але за 10 місяців жоден (!) її представник не приїхав до Харкова і не поцікавився, що відбувається в нашій науковій установі. Жодної координації, слів підтримки, допомоги не було! Ми кинуті напризволяще, так само, як і наші колеги з Донецької дослідної станції, які також продовжують працювати. І от всі кажуть, що науковці, аграрії – герої. Але й у фермерів також ніхто не питає про їхні проблеми. Те, як ситуацію подають посадовці, нібито все гаразд у цій галузі, не відповідає дійсності.

Перше, на що звертає увагу науковець: втрати врожаю через замінування полів в Ізюмському, Барвінківському, Куп’янському та інших районах Харківської області, Донецькому та Херсонському регіонах. Друге – це окуповані території, де частина фермерів виїхали, спаливши посіви, а інші лишились і зібрали врожай, продали та розрахувались з орендодавцями, пайщиками, а згодом провели сівбу.

- І виходить так, що ті аграрії, які під час війни покинули свої підприємства, – молодці, але їхні не засіяні поля заросли бур’янами, насіння якого поширюється іншими територіями та на його виведення потрібні роки, — продовжує пояснювати Сергій. – А ті, хто лишився працювати в окупації, стали ніби зрадниками та колаборантами, але їхні землі – в чистоті, місцеві жителі – нагодовані, закладений новий врожай. І я, виходить, посібник "колаборантів", бо надавав цим фермерами поради, як вижити в умовах окупації при дефіциті запчастин, пального, якісного насіння. А сюди треба додати тиск, коли росіяни змушували аграріїв продавати зерно конкретній людині та за ціною, яку запропонували, або просто відбирали.

Сергій наголошує, що існує і проблема з реалізацією зерна, бо фермери не мають можливості вивозити його самостійно за кордон. Відповідно і прибуток від продажу збіжжя лишається не на місцях, а у великих зернотрейдингових компаній.

- Цього літа у фермера зерно купували по 60 доларів за тонну, але як тільки воно перетинало польський кордон, його ціна становила вже 350, — відзначає Сергій. – Хто на цьому заробив? Зернотрейдери! Тобто гроші не пішли на розвиток сільського господарства, а потрапили в руки купки людей. Висловлюю свою суб’єктивну думку, яку сформував на основі розмов з аграріями Харківщини, та розумію, що це не дуже популярна тема для ЗМІ. Треба ж зараз писати щось підбадьорливе для людей, та вони самі все бачать і знають. І треба розуміти, що настане завтра, а завтра нас має годувати той самий фермер, який сьогодні лишився фактично без засобів для існування.

P. S. Під час підготовки цього матеріалу загинув близький друг Сергія – дагестанець Муталім Магомедсаїдов, який тривалий час жив на Харківщині, розводив кіз та овець і допомагав українським військовим та мирним мешканцям, забезпечуючи їх м’ясом та іншими продуктами зі свого господарства. Коли Муталім доставляв гуманітарну допомогу для своїх односельців, його автомобіль підірвавсяна протитанковій міні в Ізюмському районі.