Росіяни здавалися в полон за два бутерброди - історія бійця ЗСУ з Вірменії

"Збирався 24 лютого з друзями на риболовлю, але замість цього пішов у військкомат", — розказує 41-річний мешканець Чернігівщини Татул Оганян. Татул народився у Вірменії, але у віці двох років з сім'єю переїхав в Україну і прожив тут все своє свідоме життя, одружившись та виховавши трьох синів. Тому саме Україну Татул вважає своєю батьківщиною, яку він пішов боронити з перших днів широкомасштабного вторгнення. Ця історія про патріотизм не по крові, а за покликом серця.

"Здалися в полон за їжу, а потім допомагали нам обстрілювати свої ж колони техніки"

В перший же день великої війни Татул Оганян опинився у військкоматі.

"Була 4 година ранку. Ми з друзями збиралися на риболовлю. Аж як о пів на п’яту зателефонували друзі і сказали, що, мабуть, на риболовлю ми не поїдемо – в країні розпочалася війна. Я спочатку подумав, що це недотепний жарт. Тоді я увімкнув телевізор і побачив, що обстрілюють наші українські міста. Я не знав, що коїться та що трапилось, але зібрався і поїхав в Ніжин у військкомат. На той час по Ніжину вже стріляли: там був знищений контрольно-диспетчерський пункт і загинуло шість людей", — пригадує Оганян.

До лютого 2022 року в чоловіка не було військового досвіду: в мирному житті Татул займався будівництвом. Попри відсутність бойових навичок чоловік не вагався, коли потрібно було взяти зброю до рук.

"Я для себе вирішив залишитись в країні з родиною. Навіть думки не було, щоб виїхати кудись за кордон чи далі від місця бойових дій. Що може мотивувати людину, у якої все знаходиться тут? Україна – моя Батьківщина, тут живе моя родина, тут мій дім, тут моя земля. Мені нікуди йти. Якщо всі будуть виїжджати, то згодом нам повертатись буде нікуди. Ми перетворимося на кочівників, які будуть без своєї землі, та своєї країни", — запевняє Оганян.

З товаришами атовцями, активістами та волонтерами, під керівництвом командира, в ніжинській військовій частині Татул сформував диверсійно-розвідувальний підрозділ.

"Ми займалися збором інформації, робили диверсії, дізнавалися рух колон противника та на шляху їхнього слідування валили дерева, перекривали дороги бетонними блоками, робили насипи та перекривали їм доступ до Ніжина і найближчих сіл", — пригадує чоловік.

За словами військового, в перші дні широкомасштабного вторгнення було дійсно складно: "Крім стрілецької зброї, ніякої іншої у нас не було".

Та потім зброєю стали "допомагати" окупанти.

"Коли у нас вже з’явились NLAW, гранатомети, то з’явилась і трофейна техніка. Ми зупиняли колони, обстрілювали їх, противник просто кидав свою техніку та втікав", — розказує Татул.

Під час одного з таких рейдів підрозділ військового "затрофеїв" російський танк та взяв в полон росіян, які здалися… за два бутерброди.

"Ми взяли в полон екіпаж танку: командира, штурмана і наводчика. Їхня техніка спинилася – закінчилося пальне. Мій товариш, який побачив це (у нього город виходив на дорогу, по якій вони їхали), зателефонував мені, а потім підійшов до росіян, дав їм слухавку, і я їм пояснив: або вони здаються в полон, або ж будуть знищені. Рашисти взяли деякий час на роздуми, а потім все ж таки погодилися здатись в полон, але за однієї умови: якщо ми їх нагодуємо, адже вони майже 2 дні нічого не їли. Вони навіть самі сказали, що якщо ми дамо їм хоча б два бутерброди на трьох, то вони підуть у полон. Ми їх забрали, відвезли у військову частину. На другий день взяли солярку, повернулись з полоненими росіянами до їхнього танку та завели його. Таким чином ми отримали Т-72 останньої модифікації. Ми пригнали той танк до Ніжина, а потім на Т-72 виїжджали на завдання і боронили місто, обстрілюючи ворожі колони. Ба більше, полонені росіяни нам в цьому допомагали", — згадує військовий.

"Дивлюсь, а лівої ноги зовсім немає"

12 березня життя Татула різко змінилося: чоловік отримав важкі поранення, коли спиняв наступ рашистів на своє рідне село.

"В той день ми відстежували рух ворожої техніки. Нам надійшла інформація, що ворожа техніка рухається через Безуглівку у напрямку Ніжина. А у Безуглівці живу я і моя родина. Разом з командиром я прийняв рішення висунутися групою на блокпост, щоб зупинити колону техніки, адже ми знали чудово, що росіяни на своєму шляху знищують все, що зустрічають: наприклад, якщо вони їдуть центральною вулицею міста чи села, вони просто розстрілюють населений пункт. А мій дім якраз знаходиться на центральній вулиці, тому і було прийнято рішення зупинити ворога на під’їзді до села. Ми зупинили колону, обстріляли її та почали відходити. Я відходив останній. Було вже темно, розпочався снігопад, я їхав без світла, щоб не привертати до себе зайвої уваги. З’їхав на узбіччя, а воно було заміноване: я наїхав на протитанкову міну і на ній підірвався", — пояснює військовий.

Чоловік каже, що дивом залишився живим, але ноги нижче колін довелось ампутувати.

"Вибуховою хвилею мене відкинуло на задні сидіння мого позашляховика. Я відкриваю очі, бачу вогонь і розумію: щось трапилося. Подумав, що треба ж вийти з авто та подивитись, що сталося. Відкрив двері, вийшов з авто та одразу впав. Дивлюсь на ноги: лівої ноги немає зовсім, а права висить лише на шкірі, та й сам я палаю. Швидко зняв з себе бронежилета, одяг, що горів. А чим перев’язати ноги? Турнікетів не було, були лише буксирувальні троси. Ними я і перев’язав собі ноги, а потім викликав свій підрозділ, який вже відвіз мене до лікарні", — згадує Татул.

А далі були операції, реабілітація, інвалідний візок та зрештою протези. Військовий запевняє, що депресії після поранення не було.

"Прокидаєшся вранці, відкидаєш ковдру, дивишся на ноги… а ніг немає. Коли ведеш активний спосіб життя, то важче за все зрозуміти, що життя змінюється водночас. Куди може заїхати інвалідний візок, туди й ти можеш рухатись. Це було найважче — усвідомлювати, що ти прив’язаний до інвалідного візка. Та мені легко було перебороти ці відчуття, адже зі мною поруч весь час моя родина, друзі, побратими, і всі вони мене підтримували", — каже Татул.

Зараз чоловік вже звик до нової реальності та не нарікає на долю.

"Через три місяці після поранення мені зробили протези, я навчився на них ходити, та зараз все нормально. Ходжу без милиць, їжджу на велосипеді, та за кермом і майже повністю повернувся до повноцінного життя", — запевняє військовий.

Татул мав намір поновитись у лавах ЗСУ, та все ж таки за станом здоров’я був відправлений в запас.

"Тому зараз я займаюсь повноцінною волонтерською діяльністю. Надію не втрачаю, адже нам є за що боротись. Ми ніколи не хотіли забрати чуже, але і своє ми нікому не віддаємо. Українці можуть століттями обробляти землю, будувати, та коли нас хочуть знищити та забрати нашу державу, ми беремось за зброю і йдемо боронити свою землю. Тоді на нашому шляху краще не стояти. Стільки волі та патріотизму, скільки в нас є, не дасть жодна зброя світу. Ціль одна – перемога", — резюмував Татул Оганян.

Дізнатись більше про реабілітацію воїнів та постраждалих від війни в Україні, а також про допомогу українцям з інвалідністю, які отримали прихисток в Німеччині, ви можете на сайті організації Enable Me Ukraine.

Проєкт реалізується за підтримки DSEE.