"Гадяцьке сафарі": як прості українці на Полтавщині змусили відступити знамениту кантемирівську дивізію

Мешканець Гадяча Полтавської області 52-річний Олександр Сиваш впевнений: цей епізод російсько-української війни, відомий під назвою "гадяцьке сафарі", ввійде до підручників історії як одна з визначних подій, що змінили можливий сценарій розвитку бойових дій на початку широкомасштабного вторгнення військ рф в Україну. Якби тоді, 26—28 лютого 2022 року, знаменита з часів Радянського Союзу кантемирівська танкова дивізія змогла просунутися далі колишнього Гадяцького (нині Миргородського) району, що межує із Сумщиною, то їй відкрилася б дорога на Миргород, де базується військовий аеродром, а далі на Київ, який потрапив би в напівоточення, як і з боку Білорусі, чи на Полтаву. Але на шляху кантемирівців стали самовіддані місцеві мешканці, у яких не було зброї, а було лише одне бажання – не пустити ворога на рідну землю. І вони за підтримки бійців Миргородської тероборони й ЗСУ змусили російських вояків відступати й залишати техніку. Загалом 10 відсотків.

"Разом з ворожими боєприпасами я "затрофеїв" ще й окупанта"

— А "Урал", завантажений зброєю, я у них демонстративно "віджав", — Олександр Сиваш — солідний сивочолий чоловік — ледь усміхається куточками вуст. – Ця ідея виникла у мене спонтанно. Розвідгрупа ЗСУ, у якій я був провідником, отримала завдання знищити фермерську АЗС, що знаходилась на виїзді з Веприка, щоб вона не дісталась окупантам. Готуючись до весняно-польових робіт, фермери завезли туди багато солярки. А в рашистів, які не змогли пройти нашими заблокованими дорогами, закінчилось пальне, і колона техніки стала в лісі, біля якого якраз знаходилася АЗС. Тож вони почали його цупити з тієї заправки. Так просто віддати пальне ворогові було б злочином.

Ага, так от, зранку 28 лютого я вивів розвідувально-штурмову групу, до якої входили також тероборонівці, через ліс потаємними стежками до АЗС. На той момент там стояли дві одиниці військової техніки й два "Урали". Один з автомобілів — автозаправник на базі шасі "Уралу" — якраз заливав солярку. Оцінивши обстановку, військові прийняли рішення підірвати автозаправку. Все пройшло добре. Окрім спаленої техніки, на місці події лишились, як потім стало відомо, три згорілих трупи. А ворожого вартового наші розвідники знешкодили перед цим, але він встиг вистрілити, і після цього почалася зачистка території. Одразу ж розвідгрупа отримала наказ командира швидко відступати.

Але мою увагу не відпускав уцілілий "Урал", що стояв метрах у ста від місця пожежі. Не довго думаючи, я попросив хлопців прикрити мене й застрибнув у кабіну (водій автівки, думаю, залишив її перед вибухом і загинув) і рушив у бік лісу, де знаходились наші. Їхати було недалеко — метрів 700-800. Але це була чи не найдовша дорога в моєму житті. Практично одразу я дістав поранення в праву руку від російського снайпера. Скривавлена кінцівка ковзнула вниз, тож кермо продовжував утримувати лише лівою. За кілька хвилин отримав ще одне поранення – в ліву ногу. Важко сказати, звідки куля прилетіла, бо ж наші бійці не дрімали. Ну, уявіть, на вас їде ворожий автомобіль, може, з цілою групою захвату, бо ж ніхто не знає, що там у нього під тентом.

Рухаючись до лісу, я потрапив у перехресну стрілянину. Група прикриття ліквідувала снайпера, який проявив себе. Одне слово, "Урал" добряче пошкодили: колеса пробили, бак, радіатор, кабіну… Лише у лобовому склі, мабуть, було дірок двадцять. Довелося зупинитися й лягти під педалі. Не знаю, що тоді спрацювало, але я зміг дотягнутися до телефона, знайти номер товариша, який очікував мене в лісі, й попросив зупинити стрільбу по "Уралу", бо я знаходжуся в ньому…

Далі події розвивалися вже без участі Олександра Сиваша, оскільки його одразу ж доправили до лікарні зі складним пораненням. Каже, снайперська куля, потрапивши в тіло, перетворює м’язи у фарш, а кістки у пил. Тому навіть за рік після тих подій пошкоджену руку хірурги то складають, то заново ламають. Але то окрема історія, до якої ми ще повернемося.

— Як виявилось, я "затрофеїв" не просто новенький "Урал", а ще й купу озброєння, яке було в кузові, — знову скупо посміхається мій співрозмовник. — Серед нього — гвинтівки, снаряди, кулемети, зокрема радянський великокаліберний "Утьос", а також рація. Достатньо всього. Для військових у той момент це була як знахідка. Хлопці з тероборони швидко все це вивантажили та поставили порожній "Урал" посеред дороги біля мосту, щоб перекрити шлях окупантам. Росіяни під’їжджали потім до нього, хотіли забрати, але у них нічого не вийшло. Наразі він відремонтований і виконує свою функцію на фронті у складі одного з підрозділів ЗСУ.

Та це ще не все. Серед ящиків з озброєнням у кузові ховався російський військовий, молодий контрактник. Заплигнув туди, коли пролунав вибух на заправці, і таким незвичним шляхом потрапив у полон. Його потім судили у Котельві.

За цей подвиг Олександр Сиваш був удостоєний ордена "За мужність" ІІІ ступеня.

Кантемирівська дивізія кінчилась під Бобриком

Чому кантемирівська дивізія опинилася на півночі Полтавщини? Одна з версій — чужинці, минувши Лебединський район Сумщини, заблукали та накинули крюк довжиною близько 10 кілометрів, бо місцева тероборона 25 лютого познімала всі дорожні вказівники. За другою версією, вони користувалися застарілими картами й поїхали закинутими дорогами.

— Я не знаю, як вони збиралися дійти з Білгорода до Києва. Досі дивуюся, чого вони сюди поперлися. Це ж не стратегічний напрям! — пригадує ті події 57-річний голова Великобудищанської територіальної громади, генерал-майор прикордонних військ у запасі Микола Шаблій. — Моє бачення як військового, що вони таки заблукали, адже це не найближча дорога на Київ. А якби йшли на Полтаву, то просувалися б на Зіньків, по прямій дорозі від Охтирки. Так чи інакше, кантемирівці опинилися на території нашої громади, через яку проходить траса Гадяч — Суми. Між селами Бобрик, Веприк і Мартинівка стояли з одного боку до 200 одиниць техніки, з іншого — 155, були також невеликі групи по 20 одиниць, розвідувальні дозори. Але наше населення не панікувало, навпаки, було сповнене рішучості дати гідну відповідь ворогу. Декого навіть доводилося стримувати.

Два прості трактористи Олексій Вовк та Володимир Іващенко з Мартинівки, наприклад, власноруч спалили три танки коктейлями Молотова. Іващенко за участь у "гадяцькому сафарі" отримав орден "За заслуги" III ступеня й наразі захищає Україну на фронті. Сподіваюсь, нагорода знайде й Олексія Вовка, документи на нього подані в обласну військову адміністрацію.

— Так, ми спалили танки Т-72 й Т-64, — підтверджує Олексій Вовк. — Це було не так уже й складно. Їде колона, наприклад, і раптом зупиняється танк. Пальне скінчилося, акумулятор сів чи ще якась причина. Екіпаж пересідає в інший транспорт, і колона рухається далі. Володя стоїть на шухері, а я, лишень вони зникають з поля зору, притьма в танк. Забираю звідти все, що можна: кулемети, набої… Зариваємо це добро у найближчій посадці, а у відкритий люк кидаємо гранату. Ховалися з Володею на фермі, за кількасот метрів від дороги.

І от уявіть цю сцену. Черговий танк, у який ми жбурнули коктейль Молотова, починає горіти й вибухати. А в цей час до нього наближається бойова машина піхоти. Може, везла пальне, щоб заправити й забрати. І тільки порівнюється з танком, як у цей момент у ньому вибухає боєкомплект. Башту зриває, й вона летить у поле. З пошкодженої БМП спадає гусениця, а п'ятеро очманілих орків вискакують геть і зникають в лісі, де стоїть їхня колона.

— У деяких танках навіть пушки не були почищені від мастила, що свідчило про те, що вони стояли законсервованими, — продовжує Микола Шаблій, який також удостоєний ордена "За мужність" III ступеня. — А на бортах були намальовані прапори, що вказувало на їхню участь у параді на червоній площі. Ці танки у нас жодного пострілу не зробили. Загалом наші партизани підірвали три танки, по одній САУ й БМП. Ще 15 одиниць техніки окупанти покинули. У тому числі МТ-ЛБ (багатоцільовий транспортер-тягач легкий броньований) й зенітний ракетний комплекс ТОР. Усі ці трофеї після ремонту передані до ЗСУ.

Як розповідає Микола Шаблій, кантемирівці заганяли військову техніку прямо на городи селян. В однієї бабусі стояв цілий "автопарк": 4 танки, 2 БТРи й стільки ж БТ-ЛБ. На Бобрик навели дула танків і наказали дідові Борі, який мешкає на окраїні села, викликати на перемовини "старшого". Треба, мовляв, зустрітися, обговорити ситуацію.

— Мені передали це прохання, я доклав про нього голові Миргородської райдержадміністрації й голові СБУ в Полтавській області, — продовжує Микола Шаблій. — Голова РДА намагався відмовити мене від такої зустрічі, боявся, що я можу з неї не повернутися. А керівник служби безпеки благословив: "З Богом!" Я наперед знав, про що зі мною будуть говорити. Про ті покинуті танки, які наші патріоти вночі розібрали та спалили. Приїжджаємо, значить, ми з моїм сусідом на його автівці у визначене місце. Сусід залишається в салоні, а я підходжу до "перемовників" — офіцера і двох солдатів. Вони стоять біля "Тигра", солдати навели на мене свої автомати. Я одразу ж перехоплюю ініціативу, й питаю, звідки вони й що тут роблять. Офіцер виявився з Нижнього Новгорода. Психологічно відчуваю момент і йду в наступ. Називаю прізвища російських генералів, з якими вчився в танковому училищі в Харкові. Він усіх знає. Опускає очі. Йому не те що соромно, йому незручно. Питання про спалені танки висить у повітрі, але так і не озвучується.

Не знаю, що на них вплинуло, але наступного дня вони поїхали.

Це був перший відступ регулярної російської армії із захопленої території України. Кантемирівці подалися спочатку на Сумщину, а за місяць були посунуті нашими військами до українсько-російського кордону. Лише за три тижні повномасштабної війни знаменита дивізія втратила 71 танк: 6 танків Т-72 й 65 танків Т-80, тобто, близько третини від загальної кількості. Після розгрому в Тростянці командир 13-го танкового полку дивізії застрелився, а командувач 1-ї танкової армії західного військового округу росії генерал-лейтенант Сергій Кисіль був знятий з посади.

А гадяччани з гордістю кажуть: кантемирівська дивізія кінчилась під Бобриком.

Зі старого мосту та баштою у воду

— Росіяни, які заїхали до нас, планували завершити "спецоперацію" за три дні (це було зрозуміло по сухпайках, частина з яких була прострочена, а термін придатності інших закінчувався 27 лютого), — продовжує учасник тероборони, підприємець, депутат Полтавської обласної ради Олексій Матюшенко. — Вони не були такими злими, як деенерівці, удмурти, буряти, які окупували Тростянець і Охтирку. Один наш водій автобуса, який евакуював звідти цивільних, коли там ще стояли росіяни, розповідав, що рашисти заставляли його роздягатися до футболки при мінус 10 градусах, щоб подивитися, чи немає слідів від прикладу. Вони билися між собою, стрілялися, влаштовували конфлікти, грабували мирне населення… Одне слово, були дуже жорстокими. А сюди до нас заїхали мобілізовані, більшість з яких — перелякана молодь. Місцеві розказували, що дуже культурно у них просили телефони, щоб подзвонити рідним. Хоча назвати їх мирними людьми не можна. У них на броні лишилось повно стріляних гільз — автоматних і кулеметних. Значить, у Сумській області вони вже стріляли по комусь!

Про те, що з Великої Писарівки (селище міського типу на Сумщині, яке межує з Білгородською областю) рухається в напрямку Охтирки, а далі Гадяччини страшна колона техніки, миргородські тероборонівці знали 25 лютого. Вони були підготовлені й розуміли, що робити. У Гадячі був створений координаційний центр, який для кожної з організованих команд визначив свою ділянку відповідальності. Насамперед виставили блокпости. Та найголовніше — перекрили бетонними плитами мости перед Гадячем і Веприком. Лісники отримали завдання валити дерева на дороги. Мисливці приготували рушниці. Представники військових роздали зброю: на одного охочого автомат і по 18 патронів до нього. У кожному селі були визначені координатори. А перед цим гуртом наробили коктейлів Молотова, на які пустили 200-літрову бочку нафтопродуктів.

Між тим райвідділ поліції та військкомат зачинились, а їхні співробітники отримали команду виїхати з міста.

Учасники "гадяцького сафарі" не виключають, що рашисти мали навідників у районі, які попередили їх про перекритий основний шлях, тому вони поїхали старою дорогою, через аварійний міст. А може, справді користувалися ще радянськими картами? Та факт лишається фактом. Вузький дерев’яний місток через річку Псел біля села Плішивець "пропустив" пару автомобілів, що їхали попереду колони, а під командирським танком Т-80 провалився. Екіпажу врятуватися не вдалося.

Ті, хто знаходився в автомобілях, лишилися відрізаними від колони на іншому березі річки, а ті, що не пройшли, змушені були розвернутися й сховатися в лісі в очікуванні підмоги у виді продуктів, пального, боєкомплектів. Але так і не дочекалися — поставки для загарбників перекрили сусіди-сумчани. Власне, з цього моменту й почалося полювання на російських військових під Гадячем.

"Мій агент ховалася в кущах, боялась, що її можуть розстріляти рашисти, але свого поста не кинула"

— "Гадяцьке сафарі" це не міф, — додає 41-річний ветеран АТО Тарас Солдатов. — Я не бачив, щоб люди так колись гуртувалися. 24 лютого біля Спілки учасників АТО стояла кілометрова черга охочих записатися у тероборону, щоб отримати зброю й захищати рідну землю. Вистежували ворога, координувалися, лежали в полях, телефонували, куди могли, довго шукали окупантів по лісах, де вони переховувались, знаходили замерзлих… У мене є товариш в Миргороді, сам з Донецької області, так от, це він вперше вжив цей вислів — "гадяцьке сафарі". Телефонує мені й каже: "У вас там таке гадяцьке сафарі". Потім цей термін підхопив фейсбук. Мої побратими з Вінниці, Львова, з якими ми воювали у 2015-2016 роках, почали запитувати, чи не потрібна їхня підмога на "полюванні"…

— Тероборонівці були на постійному зв’язку з жителями сіл, у які зайшла ворожа техніка, — розповідає Олександр Сиваш. — Сьогодні, може, це й смішно, але моїм координатором була жінка, яка вела спостереження з… кущів. Дзвонить і каже: "Боже, що я роблю? Мене ж можуть розстріляти!" Але, доки всю техніку не перерахувала, свого поста не кинула. Коли ворог стояв у лісі, туди ходили лазутчики, виявляли місця, телефонували нам, ми їздили, перевіряли інформацію, передавали координати у Генштаб.

Скоординовані дії й згуртованість тероборонівців, мисливців, підприємців, звичайних сільських жителів дали можливість ЗСУ виграти час і розбити ворожу колону, яка відступала, з "Байрактара".

"Асвабадітєлі" дві доби тримали Малобудищанську громаду в напрузі. І ще п’ять днів після цього місцеві разом з військовими виловлювали їх по лісах, де вони намагалися сховатися. Було виявлено і взято в полон близько десятка чужинців. Пізніше сапери на місці стоянки "завойовників" знешкодили близько 40 вибухонебезпечних предметів. Серед них — снаряд реактивної системи залпового вогню. І, певно, це ще не все.

На жаль, не обійшлося без жертв з нашого боку. Від рук рашистів загинув житель громади 34-річний Валерій Дібров. Обставини його смерті достеменно невідомі, але, вочевидь, він необачно почав пред’являти претензії російським воякам. Ще двоє загиблих — сержант Микола Курочка та старший солдат Тимофій Ярмак — тероборонівці з Охтирки. Проїжджаючи на цивільній машині мимо ферми, де знаходились росіяни, вони випустили в той бік автоматну чергу, а потім безстрашно поїхали прямо на них. Ті розстріляли їх з "калашникова".

Незначні поранення отримав також 66-річний чоловік з Веприка, який вів спостереження за рухом ординців: основний удар прийняла його автівка. Ну, а Олександр Сиваш з Гадяча, голова єдиного центру допомоги учасникам АТО, який з 2014 року серйозно займався волонтерством, відтоді, як був поранений у руку під час викрадення "Уралу" з бензозаправки, все ще не відновився. За рік переніс близько десятка операцій в Україні, а тепер ним займаються канадські лікарі, які періодично приїздять до Польщі для безплатного лікування постраждалих під час російсько-української війни. Обіцяють, завдяки застосуванню їхньої методики складання кісток до чоловіка повернеться рухливість кінцівки. А поки що вони їх поламали, щоб у квітні зібрати по-новому.

Та, як кажуть, не було б щастя, та нещастя помогло. Олександр, який до поранення займався ремонтом техніки й пасажирськими перевезеннями, після поранення відкрив у собі талант художника. Якось у кабінеті психолога, з яким він почав займатися, перебуваючи в лікарні, його увагу привернули фарби. Чоловік, щоб якось зайняти себе й відволіктися від страждань, почав малювати квіточки лівою рукою. Зацікавившись новим заняттям, згодом опановував уроки малювання в інтернеті. Випробовував нові техніки, методики, матеріали. З кожним малюнком виходило все краще й краще. У його картинах з’являлась глибина, другі й треті плани…

Сьогодні творчість Олександра Сиваша визнають навіть маститі художники.

Він уже мав п’ять авторських виставок у Полтаві, найближчим часом планується ще одна, в Києві.

У його планах також організувати аукціон своїх картин за кордоном, щоб зібрати кошти для ЗСУ.

Фото і відео надані Олександром Сивашем та з відкритих джерел