Рятують життя не гірше за бронежилет. ЗСУ отримують унікальні спецприлади, надруковані на 3D-принтері

"Тилова бригада" 28-річного Дениса Сілинника з Кременчука Полтавської області, яка за допомогою 3D-принтерів виготовляє перископи, що рятують наших захисників, відправила на фронт уже понад 15 тисяч приладів. "Кременчуцькі мануфактурники" друкують з пластику також чимало інших дрібниць, за які ніхто в державі не береться, а також відновлюють і вдосконалюють деякі елементи військової техніки.

Бойове призначення сантехнічних труб

— Перископ — це такий оптичний прилад, який дозволяє бійцю спостерігати за навколишньою обстановкою з укриття, не висовуючи голови, — популярно пояснює Денис Сілинник. — Через нього можна розгледіти горизонтальну площину настільки, наскільки бачить око. Оптика, навіть дешева, дозволяє "наближати" об’єкти, що знаходяться на відстані кілометра, а то й півтора. Дальність видимості дорівнює кратності оптики.

Найпростіша конструкція приладу являє собою вертикальну пластикову трубу з двома нахиленими під кутом 45 градусів дзеркалами або призмами з повним внутрішнім відбиттям, що розташовані паралельно одне одному у різних кінцях труби зі зверненими один до одного поверхнями відбиття. Інакше кажучи, це звичайна водопровідна труба, начинена оптикою, яка має надзвичайну продуктивність при мінімальній собівартості. Прилади можна було б закупити за кордоном, фабричного виробництва, з оптичним наближенням. Ціна однієї штуки 33 долари. І за 150-200 тисяч доларів питання перископів для армії можна було б закрити. На жаль, у верхівках влади ніхто цим не займається.

То й не дивно, що основне місце їхнього виробництва — майстерні й гаражі волонтерів "Тилової бригади".

Денис усміхається:

— Ще з дитинства ми зі старшим братом Ростиславом вигадуємо якісь саморобки. То рогатки майстрували, то луки, то арбалети… А рік тому взялися за виготовлення приладдя військового призначення.

Здається, сама доля поступово підводила Дениса до того, чому він зараз віддає всього себе. Закінчив місцеве ПТУ № 26, де здобув спеціальність слюсаря, вивчився на інженера-механіка у Кременчуцькому національному університеті імені М. Остроградського, став майстром слюсарної справи у рідному училищі.

Молодий майстер мислив по-сучасному і вирішив ввести у програму навчання майбутніх слюсарів такий предмет, як друк на 3D-принтері. Колеги, звісно, заперечували: "Навіщо це їм здалося? Краще дві хороші болгарки купити, від них толку буде більше". "Та на 3D-принтерах вже імплантати для людей друкують! Хай діти освоюють новітні технології!" — не погоджувався Денис, який уже мав досвід додаткового заробітку на такому пристрої, бо раніше купив його для себе. І, попри непорозуміння в колективі, придбав для учнів новий принтер.

Та варто було з’явитися принтеру в ПТУ, як до майстра виробничого навчання почали звертатися то той, то інший з проханням щось надрукувати. Довелось йому "укомплектувати" домашню кухню ще одним принтером, щоб не завантажувати навчальний.

З початку широкомасштабного вторгнення Денис Сілинник перевів свою домашню техніку, так би мовити, на військові рейки, як і багато хто з тих, хто займався 3D-друком.

— Буквально в перші дні великої війни Павло Єсип зі Львова написав у спільному чаті, що ми маємо включатися у допомогу армії, й виклав перелік потреб для ЗСУ, — пригадує Денис. — Від нього ж я отримав безплатно пластик й першу модель перископа, яку треба було повторити. Невдовзі я її удосконалив, завдяки чому зменшились витрати на розхідники й скоротився час на друк елементів до одного перископу до п’яти годин.

Придумали бінокль для одного ока

Перші два місяці подружжя Сілинників збирало у власній майстерні 8 перископів за день. На жаль, на початку війни кількість місцевих мейкерів, які хотіли долучитися до співпраці була не велика, більше відгукувалися з інших міст та областей. Окрім дружини, допомагали батьки й товариші. Скидалися грошима, купували матеріали. І так до кінця березня виготовили сотню штук. Перший десяток Денис відправив у Київ через одного земляка, який погодився прихопити попутний вантаж ("Нова пошта" тоді не працювала). Відгуки захисників були дуже схвальними. Посипались замовлення. До роботи почали приєднуватися багато інших майстрів, люди допомагали матеріалами та коштами.

Сьогодні у Денисовій майстерні стоїть уже вісім 3D-принтерів, які працюють фактично 24/7, за винятком одного дня на тиждень, коли власник проводить їм почергово повний технічний огляд. Разом з ним працюють брат Ростислав (він робить підсвітку для оптики) і Данило Нещерет, Денисів випусник, який складає перископи.

Якщо вони не справляються із замовленнями, до них приєднується Денис, на якому тримаються проєктування, логістика й технічні питання.

А загалом "Тилова бригада" Сілинника наразі має по Україні вісім точок: у Харкові, Одесі, Черкасах… Це максимально скоротило логістику й вивільнило час на нові розробки.

Пластик чоловіки закуповують частково за власні кошти, частково його постачають благодійники. Одне з підприємств, яке виробляє каналізаційні труби, навіть ріже їх певної довжини, фарбує. Але для ЗСУ, як і раніше, перископи безплатні.

За час від початку широкомасштабного вторгнення рф вироби "Тилової бригади" помітно "еволюціонували", а їхній асортимент значно розширився..

— Майже щодня отримуємо запити від військових на виготовлення індивідуальних замовлень. На жаль, одного побажання не виконали, — розводить руками мій співрозмовник. — Просили нас перископи з приближенням, як у біноклі. Але ми пометикували й дійшли висновку, що таку річ робити довго й дорого. Довелося б тижнів два працювати над нею. За цей час можна виготовити пару сотень таких перископів, як ми робимо, і користі це дасть більше. Словом, не змогли б тримати набраного темпу виробництва. Зате що придумали? Поставили на наш перископ перехідну втулку під монокуляр. Це такий собі бінокль для одного ока. Треба — прикріпив монокуляр, а не треба — зняв. Якщо перископ вийшов з ладу, оптику дуже легко від'єднати від нього й приєднати до іншого.

Денис із командою постійно удосконалюють модель з урахуванням зауважень військових, аби вона була максимально практичною. Доопрацювали, скажімо, фіксуючі елементи. А ще встановили спеціальну пластикову сітку, щоб скельця перископа не пускали сонячних зайчиків, бо це видає позиції. Ідею запозичили у снайперських гвинтівок.

Сапка, яку не шкода зламати, але Tesla у порівнянні з іншими

— Комусь здасться, що це дрібниці, але вони важливі, — пояснює Денис. — Взяти той же камуфляж, який ми наносимо на перископи. Це, швидше, забаганка, бо на полі бою, де багнюка, перископ дуже швидко забруднюється, набуває кольору навколишнього середовища. Але ми, все ж таки, камуфлюємо, щоб ті, хто тільки їдуть на фронт, не хвилювалися й не ставили нам зайвих запитань: "А чому він не камуфльований?" Перед фарбуванням зашкурюємо, через трафарети, які також друкуємо на принтері, наносимо спеціальну фарбу, яка найкраще з наявних тримається на пластику. До того ж приємно, коли віддаєш військовому гарну річ. Хочеться тримати марку, щоб з наших військових ніхто не сміявся, що для них роблять херню якусь.

Говорячи про дієвість виробів, Денис пригадує, що один військовий зателефонував йому й крізь сльози розповів, що його загін у ході тяжкого бою зазнав великих втрат. "У нас було п’ять твоїх перископів і один бінокль. Нас залишилось 30 відсотків. Але якби не твої перископи, не залишилося б нікого", — дякував, плачучи. А то волонтер якось написав: "Військові, яким я передав ваші перископи, сказали: це як Tesla у порівнянні з тим, що присилали до вас".

— А у порівнянні з дронами, які також використовуються для розвідки місцевості, перископи — це як сапка і комбайн, — знаходить цікаву паралель мій співрозмовник, коли я запитую його про потреби фронту у дешевих кустарних виробах. — У них різні функції, різні бюджети, вони по-різному працюють. Так от, перископи — це сапка, яку не треба заправляти. А зламав — узяв нову. Це копійчана річ, розхідник, якого не шкода.

Звісно, найбільші запити зараз на Краматорськ, Лиман, Бахмут. У Херсон просять, у Миколаїв. Загалом у різні точки України, бо багато хто з військових замовляє не на себе, а на когось з родичів, щоб вони взяли ці перископи й відправили з передачкою, аби він не їздив двічі на пошту.

А щоб нікому руки не свербіли поживитися на перископах, на них ставлять спеціальне клеймо — наклейку, яку дуже важко відірвати, з написом: "Кременчуцька мануфактура. Майстер без бороди". Тому що Денис не носить бороди. І людям така назва запам’ятовується.

"Підсвічена" артилерія, друковані чарки й незрозумілі фінські мінометні приціли

Ще одна важлива дрібниця для вояків, яку розробив "кременчуцький мануфактурник" Денис Сілинник — підсвітка до оптики артилеристів.

— До нас звернулися хлопці, які проходять навчання на полігоні, з проханням переробити радянську підсвітку, — продовжує майстер. — Щоб ви зрозуміли, в оптиці є шкали для корегування наведення, які пофарбовані чорним кольором, тому вночі їх не видно. Підсвітка, звісно, поліпшує роботу артилеристів, забезпечуючи їм успіх у нічний час. Але їх давно в армії немає — загубилися. Першу підсвітку ми зробили до бусолі (прилад для вимірювання відстаней, засічення цілей, спостереження, орієнтування, розвідки тощо. — Авт.) і виклали відео в TikTok. Отримали ефект бомби, що розірвалась! Хлопці навперебій просили підсвітки для гармат, мінометів, точок нічного наведення, АГСів, зеніток… Загалом зараз друкуємо десь півтора десятка різних підсвіток лише для артилерії. Це нескладно, єдина вимога до бійців: вони мають на кілька днів прислати нам приціл, на який треба встановити підсвітку, бо для кожної оптики вона своя, а ми мусимо гарантувати точність і якість виконаної роботи.

А позавчора телефонували й просили підсвітку до американської гаубиці M777. Як кажуть, дарованому коню в зуби не дивляться, але закордонні партнери поставляють нам не таку вже нову й ідеальну техніку. Наприклад, у деяких танках від давності розсипались гумові прокладки на окулярах, то ми друкуємо нові. Чехословацькі міномети також "підсвітили". А ось фінські міномети виявилися незрозумілими для нас, тому вони лишаються без наших підсвіток.

До речі, "кременчуцькі мануфактурники" просять присилати їм відпрацьовані електронні цигарки, які вони використовують у виробництві підсвіток.

Серед останніх розробок "Тилової бригади" — ліхтар артилериста. Він придатний для підсвічування позиції бусолі, використовується як нічна точка наведення, працює в автономному режимі понад 24 години, його можна підзаряджати. Світить червоним, зеленим, білим та інфрачервоним кольорами. Таких ліхтарів уже більше сотні на фронті.

Ще раніше Денис придумав друкувати пластикові кріплення у вигляді чарок. Вони дозволяють установлювати бусолі на звичайний штатив від фотоапарата. Така деталька, як дитячий кулачок, але необхідна, бо заводські триноги часто втрачаються.

А до того Денис розробив фільтр для води зі сріблом і вугіллям, який дозволяє очищувати воду не лише від важких металів та бруду, а й від бактерій. На жаль, щоб надрукувати запчастини до одного, треба витратити пару днів, а то й більше.

Ще одна людина з команди Дениса Сілинника, Руслан з Черкас, налагодив виробництво ізраїльських кровоспинних бандажів, друкуючи на принтері затискачі та скоби. Такий бандаж дуже виручає при кульовому пораненні.

А харків’янин Сергій забезпечує "Тилову бригаду" заготовками для перископів, які друкує з перероблених пластикових пляшок. Вони виходять прозорі, їх треба фарбувати, але це дієва допомога.

Дехто каже: "Что ви запарєні на етой войнє?"

— Якби у нас було по чотири руки, то ми зробили б ще більше, — у притаманній йому жартівливій манері говорить Денис Сілинник. — У нас не вистачає ні обладнання, ні ресурсів, ні фізичних можливостей поставити всі наші розробки на потік. Та і взагалі, як виявилось, маємо брак пряморуких людей. Тут же треба робити все якісно, бо ж для артилерії має бути все міцним.

"Мануфактурники" дуже вдячні людям, які допомагають їм відвозити власним транспортом готові вироби на відділення "Нової пошти" чи забирати звідти габаритні посилки, оскільки ніхто з них не має власної автівки.

Денис постійно на зв’язку з фронтом, з волонтерами, благодійниками. Про інтенсивність перемовин свідчить хоча б те, що йому за день 3-4 рази доводиться заряджати телефон. Він має два номери, відповідно, по два Telegram, Viber, WhatsApp. Окрім того, по одному Signal, TikTok і Facebook. І все працює практично в режимі нон-стоп.

— Дехто каже: "Что ви запарєні на етой войнє? Надо как-то отдихать, переключацца. Как ви єщьо нє усталі?", — хмурніє Денис. — Для нас це дико. Бо ми не за владу, а за тих хлопців, що в окопах. Адже вони мають відчувати: тут, у тилу, все працює заради перемоги. Тому на подібні закиди відповідаю: "Ви хоча б шкарпетки зв’язали захисникам. Чи передали цукерок. Несіть якусь користь, показуйте свою підтримку". "Та что оно даст?" — питають. Кажу: "Ви пару шкарпеток зв’яжете, та хтось, і вже їх буде десять. Може, боєць їх один раз надіне, коли ноги промокнуть, і викине після цього. Але цей один раз буде дуже важливий і дуже мотиваційний для нього".

— А що мотивує вас? — запитую Дениса насамкінець розмови.

— Ось зараз ми робимо підсвітки й отримуємо купу позитивних відгуків. Відправили, скажімо, людині два перископи, вона пише: "Один перископ уже не боєздатний, але всі хлопці цілі". І ти розумієш, що все недарма. Оце мотивує. Хай те, що ми робимо, й дрібниці, але вони несуть реальну користь.

У чому проблема волонтерського руху? В тому, що великі організації думають про щось велике. А от про мале мало хто думає. В ідеалі, військові не повинні перейматися, де і що їм взяти, будь то щось велике чи якась дрібниця. Коли вони не відчуватимуть підтримки тилу, тобто, кожного з нас, то як їм буде воювати?

Фото надані Денисом Сілинником