Культурна помста: як український балет витіснив росіян з половини європейського ринку

Сьогодні головна ідея Олександра – поступово замінити у світі "прокачане" "Лебедине озеро" на перспективну, але поки що маловідому "Лісову пісню".

"Я люблю мистецтво, але свою сім'ю — більше"

— Коли ми говоримо про балетний бізнес — наскільки комфортно керувати компанією, в якій прима — ваша дружина?

— Після повномасштабного вторгнення, коли ми декілька днів не бачили дітей і не розуміли, чи зможемо їх забрати з України, у нас змінилось ставлення до гастролей. Катерина зараз майже не відпускає нікуди доньку і сина, і сама не гастролює. Ми не хочемо залишати їх після того, що пережили. Навіть у справах відлітаємо окремо, по черзі. Я розумію, що те саме відчули багато українців, які опинились далеко від дітей, але ні я, ні Катерина ніколи не переживали такого стресу. Тому сьогодні нам не заважає бізнес. Перш за все – сім'я, потім вже все інше.

— Коли зрозуміли, що це все надовго, як вирішували долю колективу?

— Ми думали, де будемо корисніші: чи повернутися в Україну, чи залишатися і гастролювати. Вирішили залишатись, тим більше, що нас активно запрошували на благодійні спектаклі, кошти від яких йшли на допомогу Україні. Ми не відмовлялись, занурювались в роботу, відволікались і допомагали.

Поступово ми забрали артистів, які перші два- три тижні сиділи у підвалах під обстрілами у тому ж Гостомелі. Звісно, всі чекали, що зараз все закінчиться, і ми повернемося додому. Але балетний графік вимагає планування заздалегідь, на рік вперед, інакше ця система не працює. Першим завданням було давати роботу і утримати всіх артистів. Другим — організувати "Тури солідарності", в ході яких ми збирали кошти на підтримку України. Після завершення наших вистав завжди звучить гімн України, ми розгортаємо прапор, розповідаємо зі сцени про Україну.

В той період я раз на тиждень отримував пропозицію танцювати "Лебедине озеро". Я пропонував "Лісову пісню" (повністю український балет на 3 дії українського композитора Михайла Скорульського, лібрето написане його донькою Наталією Скорульською за мотивами однойменної драми-феєрії Лесі Українки, — Вікіпедія), мені відмовляли. Але ми сконцентрувались на ідеї ідентифікації українського балету у світі.

Було тільки неприємно, коли ми відмовлялись танцювати "Лебедине озеро", але з'являлись інші українські компанії, які погоджувались на всі вистави. І мої артисти запитували: "Чому ми сидимо, а інші працюють, просто змінюючи назву балету?" Нам обрізали крила і не дали жодної альтернативи натомість.

— Кажуть, що російські танцівники програють порівняно з нашими. Але як же відома російська школа балету?

— Тут потрібне уточнення. У них є два театри, які можуть себе показати — "Большой театр" і Маріїнський, у них сильна школа, але вони гастролюють дуже рідко. Всі інші трупи невисокого рівня, саме вони ведуть постійну гастрольну діяльність за кодоном. Українська балетна школа дуже гарна, ми випускаємо танцівників, які танцюють у найкращих театрах світу. За 9 років існування моєї компанії ми витіснили російський балет з половини ринку. Всі хочуть українських артистів.

— Наскільки я розумію, Grand Kyiv Ballet народився у буремному 2014 році, як і багато українських бізнес-проєктів.

— Так. Але у нього довша передісторія. Ще у 18-19 років я розумів, що вік артиста балету короткий. Дивився на наших артистів, які завершували кар'єру у 38-40 років. Для нормального життя — це розквіт, якщо ти займаєшся програмуванням чи бізнесом. А артисти балету, які вміли тільки танцювати і були "хворі" на мистецтво, у 40 років опинялись на пенсії і не знали, що робити далі.

Я люблю мистецтво, але свою сім'ю — більше. Для мене як для чоловіка, що має забезпечувати сім’ю, важливо мати матеріальну базу. Для життя і майбутнього потрібен був бізнес.

Артист балету може відкрити балетну школу, балетний магазин, балетну компанію. Це все було у моїх планах. Балетний магазин я відкрив і закрив – зрозумів, що це не моє. А от балетна компанія — саме те, що потрібно.

— Не у кожної творчої людини є менеджерський хист. Це протилежні всесвіти, хіба ні?

— Якщо чесно, у дитинстві мріяв бути банкіром (сміється). Тому я отримав вищу освіту з управління фінансово-економічноі безпекою. Друга мрія — мандрувати світом, потрапити у найвіддаленіші куточки світу. Балет дав мені цю можливість.

У мене все почалось із розмови з французьким імпресаріо, який щороку возив до Франції на гастролі трупи з різних країн світу – й російську трупу, й Національну оперу України. Якось після вистави ми з ним вечеряли, й він запитав, що я збираюсь робити після закінчення балетної кар’єри. Говорить: "А ти не хочеш сам возити свою трупу на гастролі?".

Так все й почалось. Я зібрав трупу, взяв в оренду костюми, декорації, щось спеціально створили до вистави, й з того часу ми працюємо. Якщо з росіянами у них було 30-33 вистави, то ми витіснили з ринку росіян та вийшли на рівень 53-54 вистави щозими. Все більше театрів бажали нас запросити.

— В чому полягає робота директора балетної компанії?

— З одного боку, я багато працюю з людьми, насамперед – з артистами, імпресаріо з різних країн світу, з іншого – багато доводиться планувати, прописувати бізнес-процеси.

Окремі вистави, фестивалі я організовую самостійно, зазвичай – в Києві. Але якщо мова йде про великі гастрольні тури по Україні чи за кордоном, я працюю з організаторами. В такому випадку ми – запрошені артисти. Імпресаріо беруть на себе всі ризики, а моя головна задача – привезти трупу й показати високий рівень шоу. В такому випадку я не займаюсь продажами квитків, промотуванням вистав — все робить імпресаріо. І, якщо щось трапилось не за планом, скасувалась вистава, тоді саме обов’язок партнера повернути глядачам кошти.

— У вас були випадки, коли йшли " в мінус"?

— Ще до вторгнення я робив виставу в Національній опері України. Вклав гроші в промо, оренду театру, запрошених артистів з-за кордону, а в день вистави зранку щось трапилось й оголосили на державному рівні День жалоби. Довелось переносити виставу на наступний день – понеділок. Відразу пішов у мінус на 80 тисяч гривень. Для когось це великі кошти, для інших – не дуже, але у будь-якому варіанті неприємно. Деякі глядачі планували у неділю відпочити, а в понеділок не готові були прийти на виставу, тож відсотків 10 здали білети. Звичайно, ми всім повернули кошти. Але виставу все одно провели гарну. Артистичному директору, продюсеру насправді дуже важливо відчувати, куди і коли інвестувати, бути готовим до ризиків й щоденних стресів. Й мати певний характер, щоб не сприймати це як кінець світу.

— Ви так легко говорите — зібрав людей, зробили декорації…

— Моя дружина завжди каже: "Стоянов, до тебе завжди тягнуться люди, бо ти проблеми не створюєш, а навпаки їх вирішуєш, й вирішуєш з легкістю".

Насправді це було не дуже легко. Не було стартового капіталу, щоб зробити виставу, створити костюми та декорації. Але я мав ім’я та репутацію. Тож домовлявся, що після створення проєкту я все поверну, домовлявся про знижки. Якщо комусь здається, що балетний ринок легкий, то я мушу вас розчарувати. Ні, бувають різні ситуації.

"Чек за всю красу – за ціною гарної машини"

— З часом, досвідом, — легше?

— Мабуть, як в будь-якому іншому бізнесі. Якісь питання розв'язуєш, одразу ж виникають інші. Зараз ми гасртолюємо з "Лісовою піснею". Коли почалась війна, я звернувся з проханням дати нам можливість використовувати вже існуючі декорації та костюми до цього спектаклю. Треба було дуже швидко все зробити, саме в березні-квітні 2022 року різні театри робили знижки нам на оренду, й глядачам було цікаво дізнатись про нашу культуру.

Костюми й декорації мені не дали, хоча в Україні балет не йшов до осені. Довелось витратити час на пошук фінансування, на створення — у "Лісовій пісні" тільки костюмів 78. Але коли все було готове, ситуація змінилась, й вже не було такої лояльності у світі.

Інколи здавалось, що я один в полі воїн. Імпресаріо в різних країнах спочатку відмовлялись ризикувати і брати "Лісову пісню". Вони хвилювались, що глядачі не купуватимуть білети на невідому їм виставу. Мені знадобився рік, щоб їх переконати. Такі речі – популяризацію нашої культури – має робити не тільки бізнес.

Ми змогли досягти успіху тільки цієї весни. Зараз трупа танцює у Новій Зеландії, Австралії, нещодавно презентували "Лісову пісню" у США з Катериною.

— Скільки коштує створити нову балетну виставу?

– Це завжди дуже дорога історія. До прикладу, в європейських театрах постановка коштує від 2 до 8 млн доларів. Там робота хореографа може обійтись у 200 тисяч доларів. В Україні все трохи інакше, тут немає таких бюджетів.

Я був продюсером двох балетів – Children of the Night та Touch of illusion. Children of the Night коштував приблизно 100 тисяч доларів. Вистава стала дуже успішною, ми гастролювали з нею по всій Україні, її й досі чекають. Вона себе окупила, дала прибуток й найголовніше – поштовх до розвитку українського балетного мистецтва. Touch of illusion — дорожча вистава.

— Чому вона себе не окупила?

– Права на Touch of illusion я купував у європейського хореографа Рікардо Амаранте всього на два роки. Як раз саме на ці роки прийшовся ковід й карантин, коли більшість театрів були закриті. Крім того, вистава створена таким чином, що ми на сцені мали будувати ще одну сцену й садили туди величезний оркестр. Це виглядає дуже ефектно, але, повірте, й чек за всю красу коштує, наче гарна машина. Й, як виявилось, її треба будувати окремо на кожну виставу… Це була ще одна додаткова причина, чому я вирішив його більше не показувати.

"Ми переходили кордони пішки, з охоронцями"

— На яких сценах ви танцювали?

– Ну насправді їх дуже багато: Опера Гарньє в Парижі, Королівський оперний театр Маскат, в небезпечній Латинській Америці, про ці гастролі я можу навіть окрему книгу написати. У нас було три чи чотири тури — Перу, Чилі, Аргентина, Коста-Рика, Бразилія, Мексика…Ми танцювали у великих містах і в дуже маленьких, куди організатори нас везли, щоб показати людям балет. Людям, які взагалі ніколи його не бачили. Ви розумієте, які це могли бути міста?

— Така собі ще й просвітницька місія, виходить.

– Так. Ми переходили кордони пішки з охоронцями, тому що там інакше дуже небезпечно ходити. Я не пам'ятаю, яка це була країна, але нас повезли в гори, на висоту понад 4000 метрів, де було важко дихати, а танцювати — майже неможливо. Ще у нас "зламалась"(отримала травми) пара артистів. І нам з Катериною довелося танцювати по дві партії. На цій висоті ти виходиш на сцену, робиш два кроки і розумієш, що дихати складно, м'язи сповнені молочною кислотою. Нас із Катериною рятувало те, що ми були дуже молоді, і ніколи не мали проблем з фізпідготовкою. Нам це давалось ще нормально, а деякі артисти майже втрачали свідомість за кулісами, їм давали кисневі балони, щоб вони могли трохи відновитись. У деяких містах Латинської Америки після 18:00 нам забороняли виходити на вулицю. Іноземців там часто грабували, тому нас всюди супроводжували охоронці зі зброєю.

Навіть минулого літа в одній з країн Латинської Америки хлопці вийшли з готелю, хотіли подивитись місто, до них підійшли з ножем, відібрали мобільний.

Але це — про найжорсткіші ситуації. А зараз, наприклад, у мене трупа з виставами "Лісова пісня" та "Дон Кіхот" у Новій Зеландії та Австралії. Один із солістів надіслав аудіо повідомлення і підняв настрій: вся трупа дуже задоволена, кажуть, що там просто неймовірна атмосфера, гарна природа, рівень культури й організації.

— Щодо гастрольної діяльності поза Україною: у Grand Kyiv Ballet є українські конкуренти?

– Практично немає. Наша компанія сьогодні найбільша і найрейтинговіша. Крім того, наші проєкти — національного рівня. Багато країн хочуть відкривати балетні школи під нашим брендом, ми робимо фестивалі, створюємо нові постановки… планів багато.

— Як сприймають "Лісову пісню" за кордоном?

– Нам дуже пощастило з імпресаріо у Новій Зеландії та Австралії. Мабуть, на це війна теж вплинула, але він хоче не просто показати "Лісову пісню", а замінити нею "Лебедине озеро" і впевнений, що це можливо. Зараз у нас у виставі міксується два балети — "Дон Кіхот" та "Лісова пісня". Це невигідно ні для мене, ні для імпресаріо, але мікс відомого балету та нового — це був єдиний спосіб зацікавити глядача.

— Прибрати "Лебедине озеро" — це була б крута культурна помста.

– Насправді вона вже йде. Ми багато російських колективів витіснили з ринку. Єдине з чим я незгоден (хоча це непопулярна думка), це що ми віддали їм Чайковського. Він тривалий час жив в Україні, у нього є українське коріння, і я б його залишив нам як музичну величину. Я взагалі проти того, щоб їм щось віддавати, в усіх сенсах.

— Є шанс, що австралійський імпресаріо не відмовиться від "Лісової пісні" і надалі?

– Час покаже. 76 років тому відбувся перший показ "Лісової пісні" — повністю нашої української балетної вистави. Шкода, що з того часу ніхто на державному рівні не робив жодного кроку, щоб вкладати фінанси чи зусилля, щоб промотувати наш, український балет у світі. Цим ми займаємось у приватному порядку.

Я зараз веду прямі перемовини із театрами, але не хочу нічого казати завчасно. Коли зроблю, тоді й поділюсь гарною новиною. Зараз важливо подати приклад, я впевнений, що далі знайдуться партнери та інвестори, які захочуть підтримати "Лісову пісню". Цей балет має всі шанси бути таким же популярним у світі, як "Жізель". За всіма канонами, він може стати в ТОП-10 найгарніших класичних балетів світу.

"Нам потрібен театр у Європі"

— Які ви пройшли етапи у розвитку компанії?

– Спочатку у нас не було ні складу для декорацій, ні костюмів, ні реквізиту. Я зібрав колектив, і ми частково щось орендували, частково щось виготовили під чесне слово чи за невеликі кошти і поїхали на гастролі.

Далі розвивались поступово. Спочатку я збирав трупи фрілансерів, тому що не міг дати артистам роботу впродовж усього року, як театр. Гастролі займали 2-4 місяці на рік.

Сьогодні ми виросли до того, що гастролюємо протягом року, й я думаю, що нам потрібен театр у Європі. Я розумію, що Україні першочергово зараз відбудувати заклади освіти, культури, допомогти людям, які втратили домівки… У держави є пріоритети, й сучасний театр не на часі. Але я мрію створити новий сучасний театр в Україні, на своїй землі всім краще. Я намагався це зробити ще до війни, але наші меценати більше полюбляли футбол. Ми шукаємо партнера, якому буде цікавий такий проєкт. Ми вже маємо власну базу, на якій артисти тренуються, але потрібен театр.

— Олександр Стоянов — жорсткий керівник?

– Ні. Мені часто говорять, що потрібно бути жорсткішим, я ж йду іншим шляхом. У нас є система бонусів для тих, хто викладається на репетиціях і виступах. Я розумію, що балет – мистецтво молодих, тож даю можливість іншим танцювати: не хочу, щоб артисти чекали на сольні партії до 28-30 років. Я хочу, щоб вони їх отримували у 18-20, коли у них багато енергії і сил. Завдяки цьому ми відкрили багато яскравих солістів. До прикладу: колись ми летіли до Австралії та Нової Зеландії із чотирма солістами, зараз їх вже десять. Якщо артист хоче стати солістом і багато працює, він їм стане. Тому артисти у нас і без адміністративного тиску замотивовані працювати.

— Артистів балету знаходите за конкурсом, серед випускників хореографічних шкіл, чи вони самі шукають вас?

– Ми не шукаємо. Артисти пишуть мені, а я перенаправляю на свого співробітника, який займається кастингами. Ми переглядаємо резюме та відео, дивимось на якість виконання. Дізнаємось у спільних знайомих, як людина поводиться в колективі, це важливо. Для нас важлива здорова атмосфера, щоб люди дружили, допомагали один одному, підказували тощо.

У нас немає інтриг, ніхто не лізе в душу. Найголовніше — ефективність, ти виходиш на сцену й це твоя візитна картка. Тому ми від самого початку шукаємо свідомих людей та ментально дорослих. Я з самого початку хотів створити компанію, в якій ніхто на артиста не підвищуватиме голос. У нас все дуже лояльно: якщо ти працюєш, проблем немає. Якщо не виконуєш свою роботу, тобі просто дають зворотний квиток і кажуть "до побачення". Контролювати, о котрій і куди ти пішов, о котрій прийшов, ніхто не буде. Як результат — мій колектив може працювати без нагляду директора.

Буває, що я бачу дуже крутого соліста за кордоном, тоді можу сам написати, запропонувати роботу. Але частіше пишуть нам. До речі, дуже не люблю, коли людина одразу претендує на сольні партії, по мені, чим скромніше — тим краще. Ми дивимось на техніку, а там до сольних партій дуже далеко.

— Чи часто у балетному світі імпресаріо поводять себе нечесно?

– Є декілька країн, з якими потрібно працювати дуже обережно. Це Італія, Іспанія, Латинська Америка, Китай. Тут можуть не заплатити. Відчуття вагомості контракту у цих країнах слабке, тому це постійний стрес. Застерегти вас можуть лише аванси. Не можу сказати, що таких випадків побільшало чи поменшало, я особисто намагаюсь по мінімуму працювати з цими країнами. Нас кличуть зараз на гастролі до Латинської Америки, я погоджусь тільки після авансу й підписання контракту.

Буває, що наші з Катериною фотографії використовують для реклами турів інших колективів. Таке було в Італії, Німеччині, в Україні. По одній з таких вистав люди нам писали: "Як шкода, що ви не змогли приїхати!" А ми навіть не знали про те, що "маємо приїхати". В ситуації з Італією нам знайомі скинули фото афіш з нашими іменами. Ми часто дізнаємось, що десь "танцюємо" завдяки нашим підписникам у соцмережах, які питають: "Це правда?".

В Італії ми хотіли спробувати вирішити все через юристів, але порахували, що це собі дорожче — судитись можна років вісім.

— Коли до вас за куліси приходять королівські особи, прем'єри та прем'єрки тощо — вони дякують за виставу за етикетом, чи ви дійсно спілкуєтесь?

– Присутні обидва варіанти. Тим більше, що зараз є важлива тема — війна в Україні.

— Зараз ви працюєте за кордоном, збираєте кошти на благодійність тощо. Але вже думаєте про театр у Європі. Чи побачать вас глядачі в Україні?

– Україна також Європа, новий театр може бути й в Україні. Життя покаже, де саме підтримають мою ідею. Нам пропонують тури по Україні. Але у нас є заздалегідь запланований графік, тому треба зрозуміти як це все поєднати. Катерина зараз готує концерт свого коледжу у Києві. Тому ми й в Україні теж продовжуємо розвиватись.

— До повномасштабного вторгнення ви запрошували до участі у виставах іноземних танцівників. Сьогодні Україна лунає світом, а раніше наскільки складно було це робити?

– Багато світових зірок балету – мої друзі. Тому у мене ніколи не було складнощів, вони із задоволенням приїжджали. А деякі навіть за моїм запрошенням ставали прем’єрами Національної опери України. Я ніколи не ставлю собі за мету обов'язково заробити певну суму чи відсоток. У нас було й дуже багато благодійних вистав, завдяки яким ми ще до війни допомагали, в першу чергу — дітям. Я вважав і вважаю, що балет в Україні потрібно розвивати, важливо давати глядачам можливість побачити виступ артистів різних країн, різних балетних шкіл. Тому я створював комфортні умови для запрошених солістів, і фінансово — теж.

— Ви кажете про дружбу в балетному світі. А вона є? Конкуренція ж дуже висока, вік на сцені короткий.

– З мого досвіду — є. Я сам ні з ким не конкурую, мені це не цікаво, просто роблю своє. Якщо бачу щось круте, переймаю досвід. У нас із Катериною схожі характери — ми більше за справедливість, за те, щоб робити правильно і своїми силами. Комусь це не подобається, хтось це цінує.

— Як український балет сприймає публіка різних країн? Напевне, були якісь цікаві історії.

– Так, у нас була купа яскравих історій. Насправді приймають нас дуже добре. У Японії глядачі спектаклю вишикуються у чергу і можуть по три години чекати, щоб підійти, отримати автограф, подарувати щось, обійнятись.

Коли ми гастролювали Китаєм, за всю виставу могли не чути жодних оплесків. Тільки під кінець вистави, коли звукорежисер увімкнув якийсь марш, вони почали аплодувати в такт музиці, доки вона лунала. Нам було дивно і цікаво порівняти менталітет глядачів комуністичного Китаю із європейським. Музика могла лунати 5 хвилин, і вони аплодували із щасливими обличчями. У Китаї нас запросили на телебачення. Було цікаво, що перед тим, як щось піде в ефір чи буде зніматись, приходить чиновник з Міністерства культури і має це затвердити чи відмінити. Цензура. У деяких наших артистів, до прикладу, були татуювання на руках. Нас наполегливо попросили їх перекрити гримом, щоб не було видно. Деякі номери відмінили, тому що з політичної точки зору вони їм не підійшли.

Цікаві арабські країни. Коли виступали в Омані, я йшов коридором театру з репетиції без футболки. А там не можна ходити без одягу. Щобільше, нам сказали вдягти на виступ поверх трико додаткові штанці, тому що просто в трико танцювати не можна.

У Франції ми побили рекорд по відкриванню і закриванню завіси по закінченню спектаклю. Виходили " на біс" шість разів.

Європейська публіка почала більше підтримувати Україну. На спектаклі приходять багато українців, в залі багато українських прапорів. І це дуже приємно.