Катерина Кухар: "24 лютого мої діти залишись самі в Україні, бо ми з Олександром Стояновим були на гастролях у Франції"

Вишукані сукні, найпрестижніші сцени світу, ефіри на ТБ та вдячна публіка. Все це прима-балерина Національної опери України та найвідоміша українська артистка балету Катерина Кухар з 2020 року поділяє із непростою адміністративною роботою — управлінням Київським державним фаховим хореографічним коледжем. Катерина Кухар розповіла "Телеграфу", як тримає свій фронт — культурний, як війна вплинула на долю учнів її коледжу, чому і як вже тривалий час вона збирає кошти на ремонт навчального закладу, а також — яка доля балету у цій війні та чи є у нього майбутнє після її завершення.

"Це величезний тягар, валіза без ручки", — говорили мені, коли я погодилась очоліти хореографічний коледж"

— До початку великої війни ви стали керівником Київського державного фахового хореографічного коледжу. Це крутий поворот від прими та телезірки до керівника-адміністратора. Творчій людині — надскладно. Як погодились?

— Це був карантинний рік, коли за один тиждень скасувались всі гастролі на найближчі 12 місяців. Ми з Олександром Стояновим (прем'єр Національної опери України, чоловік та партнер по сцені Катерини Кухар. — Ред.) боялись навіть брати слухавку, тому що телефонували з усього світу: Португалії, США, Мексики, Франції, Іспанії й багатьох інших країн і скасовували один за одним тури, вистави, майстер-класи. І тут раптом — пропозиція очолити коледж, в якому в мене свого часу вклали знання, душу й серце.

Мої друзі та знайомі говорили: "Навіщо тобі це потрібно?", "Це величезний тягар. Валіза без ручки", "Невдячна робота"… Але я подумала, що у мене з’явився час, і найголовніше — було чим ділитись з дітьми, є зв’язки з різними театрами та школами, досвід, розуміння, що можу привнести. Ми зі Стояновим працювали впродовж багатьох років на популяризацію українського балету, і це був логічний наступний крок. Адже балет — це візитівка нашої країни. Це мова, яку розуміє весь світ. І під час війни ми в цьому пересвідчились.

- Як саме?

- Це показав цьогорічний досвід благодійних акцій, наприклад, "Тура солідарності". Наш балет популяризує вітчизняну культуру і мистецтво, а головне — є одним з ефективних дипломатичних майданчиків для підтримки зв’язків з політиками інших країн. На наших виставах були присутні королі, мери, депутати. Наприклад, ми давали вистави у 16 містах Норвегії. На спектаклі в Осло були присутні його величність король Норвегії Гаральд, президент норвезького парламенту Масуд Гараххані та ще низка політиків.

Ми починали вистави з розповіді про війну в Україні. Розповідали про те як живуть люди в умовах війни, тим паче, що деякі артисти нашого балету сиділи у підвалах під обстрілами. Після вистави у нас була можливість бачитись з високопоставленими особами з інших країн і говорити на важливі для України теми.

- Київський хореографічний коледж — провідний фаховий навчальний заклад в Україні?

- Так, це провідна балетна школа України. Вона з 1934 року випускає танцюристів з міжнародною славою. Діти в KSBC навчаються державним коштом, сюди потрапляють учні, які дійсно мають великий талант та потенціал.

Це моя альма-матер. Колись я навчалась в найкращих: у Тетяни Таякіної, Валерія Ковтуна, Галини Панкової, Миколи Абраменка… Й хтось тепер має передавати ці знання далі.

- Прийшли, оглянули навчальний заклад. Що побачили?

- Я не була 20 років в училищі та, звичайно, дуже добре пам'ятаю цей день, коли вперше повернулася сюди. Оглянула ці Авгієві стайні, трохи жахнулася, бо за 20 років в училищі, здається, не робили нічого. Індустрія протягом 20 років шаленими темпами йшла вперед, XXI століття – це прогресивний час високих технологій, а в стінах училища не було сучасної комп’ютерної техніки та не проведено навіть інтернету!

Це неприємно вражало, адже я бачила балетні школи Франції, США, Китаю, Південної Кореї з басейнами, тренажерними залами, масажними кабінетами та іншими важливими речами для майбутніх артистів балету.

В Китаї та Південній Кореї, наприклад, в останні роки саме в це мистецтво вкладаються шалені кошти. Нас до початку карантину запрошували на майстер-класи, допомагати закладати фундамент нових балетних приватних шкіл. І тут на контрасті я бачу наш головний балетний заклад країни. Серце защемило, сльози навертались на очі, коли я побачила розбиті ще з часів Радянського Союзу дитячі роздягальні, класи, де стоять поламані парти, на яких ще мої однокласники писали: "Саша + Маша = любов"… Я впізнавала кожен поріз та напис.

Фронт робіт – з огляду на те, що це 10 тисяч квадратних метрів, – був колосальний. І все це задокументовано, є фотографії того, в якому стані я приймала навчальний заклад. Щодо навчальної програми — безумовно, були введені корекції.

- Слухаю вас і думаю: а чому у нас було все так погано? Балет же поступово вийшов із тіні, ми почали ним цікавитись, більше ходити на вистави… Вас запросили до суддівства у найпопулярнішому танцювальному шоу, це теж визнання.

- Тому, що була повна байдужість до головного балетного храму країни, цієї кузні кадрів для всього балетного світу. Ірина Дворовенко, Олександр Стоянов, Аліна Кожокару, Денис Матвієнко й багато інших — усі вони учні нашого училища, а з мого приходу — вже коледжу! Мені здається, що байдужість можна назвати ще одним смертним гріхом.

- А що робили ваші попередники?

- Це у них треба запитати, що вони робили 30 років. Ремонт був на папері, а в реальності його не було. Вони нібито ставили вистави для дітей училища. Однак на балансі училища не було ні костюмів, ні вистав. Хоча від училища писалися листи меценатам, і є багато доказів того, що й костюми та декорації вивезли в той момент, першого ж дня, як тільки мене призначили на цю посаду. За фактом всі ці вистави були зроблені для приватної особи та не поставлені на баланс коледжу.

Я прийшла і побачила, що навіть елементарно одних із найголовніших спеціалізованих предметів не було. Тут навіть кошти не потрібні, тільки бажання працювати на благо дітей. В XXI столітті в учнів не було уроків англійської, коли абсолютно весь світ говорить цією міжнародною мовою. Дітям доводилося наймати репетиторів й вивчати її окремо.

Не було акторської майстерні – а це одна з найважливіших дисциплін для артиста балету. Вистави "Жизель", "Дон Кіхот", "Шахерезада" — це все яскраві, різноманітні, а головне драматичні партії, які потрібно пережити й передати навіть мізансценами. Щоб у глядача мурашки бігали по тілу, щоб він надовго запам'ятав саме цю твою виставу і хотів повернутися до тебе на іншу.

Прибрали урок фортепіано. Коли я навчалася, ці уроки були, кожен студент мав індивідуальні заняття фортепіано. Тому що музика – це невіддільна частина балету.

- Щось вдалося реалізувати до війни?

- Дуже багато: починаючи від введення нових предметів до початку капітального ремонту. Люди навіть не здогадуються скільки невидимої роботи зроблено. Як на виставі глядач не бачить фронт великої праці світловиків, операторів, режисерів й багатьох інших — це робота великої команди. Ми намагались осягнути й зробити за півтора року те, що попереднє керівництво не робило 30 років незалежності нашої країни.

Ми робили все й одразу, й проєктно-кошторисну документацію для ремонту, що більше за об’ємом, ніж 3 томи Мігеля Сервантеса, і кожна сторінка була завірена потрібними професіоналами різних галузей. Ми шукали кошти на ремонт, проводили благодійні вистави, щоб почати його, запрошували зірок балету на майстер-класи, ставили великі концерти для практики дітей, шукали вчителів… А я вам хочу сказати, що сьогодні знайти гарного вчителя фізики важче, ніж проліски у січні…

І ми знайшли багатьох висококласних спеціалістів. Для дітей за кошти меценатів і з благодійної вистави, що провів Стоянов, переробили деякі роздягальні, туалетні й душові кабіни. Діти нарешті мали можливість спокійно приймати душ, а не кип’ятити воду в чайниках.

Ми провели тендер й почали ремонт в гуртожитку. У нас 2 відсіки у кампусі, ми переселили всіх дітей в один з них, в іншому – почали робити ремонт. І зробили все там, як по нотах, як треба: поміняли старі вікна, зняли старі стіни, поміняли проводку, труби, встановили теплопункт, і почалась війна… Ми встигли зробити лише 35-40% ремонту, і зараз намагаємось його закінчити. Однак через розпочату агресором широкомасштабну війну державні кошти на закінчення ремонту не виділяють. Меценатам також важко. А нам треба завершити утеплення фасадів, просто, щоб дітям було тепло, і тільки після цього вже робляться інші роботи: вкладається плитка, фарбуються стіни… Я кожен день прокидаюсь із думкою: "До кого ще звернутись із меценатів, щоб нам допомогли закінчити ремонт й подарувати дітям тепло й комфорт?"

- Чи знали, що може початись широкомасштабна війна? Ви, напевно, спілкуєтесь з обізнаними людьми, які могли попередити…

- Коли ми поверталися з гастрольного туру у грудні 2021 року назад додому в Україну, наші близькі друзі не хотіли нас відпускати з Америки та казали: "Куди ви їдете? У вас зараз розпочнеться війна". На що ми жартома відповідали: "У нас все гаразд, це вам тут щось розповідають… якісь неймовірні історії та казки. У нас немає жодних передумов для війни".

Але ви знаєте, про всяк випадок, під час пересадки в аеропорту я зателефонувала друзям і промовила ці думки, розповіла про те, якими новинами наповнений інформаційний простір у США, поділилася з тими людьми, які повинні про це знати. На що мені сказали: "Не зважай, це все дурниці та нісенітниця".

Я мала відчуття повної впевненості, що все буде чудово. Тому ми не збирали жодних тривожних валіз. Мій чоловік готував свою трупу до Франції вже 3 січня. А я — своїх студентів, дітей KSBC, до міжнародного конкурсу у Німеччині. 18 лютого ми поїхали з дітьми на конкурс "Танц Олімп" до Берліну. Він пройшов дуже успішно для наших студентів, ми везли до України 7 нагород. Я у соціальних мережах ділилась роздумами про те, як розвивати український балет, у чому плюси та мінуси, як допомагати талановитій молоді, як утримувати її на батьківщині. У нас був у розпалі капітальний ремонт училища, великі плани щодо залучення світових зірок балету до майстер-класів, нових постановок і нових турів.

Я настільки повірила тим людям, які запевняли, що великої війни не буде, що 24 лютого мої діти – Тіма й Настя — залишись самі в Україні, коли ми з Олександром Стояновим були на гастролях у Франції… Навіть згадувати ті страшні дні не хочу, коли ти не поруч з дітьми й не можеш допомогти.

"До Братислави евакуювали багато дітей з батьками"

- Як переживав початок війни коледж? Чи був період, коли евакуювали учнів?

- І дітям, і студентам, і викладачам, і адміністрації коледжу складно, як і всій Україні. Душа у всіх болить. Думки та мрії тільки про одне. Але навіть в умовах війни ми змогли продовжити освітній процес.

Діти та студенти могли обрати для себе зручний формат навчання (офлайн чи онлайн), а також безпечний та ефективний змішаний формат у дружній Братиславі. Зараз безпека – пріоритет. З першого дня великої війни до Братислави було евакуйовано багато дітей з батьками.

Ніколи не забуду Євгенію з Харкова, яка звернулась до мене, коли ми вивозили дітей. Вона попросила допомогти евакуювати й влаштувати 60 дітей із харківської школи. І спочатку, коли я отримала повідомлення від неї, мені здавалося, що це неможливо. Але на допомогу прийшов мій однокласник – Андрій Суханов, він вже давно живе у Словаччині.

Потім у Братиславі ми звернулись з ідеєю організувати літній балетний табір для дітей. Коли ми тільки почали цю ідею обговорювати з Ольгою Морозенко (радницею зі стратегічних питань KSBC), мало хто вірив в успішність. Ми хотіли, щоб діти могли виїхати в безпечне місце, відволіктись від війни, зустрітись з педагогами, друзями. Серед наших учнів були такі, хто втратив домівку, така ситуація була у хлопчика з Харкова. У дівчинки з Херсона батько пішов на фронт…

Ми не знали, з чого почати, вперше в історії нашого закладу було організовано літній балетний табір, а тут ще й треба було це зробити в іншій країні. Завдяки Міністерству культури України та Міністерству культури Словаччини закривали питання з безкоштовним проживанням та наданням безкоштовних залів для репетицій. А з іншого боку український бізнес закривав питання харчування для більше ніж 100 дітей впродовж 36 днів.

Коли ми зрозуміли, що вже скоро розпочнеться навчальний рік, а війна триває, ми вирішили знову ж таки звернутись до дружньої Словаччини. Їхній міністр культури Наталія Міланова — людина з великим серцем й досі нам допомагає.

- А що далі? Чи є в цій війні місце для балетної освіти в Україні?

- Попри всі трагедії й складнощі, нерозуміння майбутнього, ми маємо не тільки перемогти, а й зберегти культурну спадщину. Український балет — це те, чим ми, українці, можемо пишатись. Те що нас об’єднує, навіть коли ми цього не усвідомлюємо.

Я зараз спілкуюся зі своїми студентами, багато хто з них в різних куточках світу, намагаюсь їх підбадьорити, іноді даю корекції по гала-концертах, до міжнародних конкурсів. Й більшість з них дуже хоче повернутись до дому.

Нещодавно на одному з міжнародних конкурсів наша студентка увійшла до десятки найкращих із сучасним номером у Парижі, скоро вона із цим номером буде виступати в Берліні. Навіть страшно про це подумати, що пройшов уже практично рік — і знову конкурс у Берліні. І ми працюємо, попри все, а наші діти навчаються у бомбосховищах та у різних куточках планети, але представляють у світі український балет та українську культуру.

Цього року – велике наше досягнення і маленька перемога нашого культурного фронту та для балетного світу – вперше нашу автентичну українську хореографію будуть танцювати на міжнародних конкурсах, ми говоримо про "Лісову пісню". До цього ніколи в історії на міжнародних конкурсах не було представлено саме нашу хореографію.

- Думали про те, що буде після війни?

- Культура й надалі буде на плечах нашого соціально відповідального населення. І, звичайно, держава має вкладати колосальні фінансові вливання. Для того, щоб повернути та долучити кращих артистів, кращих постановників і повернути це все хоча б у той стан, в якому воно було.

Ми всі дуже співчуваємо цьому поколінню артистів, студентів. Бо через пандемію, а тепер і через війну в них найважча доля у балеті. Їм неймовірно складно. Я не уявляю собі, як діти знаходять у собі моральні та фізичні сили, щоб не здаватися і продовжувати в таких умовах рухатися вперед. Честь і хвала тим педагогам, які теж не опускають руки та продовжують максимально, з ще більшим прагненням вкладати у цих дітей усі свої знання та сили.

Допомогти зібрати кошти на тепло для учнів Київського державного фахового хореографічного коледжу можна через донат на благодійну банку.