Вишиванки під час війни: дизайнерка Юлія Магдич розповіла про значення танків та ДНК нації в квітах

Як кардинально змінили роботу бренду спочатку локдаун, потім — війна, Юлія Магдич розповіла "Телеграфу".

Тренд до жіночності

— Як війна вплинула на вишиванку? Бо я бачила колись президента у вишиванці, на якій були вишиті танки.

— Вишиванка відображає те, що з нами відбувається. Мені б хотілось, щоб на ній якомога швидше з‘явилися б символи нашої перемоги. А потім — і квіти, і колосся.

— Але у вас дуже жіночні сукні — відкриті плечі, розкішні рукави тощо. Ви за своїм смаком обираєте такі фасони чи відштовхуєтесь від стародавніх вишиванок?

— Є відома футуристка світу моди, яка прописує фешн-тенденції, робить прогнози та бренд-буки для великих брендів. Коштує такий [бренд-бук] 60 тисяч євро. Я колись була на її лекції, яку організував Vogue. Це було давно, але вона на мене справила враження.

Ще 10 років тому вона окреслила мілітарі-тенденцію в моді — грубі боти під сукні, штани карго тощо. Ці тренди просто проявляли наростаючу тривожність у світі в передчутті воїн. Ми відчуваємо все гостріше, що безпеки ніде не знайти. Інститути, які раніше її принаймні офіційно гарантували, зараз спроможні виражати тільки глибоку стурбованість. Тому в моді це проявляється в трохи агресивному стилі, котрий ніби показує: ми спроможні вижити та захистити себе. З цим явищем співіснують нині прояви фемінності в моді — як шлейф суспільства "романтичного споживання".

.

— Що сьогодні може бути поганим тоном у носінні вишиванки? Як її не варто надягати?

— Радше — з чим її не варто комбінувати. Ми відійшли від моди на обтислі джинси. Тож комбінувати з ними вишиванку вже не дуже актуально. Зверніть увагу на довжину — довжина до колін не актуальна, обирайте вище колін чи нижче. Не нехтуйте соковитими аксесуарами. Навіть якщо прямуєте на роботу, не обмежуйтесь чорними взуттям і чорною сумкою.

— Щодо культурної дипломатії. Раніше у вашій вишиванці з'являлися Кетрін Зета-Джонс, Мей Маск тощо. Останнім часом перелік знаменитостей збільшився?

— Їхнє коло розширяється, але це не головне. Так, це мені десь приємно, але це не головне. Важливо, щоб наші речі надягали із вірним меседжем. Коли ви бачите нашу сукню, ви розумієте, що це — наша вишиванка. А для людини з іншої культури — просто сукня із квітами. Працюємо над тим, щоб ці меседжі були правильними.

Крок в невідоме

— Наскільки я розумію, ви 24 лютого зустріли у Львові, а потім релокували туди виробництво?

— Я сама — львів'янка, навіть за час життя в Києві прописку не змінювала. У Львові перебувала команда, з якою ми робили новий сайт бренду під новий бізнес-формат. До 24 лютого я вже два тижні була у Львові, ми допрацювали сайт, і я збиралась повертатись до Києва, але зустрілась із Юлією Тичківською (громадська діячка, економістка, співзасновниця Відкритого Університету Майдану та Bendukidze Free Market Center. — Ред.), яка мене вмовила затриматись ще на кілька днів. Я вночі не поїхала, як планувала, а вранці мені телефонує мама:"Юля, нас бомблять".

— Я знаю, що ви на початку всі кошти від продажів віддавали на ЗСУ, але це вже було потім, коли ми всі оговтались. А яким був початок?

— Це було, до речі, якраз з самісінького початку, — другий чи третій день після вторгнення. Я була серед тих людей, які вірили, що війна почнеться. Обережно говорила про це з друзями, але ніхто не вірив, що це може бути у XXI столітті у Європі.

Ми оголосили в соцмережах, що виставляємо сукні, які були у нас на стоках за кордоном, у продаж, щоб допомагати ЗСУ. Спочатку всі кошти від продажів відправляли на загальний рахунок, потім почали з’являтися адресні запити.

Я була дуже зворушена тим, як наші клієнти нас підтримали. Навіть ті, кому не потрібні були сукні, придбали їх. Нам писали з Америки: "Давайте ми купимо будь-яку сукню, просто щоб підтримати вас". Такі речі не забуваються.

— Ви сказали, що переходите на новий формат бізнесу? У вас новий англомовний сайт.

— Мені нещодавно дорікнули: "Де українська мова?" Якраз запускаємо українську версію. В чому новий формат? Ми працювали B2B, тобто з мультибрендовими магазинами, універмагами і трохи онлайн. Під час пандемії я вирішила, що хочу перейти на формат B2C, тобто — клієнту напряму.

Продажі В2В передбачають, що ти їдеш в Париж, туди ж прилітають баєри, котрі пишуть замовлення. Під час пандемії ці процеси дуже змінилися, тож ми дуже оперативно адаптувалися до нових умов.

— Мені здавалось, що такі продажі простіші — ти продав бутіку, і далі то вже їхня історія. Робота з клієнтами напряму — більше зусиль, більша команда, більше головного болю тощо.

— Фактично, ми стрибнули з літака з рюкзаком, не знаючи, чи є в ньому парашут. Так, це більші ризики, але водночас — це й більше поле для творчості: раніше я робила 2-4 колекції на рік. Зараз у мене щось нове виходить щомісяця.

Але основна перевага — це спілкування. Ми безпосередньо комунікуємо з клієнтами, чуємо їх побажання.

— У вас з'явились сукні у східному стилі, колекція з оливками — це натхненно таким спілкуванням?

— Ні, це моя особиста історія. Я щиро вірю, що ми зараз живемо в суспільстві нового зразку. Це динамічне, космополітичне суспільство. Ми багато подорожуємо, комунікації стали дуже швидкими і простими, ми бачимо змішані шлюби, стирання кордонів. Наші діти живуть у подвійних — потрійних культурах. Навіть ті, хто жив у монокультурному середовищі, тепер, у час війни, виїхав до Європи — й асимілюється. Несе туди український культурний код. Цей полікультуралізм вже захопив світ. І цей процес не може відбутися без закономірного явища — відкату від нього — це проявляється у загостреному інтересі до походження, коріння, традицій. Цей коктейль ми всі зараз відчуваємо. Я ж просто віддзеркалюю його в колекціях.

Не обійшлося і без любові до Сходу. Я не можу його осягнути, але в той же час і дуже добре його відчуваю.

— Ваші сукні можуть мати будь-який візерунок, але вони впізнавані. Як ви для себе визначаєте ДНК бренду?

— ДНК бренду — квіти. Просто я кохаюся на квітах. Ніхто не брав це за маркетингову стратегію — це радше продукт натхнення. Ти транслюєш те, що подобається, що переживаєш, що всередині в тебе. Якщо ти ввесь час щирий із собою і оточуючими — то твій образ і твоя творчість завжди легко "читаються".

Бізнес як хобі

— Як ви свого часу виходили за кордон, шукали перших клієнтів?

— Ми не виходили, нас "винесло". Я спочатку зробила вишиванку для себе. Потім — для друзів і їхніх друзів, які мене самі про це просили. Це не народжувалось як бізнес з самісінького початку, не було ніякого бізнес-плану. З пів року я не знала, як назвати бренд. Потім подруга порадила назвати своїм ім'ям: "Тоді ти точно будеш цим займатись!" Зробили сторінку в інтернеті, і люди самі почали звертатись, писати нам і купувати. Через два місяці ми уклали контракт і нас почали продавати у Selridges, котрі теж знайшли нас в Інстаграм(Selfridges ― мережа елітних універмагів у Великій Британії, заснована 1908 року. — Ред.). Ми були єдиним українським брендом на жіночому поверсі, тому що потрапити туди ой як важко.

Конкуренція дуже висока і обмалювати якийсь шлях, яким можна піти і це 100% "вистрелить", неможливо. Це випадки, можливості. Це ж креативні індустрії, розумієте?

Бувають випадки, коли сидиш, п'єш каву у своїй сукні, до тебе підходить людина і каже: "Ви така гарна, а чим ви займаєтесь?". Так зі мною було у Парижі, коли ми познайомились із креативним директором японського Vogue.

Є доленосні моменти, які можуть змінити твоє життя. Питання, чи готовий ти прийняти цей виклик.

— Як війна змінила ваш підхід до створення вишиванок?

— Ми якимось дивом ще до війни зробили вишиванки із квітами у "пікселі". Коли почалась війна, я не могла нічого нового створювати взагалі. Для мене це була дивина, бо зазвичай мене посади за стіл і скажи: "Малюй сукні", і я малюватиму, не зупиняючись. Мені не потрібно було ніякого особливого натхнення. Тому коли я сідала за стіл і не могла нічого намалювати, це було для мене шоком.

— В якому напрямі розвивається сучасна вишиванка?

— Нашій вишиванці як мінімум 2000 років. Я вірю, що ми наразі створюємо нову українську вишиванку, хоча судити про це можна буде років через 50, і не нам, а нашим дітям та онукам. Але ми розуміємо, що національний костюм має бути практичним. Раніше у ньому могли жати жито, працювати, йти до храму.

І сьогодні ми маємо об'єднати практичність і наш національний смак. Ми чудово розуміємо, що ходити в запасках не дуже зручно, що не всім пасує колір мішковини. Сьогодні у нас є можливість обирати сучасні фасони і фарбувати тканини у яскраві кольори.

Тут основне питання актуальності. Наприклад, ви берете мою сукню і чи можете її надіти на роботу, на весілля, на побачення, в театр? Якщо відповідь — так, все добре. Якщо — ні, то мені потрібно ще над нею попрацювати.

— Як довго створюється кожна сукня, наскільки це складний процес?

— Це може бути три-чотири місяці, а буває і тиждень. У мене в голові є певна картинка сукні, як я її уявляю. І от поки я не доб'юсь того, щоб сукня була такою ж, як на тій картинці, не заспокоюсь. А якщо людина замовляє сукню по моделі, яка вже у нас існує, то на її виготовлення йде два-три тижні. Там тільки вишивки в середньому по 4 мільйони стібків. Якби людина вишивала її вручну, на це пішла б половина життя.

Фіксація успіху — крок до руйнації

— Ваші сукні досить дорогі. Відіграє роль не лише складність вишивки?

— Матеріали, ручна робота, кілометри ниток — все впливає на все. Зазвичай, в той момент, коли наші сукні беруть в руки — всі питання відпадають.

— Скільки суконь власного бренду у вашому гардеробі?

— Ох… Як тільки я надягаю свою сукню, з мене хтось її хоче зняти, купити прямо зараз, терміново і саме цю. Я пропоную: "Давайте пошиємо вам таку саму, зачекайте три тижні, і у вас буде своя". Але це нікого не зупиняє.

До прикладу, приїхала я до Італії, йду вулицею, до мене підбігає американка: "Я хочу купити вашу сукню!". Я пропоную піти на сайт, обрати собі, і ми надішлемо. Крім того, я не можу продати сукню, мені ж треба в щось вдягнутись. Вона говорить: "Давайте підемо в магазин, я куплю вам одяг, і все — і куплю вашу сукню прямо зараз". І у мене таких випадків досить багато. Тому, коли я їхала у відпустку, то колектив виходив на роботу в суботу — й відшили мені п'ять суконь, щоб було що вдягнути.

— Наразі ваше виробництво і люди перебувають в Україні чи частково за кордоном? Як ви вирішуєте питання безпеки?

— Виробництво ми відновили у квітні. Мені не вдалось вивезти промислові машини, і де-факто минулого року ми починали все з нуля у Львові. Частина команди переїхала сюди, і зараз ми лише 20% виробляємо у Києві. І тільки з тієї причини, що я хочу зберегти команду — адже майже всі працюють зі мною з першого дня.

— Юлія Магдич як керівник — яка вона?

— Вимогливий. Але при цьому ніхто від мене не йде. Для мене дуже важлива якість і строки виконання робіт, у цих вимогах я непохитна. Не може бути такого: не зробив вчасно — ну, нічого, потім зробимо. Я прийшла в цю сферу досить юною, у мене одразу працювали люди, старші за мене років на 20, суперпрофесіонали. І мені потрібно було вибудовувати стосунки, формуючи образ керівника, і якось я в нього вже вжилась. Але свята ми відзначаємо на роботі, тут заборон немає. Як і на музику, як і на творчі ініціативи. Синергія в правильній атмосфері дуже важлива.

— Ви колись рахували, скільки суконь виготовили під брендом "Юлія Магдич"?

— Ні. Взагалі, це погана прикмета! Щойно починаєш рахувати, фіксувати якийсь успіх, всі процеси зупиняються. Навіть з точки зору психології — у вас прекрасні стосунки з людиною. Як тільки ви зафіксували це і пораділи, перестали бачити необхідність у подальшій динаміці, — вони починають псуватися, тому що те, що не розвивається, неодмінно деградує. Я вважаю, що треба йти ввесь час вище, далі, сильніше.

Що далі?

— Ви — дизайнер вишиванок зі світовим ім'ям. Куди — вище, далі, сильніше?

— Чесно кажучи, я зараз трохи займаюсь напрямком з дизайну інтер'єрів. Коли будуть результати, розповім. Треба ще півроку-рік.

— Чому саме дизайн інтер'єрів? Вони будуть в українському стилі?

— Сучасні, з певними елементами традиційно українськими. Чому дизайн? Це логічний наступний крок до розширення. Візуал, ідентичність, простір. От зараз працюю над житлом для тимчасово переміщених осіб, хочу , щоб вони у ньому почувалися як вдома, чи ще краще.

Мені близьке поняття "сродної праці" (За Г.Сковородою, "сродна праця", тобто та, до якої людина має природний нахил, здібності. — Ред.) Це ж і є справжня розкіш і свобода — робити те, що хочеш.

— У чому велика війна змінила ваші підходи до життя, до роботи?

— Я про це думала. Змінилась динаміка: ти починаєш дуже швидко відмітати все непотрібне, зайве. Не "зависаєш" на якихось питаннях, не аналізуєш надто довго. Ти концентруєшся на головному і робиш так, як відчуваєш. Принаймні саме так у мене. Ми стали відчувати все набагато гостріше і чіткіше: друг-недруг, чорне-біле, люблю-не люблю. Вірю, що за кілька місяців буде Перемога, і ми в неї зайдемо людьми нового, вдосконаленого зразку.