"Щоб його ім'я було в усіх на вустах": дружина бореться за звільнення українського прикордонника з полону

У терористичній "Донецькій народній республіці" триває судилище над українським прикордонником Сергієм Ростовським, який півтора року перебуває у полоні. Військового безпідставно звинуватили в убивстві сімейної пари медиків з Маріуполя, котрі загинули ще на початку повномасштабної війни.

Цю історію пропагандисти максимально розкрутили в російських медіа, створивши суспільний резонанс. Своєю чергою дружина Сергія — Юлія намагається довести, що справа сфабрикована і її чоловік має бути звільнений, як і решта його бойових побратимів. "Телеграф" розбирався в перипетіях гучного процесу.

"Крайній" раз побачити чоловіка

Українські захисники, полонені ворогом у різний період і за різних обставин, масово стають фігурантами кримінальних справ на території рф та самопроголошених "республік". Серед найвідоміших — процес над бійцями "Азову", в якому на лаві підсудних одномоментно опинились 22 військових. І якщо в цьому разі йдеться про нібито участь в акціях з повалення "влади" у т.зв. "ДНР", то зараз з'явилась інша категорія справ, що стосуються смертей цивільних мешканців Маріуполя. В одній з таких, фігурантом є 30-річний Сергій Ростовський — уродженець Маріуполя, що служив у Державній прикордонній службі.

— З Сергієм ми жили на одній вулиці у Маріуполі, наші батьки товаришували, відзначали свята, а ми, як діти, грались. У шкільні роки допомагала сусіду з домашніми завданнями з математики, бо була на два роки старша, — розповіла "Телеграфу" дружина прикордонника Юлія Ростовська. — Але ніколи не уявляла його не те, що чоловіком, навіть своїм хлопцем. Потім Сергій поїхав з міста.

Якось перетнулись з ним під час його відпустки, привітались, я йому жартома кажу: "Коли ти вже одружишся?", а він: "Та що я тобі поганого зробив?!" Посміялись і розійшлись.

У черговий раз випадково зустрілись у кафе 24 грудня 2019 року. Сергій мене помітив і підійшов привітати… з весіллям. Я не могла зрозуміти, про що мова, а він побачив у соцмережі моє фото з дитиною та нашим міським головою на відкритті парку "Веселка". Чомусь вирішив, що то мій чоловік. Пояснила, що й до чого, і відтоді все закрутилось. Ми так закохались одне в одного, що в березні 2020-го Сергій зробив мені пропозицію, в серпні ми побрались, а у вересні я завагітніла, — розповідає Юлія.

Наступні роки подружжя з дітьми жило в Маріуполі, Юля займалась побутом, Сергій продовжував нести службу у 1-му прикордонному загоні. 21 лютого 2022 року особовий склад підрозділу викликали в частину і відтоді бійці перебували на чергуванні.

— А 24 лютого ми прокинулись від вибухів, — згадує Юлія Ростовська. — Ми в Маріуполі жили на лівому березі, якраз звідти через Сартану та мікрорайон "Східний" і заходили орки. Про всяк випадок переїхали в центр міста до подруги бабусі чоловіка, сподівались там перечекати, бо думали, що як 2014-го постріляють та й усе.

А 4 березня під будинок прилетіла ракета, повилітали вікна, потрощило двері, посікло стіни. Ми вирішили, що варто переходити до бомбосховища, найближче було на кондитерській фабриці навпроти ринку. Десь 11-12 березня Сергій зміг вирватися до нас, приїхав разом з побратимами, тоді ми з ним і бачилися "крайній" раз. Я його так тоді обіймала, цілувала і тільки просила, щоб він повернувся живим, — розповідає молода жінка.

До моменту виїзду з Маріуполя Юля більше від чоловіка не мала жодної звістки, бо в місті вже не було електрики — зарядити телефони не було можливості і "вмер" зв'язок. Вирушити у дорогу разом з дітьми жінка наважилась 25 березня, вони подолали сотні кілометрів через Нікольське, Мангуш, Бердянськ, які контролювали росіяни, а звідти на підконтрольну Україні територію, до Запоріжжя.

— Вже там 30 березня мені прийшло СМС з незнайомого номера: "Не хвилюйся, ноги чоловіка в порядку", — згадує Юля. — Я запитала, що сталося? Мені відповіли, що Сергій був поранений, але з ним все добре. Більше жодних новин аж до 11 квітня. Тоді вночі прийшло повідомлення вже від чоловіка: "Кохана, я тебе люблю". І все. Я його набираю, у відповідь — тиша. Ще тиждень я нічого не знала, що з ним і де він, а в ніч на 20 квітня, коли ми з дітьми вже дістались Німеччини, дізналась, що чоловік разом з побратимами опинився в російському полоні.

Хлопці-прикордонники разом з іншими підрозділами були на той момент на заводі Ілліча, каже Юлія.

— Я тоді передивилась всі відео, які викладали з виходу бійців, але ніде чоловіка не побачила. Вже пізніше отримала від Сергія записку зі словами: "Кохана, зі мною все добре, живий-здоровий". Її передала цивільна людина, яку звільнили. В розмові з нею дізналась, що перетинались вони з Сергієм у Макіївці у шпиталі, де наших полонених доліковували. Зрозуміла, що з ногами не все було гаразд, як мені повідомили спочатку. Але потім їхні шляхи розійшлись, і де мій чоловік, і що з ним тривалий час інформації не було.

В кайданках на місці "злочину"

До весни 2023-го Сергій Ростовський залишався одним з багатьох полонених. Хоча до Юлії й доходили чутки від бійців, які повертались в Україну, про те, що росіяни нібито "шиють" якусь справу. Але жодної конкретики не було. А в березні медіа рф почали поширювати новину про те, що українського прикордонника підозрюють у вбивстві мешканців Маріуполя. Згодом з'явилось і його зізнання на камеру.

— Чоловіка навіть у кайданках привезли на місце, де загинули люди — подружжя медиків Шувалових. Це трапилось поруч із басейном "Нептун". На камеру Сергій зізнається, що був з побратимами в цьому районі. В очікуванні подальших вказівок вони перевіряли документи, зупинили й пару на мопеді. Але почалася стрілянина, люди злякались і почали втікати, і нібито Сергій вистрілив їм у спини.

Зверніть увагу, що це сталося 26 березня. В цей момент мій чоловік вже був у шпиталі на заводі Ілліча, у нього були осколкові поранення кінцівок. Тож він фізично не міг добратися в центр, це далеченько від промислової зони. Та й він у принципі не міг відкрити вогонь по цивільних, бо за життя мухи не скривдив. В коментарях, до речі, люди писали, що вони були свідками цієї трагедії, і зазначали: людей вбив снайпер. А мій чоловік ним не був, — наголошує Юлія.

Росіяни цими днями вже були в центрі міста. На п'ятому поверсі житлового будинку по сусідству з нашим бомбосховищем стояли їхні "пушки", з яких вони шмаляли, куди попало. На вулицях відбувалось казна-що, обстріли майже не припинялись. При цьому орки могли зайти до нас в підвал і сказати: "Там працювали українські снайпери, але ми їх "прибрали", можете виходити на двір з дітьми погуляти". А тільки ми потикались на свіже повітря, коли все вщухало, вони починали стріляти, і ми мусіли втікати назад, — пояснює жінка.

Однак росіяни наполягають, що мають докази від інших військових і цивільних маріупольців, про причетність прикордонника до злочину. Але вже відомо, що всі такі зізнання — результат катування та психологічного тиску. Та й сам обвинувачений за час полону схуд і виглядає виснаженим, тож можна тільки припустити, що він пережив перед зйомкою відео.

— В цій історії є ще один момент, який є обтяжливою обставиною, бо у загиблих маріупольців вдома залишився хворий на ДЦП син і він без догляду помер. Звісно, що це російські медіа активно використовують, щоб ще більше згустити фарби й виставити мого чоловіка в негативному світлі.

Взагалі, я не можу зрозуміти, чому звинуватили у вбивстві саме його. Я стільки раз задавала собі це питання. Можливо через те, що Сергій мав маріупольську прописку і от вони намагалися його як місцевого перетягнути на свій бік. Він відмовився, і його вирішили зробити таким показовим прикладом — судити за важкий злочин, і все це тиражують у ЗМІ від початку.

Бо часом про вироки рідні дізнаються постфактум. Як було, наприклад, з Віталієм Лисюрою. Він теж прикордонник, але з 23-го загону морської охорони, так от його на початку вересня засудили до 27 (!) років колонії суворого режиму. І теж там у справі фігурує розстріл автівки з людьми, що виїжджали з Маріуполя, — каже Юлія.

Судовий "конвеєр" для українських захисників

Що відбувається на судових засіданнях, де розглядають справу Сергія Ростовського, його родина не знає. Але Юлія припускає, що нічого спільного із законом цей процес не має, бо справа сфабрикована від початку. Та й її розгляд — це суцільне порушення, констатують правники.

— Судовий розгляд справ у рф (не кажучи про досудове розслідування) відносно осіб, захоплених росіянами в полон на території України здійснюється з порушеннями всіх наявних норм. Навіть з порушенням власного законодавства, — наголошує один із юристів у коментарі "Телеграфу". — Зокрема, на постійній основі там не застосовують статтю 51 Кримінально-процесуального кодексу рф. В ній зазначена обовʼязковість участі захисника для обвинуваченого, але наші хлопці їх не мають, що за собою тягне прямий умисел на те, щоб обвинувачений не міг захиститись і довести свою невинуватість.

Недотримання статті 51 тягне за собою і недотримання інших статей і вимог КПК рф, тож про який "прозорий" і "справедливий" суд може ти мова? Наші полонені змарнілі, схудлі, побиті й поранені, і це тільки те, що видно нам на фото і відео, а що ми не бачимо? Під фізичним тиском погоджуються підписати будь-який папір, а на цих зізнаннях вже будують справи, — наголошує юрист.

На різке зростання кількості таких процесів, звертає увагу у своєму Telegram-каналі й радник міського голови Маріуполя Петро Андрющенко. Він називає ситуацію "конвеєром із засудження наших захисників".

— Майже щотижня щонайменше одного українського військового, якого було взято в полон в Маріуполі, засуджують від 14 років колонії до пожиттєвого, — зазначає в дописі посадовець. — Рішення примає т.зв. "верховний суд "днр". Фабула завжди однакова — "за вбивство цивільних". По суті, вигадані історії. Як під кальку. Вже рахунок перевалив за десятки. Фабрика фальшування не зупиняється. Тут би хотілось все ж розуміти, що відбувається і як ми на це маємо реагувати. Тому, що це знову за краєм навіть базового уявлення про поводження з військовополоненими.

Поки жодного дієвого механізму боротьби з цим явищем нема. Як і загалом у питаннях поводження з полоненими, в яких росіяни продовжують порушувати міжнародні норми й правила. І фактично, військові рф самі вчиняють воєнні злочини — руйнують цивільну інфраструктуру, вбивають мирних жителів, займаються мародерством. Але намагаються змістити акценти, для цього огульно звинувачують у них українців і влаштовують показові судові процеси.

— Ми знаємо, що полоненими вважають 360 бійців тільки з нашого прикордонного загону, і ще приблизно 50-60 осіб вважають безвісти зниклими, — говорить Юлія. — І це приблизна цифра, бо точну назвати ніхто не може. Дані російська сторона не надає.

До речі, тільки цього тижня мені повідомили, що через Міжнародний комітет Червоного Хреста підтверджено, що мій чоловік перебуває в полоні. Тобто на це знадобилось півтора року і відбулось вже після того, як розголосу набув судовий процес.

Родини бійців 1-го прикордонного загону та 23-го загону морської охорони створили громадське об'єднання "Кордон", і робимо все, щоб зрушити справу зі звільненнями наших хлопців. У випадку з Сергієм, я хочу, щоб про його історію максимально дізнались в Україні і світі, вже давала інтерв'ю французьким журналістам, спілкуюсь з українськими ЗМІ. Хочу, щоб його ім'я було в усіх на вустах і сподіваюсь, що це допоможе в його поверненні додому. Ми з дітьми його дуже чекаємо, — зазначає молода жінка.