Тиждень у дорозі і тривалий допит у ФСБ: що пережила мама заради повернення 9-річного Богдана з окупованої території

Читать на русском
Автор
4120
Громадські активісти допомагають возз'єднаню родин, розділених окупацією. Фото зі сторінки Української мережі за права людини. Новина оновлена 19 грудня 2023, 14:22
Громадські активісти допомагають возз'єднаню родин, розділених окупацією. Фото зі сторінки Української мережі за права людини.

Працівники соцслужб на окупованих територіях вже поклали око на дитину, вимагаючи від матері відмовитися від сина

Повернення дітей з окупованої території — це завжди випробування для рідних. Іноді ж без сторонньої допомоги — держави чи волонтерів — упоратися з цим викликом не вдається. На заваді стають і посилення обмежень на в'їзд/виїзд з боку росіян, і необхідність проходження фільтрації, і зависокі ціни від приватних перевізників.

Пройти цей складний шлях задля возз'єднання з сином недавно довелося жительці Луганської області, яка розповіла "Телеграфу" свою історію.

"Ніхто не давав жодних гарантій"

З рідної Луганщини Ганна Стеценко (імена героїв змінені з міркувань безпеки — Авт.) виїхала незадовго до початку повномасштабного вторгнення. Цивільного чоловіка — військового — як раз перевели на нове місце служби. Але до Миколаївської області пара вирішила тимчасово перебратися без 9-річного сина жінки від першого шлюбу.

- Це була середина навчального року, тому порадившись з моєю мамою, ухвалили рішення залишити у неї Богдана, — пояснює Ганна свої мотиви. — Планували, що він закінчить третій клас, і ми його заберемо до себе. Звісно, що я мала їздити час від часу додому та проводити час з сином. Зробити це вчергове я збиралась якраз 24-го лютого 2022-го року — на цю дату в мене було придбано квиток на потяг. Та зрозуміло, що скористатися ним я не змогла, бо почалася повномасштабна війна. Наш населений пункт достатньо швидко окупували, тому поїздка взагалі стала проблематичною. І так вийшло, що наша зустріч з сином затрималась на півтора року.

Зараз населені пункти Луганщини поступово звільняє ЗСУ, але частина області ще й досі окупована.

Жінка говорить, що весь час була з сином на зв'язку, і від ідеї вивезти його на підконтрольну Україні територію не відмовилася, вивчаючи різні варіанти.

- Я знайшла перевізника, з яким можна було добратися на Луганщину, — продовжує розповідь Ганна. — Але оголошені суми просто шокували — в один бік просили заплатити 40 тис. гривень, а назад, оскільки ми мали бути вже вдвох з сином, потрібно було викласти ще 80! Загалом вийшло б 120 тис. гривень — це дуже дорого. Та і безпека такої подорожі була під питанням, бо ніхто не давав жодних гарантій. Але мені ця розлука давалась важко, син теж сумував, але все-таки він був з ріднею, мав можливість спілкуватися зі своїми друзями. Але з часом перебування в окупації ставало все більш складним. По-перше, у школі вже викладали за російськими програмами й, звісно, вимагали писати російською, але Богдан продовжував писати українськими буквами. Вчителі робили з цього приводу зауваження, казали про це моїй мамі.

По-друге, стали вже в останні місяці порушувати питання батьківських прав. Телефонували з місцевої служби, розпитували, а чого це ви не з дитиною. Я їм кажу: "То, може, тому, що війна на вулиці?!" А вони мені: "Так відмовтесь від сина, а коли зможете приїхати, то відновите документи". Звісно, ніхто б мені не дав потім цього зробити. При цьому і мама, і тітка намагалися оформити тимчасову опіку над Богданом, але їм відмовили. Я вже не знала, що робити, аж тут дізналась, що знайомій, яка опинилась в такій самій ситуації, допомогли вивезти з окупації дитину громадські активісти, — зазначає жінка.

В школах ЛНР вчителі працюють за російськими програмами і нав'язують дітям наративи ворожої пропаганди.

Йшлося про проєкт "Шлях додому", який реалізує Українська мережа за права дитини в партнерстві з Міжнародною гуманітарною організацією Save the Children in Ukraine. В межах першої фази проєкту на територію вільної України повернулись разом з батьками або після тривалої розлуки возз'єднались з родинами 45 дітей різного віку.

- У випадку з Ганною та Богданом спрацювало "сарафанне радіо" — розповідь іншої мами, яка змогла вивезти дитину з окупації, — розповіла кейс-менеджерка проєкту "Шлях додому" "Української мережі за права дитини" Олена Письменна. — Загалом ми працюємо як з сім’ями, яких розлучила війна, так і з дітьми-сиротами, які опинилися в росії чи на тимчасово окупованій території. Не відмовляємо в допомозі нікому, бо всі наші діти повинні повертатися додому — в Україну і до своїх родин. Ми покриваємо витрати на дорогу, забезпечуємо дітей речами першої необхідності. Крім того, супроводжуємо родини на всіх етапах.

"Від хвилювання все вилітає з голови"

Від моменту звернення Ганни до громадської організації до дня, коли вона вирушила в дорогу, минуло лише кілька тижнів. Поїхати відразу за сином завадила відсутність закордонного паспорта.

- Дорога на Луганщину зайняла шість діб і пролягала через кілька країн, — продовжила розповідь Ганна. — Однією "точок" маршруту, зокрема, була Москва, бо аеропорт "Шереметьєво" — це єдиний наразі пункт пропуску для громадян України. Там забирають телефон, знімають відбитки пальців, дають заповнити анкету і ти чекаєш виклику. Коли вже повернулась разом з сином, мене питали: "У тебе ж чоловік військовий? Як ти проїхала?" — "Не знаю". — "Ти взагалі розуміла, що ти робиш?" — "Так, розуміла". Ми ризикнули, і ризик виправдався. Звичайно, дуже хвилювалась, хоча я ніби й підготувалась — почистила пошту, створила нову, видалила Instagram, Facebook, лишила тільки WhatsApp. Телефону книгу також перебрала, контакти чоловіка та всіх, пов’язаних з ЗСУ, — в кошик.

За допомогою анкети росіяни з'ясовують погляди людей, додатково влаштовують допит.

Та на допиті дуже сильно тиснуть психологічно, це і страшно, і нервово, нікому такого не побажаєш. Питають по колу одне і те саме по кілька разів, навіть такі дрібниці, якого мама року народження та де вона працювала, коли я виїхала з Луганщини. Я їм кажу, що в 2022-му, а вони знову: "Ти виїхала в 2023?". Відповідаю: "Ні, ще до війни", а вони ще раз повторюють. І ти просто зависаєш, бо від хвилювання все вилітає з голови. Не можна було також жодним чином проявляти свою позицію проукраїнську, бо за маленький натяк на це, могли допитувати ще ретельніше, або просто не пустити. Як сталося з однією жінкою в нашій групі, бо в неї якесь підозріле на думку росіян повідомлення знайшлось. Дуже тяжко було розмовляти, але мене все-таки пропустили, — згадує жінка.

В рідному домі вона опинилась близько півночі в один з днів в середині листопада, а вже наступного ранку вирушила назад.

- Мій приїзд став сюрпризом для батьків, бо вони мені забороняли їхати, переживаючи, що щось може статися в дорозі, — говорить Ганна. — Проте я на це наважилась, але затримуватись на Луганщині не планувала. Батьки, на жаль, виїжджати не погодились, з одного боку у мами тиск тримається високий, вона б не перенесла дорогу, з іншого — не хотіла залишати будинок. Тож поверталися ми вдвох з сином. Їхали вже іншим шляхом — з Луганщини добрались до КПП Колотилівка, що у Білгородській області. Там знову проходили фільтрацію. В мене питали, чого це немає російського паспорта. Пояснила, що була тільки добу в дома. В сина цікавились, мама я чи ні, як мене звати, куди він їде. Коли все закінчилось, ми пройшли пішки до українського кордону два кілометри. І там, вже на нашій стороні, в Покровці, нас забрали військові й посадили на потяг до Києва.

Ганна провела в "Шереметьєво" близько доби, пройшовши жорстку фільтрацію.

- У разі, якщо немає можливості їхати далі того ж дня, в Сумах є кілька шелтерів (безпечних місць. — Авт.), де такі як Ганна з Богданом, можуть переночувати, — додала своєю чергою Олена. — Загалом кожний випадок повернення родин з дітьми чи дітей окремо — унікальний і його реалізація містить певну небезпеку. Крім того, постійна зміна правил з боку Росії додає складнощів. То вони прийняли закон про заборону на виїзд дитини без супроводу дорослих, потім обмежили можливість в'їзду на тимчасово окуповані території для українців, залишивши згаданий пункт пропуску в "Шереметьєво". Це значно ускладнює дорогу і по часу, і по вартості, і додає психологічну складову, адже є обов'язковим проходження жорсткої фільтрації.

Після повернення дітей з ними в обов'язковому порядку працюють психологи, навіть якщо здається, що з дитиною все гаразд.

— У випадку з Богданом не йдеться, наприклад, про якісь страхи чи інші проблеми. Але адаптація до нових умов все одно є, незалежно від того, 9 років дитині, чи 17, — зазначає Олена. — Адже дитина певний час перебувала без батьків, ще й в окупації, тобто в умовах, які є для неї потужним стресом. Саме тому з дитиною працює психолог.

Наразі Богдан вже ходить до школи на Миколаївщині і готується зустрічати свій 10-й рік народження в колі родини. Але відірваними від рідних людей та землі лишаються ще тисячі українських дітей.

Як повідомляв "Телеграф", росіяни використовують різні способи для викрадення підростаючого покоління українців. Серед них — поїздки до оздоровчих таборів, звідки потім повернутися додому є проблемою.

Матеріал опублікований українською мовою — читати мовою оригіналу