”Найстрашніше було не знати, де мої діти”: дві історії повернення додому депортованих українців

Один з видів злочинів, що систематично вчиняють росіяни на захоплених українських територіях, викрадення українських дітей. До країни-агресора депортують як сиріт та вихованців спецустанов, так і хлопців та дівчат, що росли в родинах. При цьому окупанти роблять все можливе, щоб розшукати їх було вкрай важко. Поки вирвати з лап рашистів вдалось лише 103 маленькі українці, а незаконно переселеними вважаються 705 тисяч! Олена з Ізюма та Євген з Маріуполя – одні з небагатьох батьків, які після вимушеної перерви змогли обійняти своїх дітей.

Фото з Інтернету і телефонний дзвінок допомогли знайти дітей

Історії Олени та Євгена стали доступні загалу в рамках проєкту "Де наші люди?" — глобальній компанії з повернення додому депортованих українців. З одного боку, кожна історія унікальна, бо розгорталась в різний час і при різних обставинах, з іншого боку, в обох випадках росіяни примусово розлучили дітей з батьками та фактично викрали їх, перемістивши до іншої країни. Возз’єднання родин відбулось, можна сказати, дивом.

- Я з дітьми та мамою мешкала в Ізюмі на Харківщині, місто обстрілювали, тож ми жили з ще двома родинами у підвалі, – згадує події весни Олена, яка працювала медсестрою в місцевій лікарні. – Заряджати для всіх телефони, котрі ми використовували як ліхтарики, бо не мали світла, брала в лікарню – там в нас був генератор. 30 квітня мама з сином Андрієм прийшли за ними, я їх провела, а коли поверталась на роботу, пролунав вибух, потім ще кілька. До приймального покою почали доставляти поранених. Я взялась надавати допомогу якомусь чоловіку. Краєм ока помітила, що військові когось занесли, але спочатку не звернула на це уваги, бо постраждалих було багато. Згодом помітила, що колеги на мене дивно дивляться. Повертаюсь, а то мій Андрій. Я не знала, що робити, інші медики його перехопили, а я побігла туди, де мала бути мама. Побачила її за 20 метрів від будинку – вона загинула.

Через те, що син Олени мав важке поранення, його з цивільного медзакладу перевели до військового шпиталю, котрий розгорнули в місті росіяни. Звідти він зник, жодної інформації рідні отримати від окупантів тривалий час не могли.

- Мені казали, що вся інформація щодо поранених закрита, — пояснює Олена. – Десь через півтора місяця, коли я змогла зловити Інтернет, з яким в Ізюмі були проблеми, мені прийшло повідомлення від знайомих. Там було фото паспорта мого сина, яке гуляло в мережі, з припискою, що він перебуває у Москві, та адреса лікарні. Я не могла зрозуміти, звідки ці дані, але, коли туди потрапила, з’ясувалось, що їхнє розповсюдження організувала жінка з Харківської області, в якої також був поранений син. Андрія я змогла забрати, але, на жаль, зараз він почувається не дуже добре, бо отримав серйозну травму хребта. Ми очікуємо результати ще одного дослідження та намагаємось знайти спосіб включити сина до експериментальної програми лікування. Та поки що дуже мало шансів, що він буде ходити.

Разом з Андрієм та іншими дітьми жінка наразі мешкає у Швейцарії.

Виїхав з України й маріуполець Євген — він один виховує трьох дітей. Родина пережила не тільки облогу міста, але й вимушену розлуку.

- Ми знаходились більшу частину часу в бомбосховищі, бо Маріуполь, як відомо, дуже інтенсивно бомбили, – говорить Євген. – Через деякий час до міста зайшли росіяни та розпочали примусову евакуацію. Нас з дітьми забрали також, довезли до села Безіменне, мене залишили там на фільтрацію. Що сказати… У таборі по голові не гладили, ми там як раби були чи обслуга – прибирали, будували, фарбували, траву рвали. Та найстрашніше було не знати, де мої діти. Вже потім з’ясувалось, що їх довезли автобусом до Ростова, а далі на Москву літаком. Коли мене вже звільнили, а тримали мене 45 днів, зателефонував старший син Матвій, йому хтось дав телефонну картку, і сказав: "Тату, в тебе є п’ять днів, щоб забрати нас". Я вклався у два. Зараз ми всі разом у Латвії.

Під гуманітарним прикриттям працює депортаційна система

Представники українських інституцій, які опікуються дитячим питанням, зазначають, що описані випадки мають масовий і спланований характер. Росіяни намагаються у власних ЗМІ подати примусове вивезення дітей за межі України як акт милосердя, але насправді вчиняють злочин. Як показовий приклад наводять переміщення 52 дітей з інвалідністю зі спеціалізованого закладу в Олешках на Херсонщині до психіатричної лікарні в Сімферопольському районі Криму. Наразі неможливо з’ясувати, в яких умовах утримуються ці діти і якою буде їхня подальша доля.

- Важливо розуміти: це не евакуація, коли з міркувань безпеки потрібно вивезти людей з території, де йде бій, а вимушена депортація, — зазначає Олександра Романцова, заступниця голови правління ГО "Центр громадянських свобод", лауреата Нобелівської премії миру 2022 року. — Навіть діти, які достатньо дорослі, щоб самостійно приймати рішення, не мають можливості вибрати, куди саме вони хочуть піти. Щобільше, справді велика проблема, що росія не дає Україні можливості евакуювати своїх дітей у безпечне місце. Наприклад, припинити обстріли та зробити зелений коридор для евакуації дітей з окупованої росією території в безпечне місце під контролем українських сил. Як ми бачили раніше, коли Україна намагалася евакуювати людей, росіяни починали стріляти.

Масштаби депортації просто вражають. Тільки підтверджених фактів понад 11 тисяч – саме така кількість прізвищ зафіксована на державному порталі "Діти війни". І дані там щодня оновлюються. Повернути додому вдалось лише 103 дитини.

- Майже щодня в ЗМІ країни-окупанта з’являються повідомлення про те, що українські діти переміщуються до рф, Білорусі та на тимчасово окупованих територій України, — відзначає Дарія Герасимчук, радниця та уповноважена президента України з прав дитини. – Так от, якщо спиратися на інформацію з відкритих джерел, росія незаконно переселила 705 тисяч наших дітей. При цьому дітей у віці від 5 до 16 років влаштовують у прийомні сім'ї громадян росії. Наприклад, органи опіки Краснодарського краю визнали, що незаконно утримували та передавали на усиновлення 300 дітей з Маріуполя.

До ситуації з примусовим переміщенням мирного населення, як дітей, так і дорослих, прикута увага іноземних журналістів. Цій темі присвятили великі розслідування New York Times та Associated Press. Розбирались в проблемі і європейські мас-медіа, зокрема, французьке інтернет-видання "Les humanités".

- На початку вересня, les Humanités ідентифікували Марію Львову-Бєлову, призначену путіним у листопаді 2021 року на посаду уповноваженого з прав дитини в росії, — наголошує головний редактор видання Жан-Марк Адольф. — Прикриваючись "гуманітарними" причинами, Львова-Бєлова очолює те, що можна назвати депортаційною системою. Вона неодноразово відвідувала Донбас, де особисто контролювала викрадення і передачу дітей, переконавши путіна підписати указ про надання цим дітям російського громадянства і сприяння їхньому усиновленню в росії. Також вона веде переговори з губернаторами регіонів про розподіл цих дітей по всій росії. Львова-Бєлова похвалилася, що сама "усиновила" 16-річного хлопця з інтернату в Маріуполі. Вона стверджує, що викрадені діти, деяким менш як 5 років, вільно обирають собі сім'ю для усиновлення! Нарешті, вона вважає Женевські конвенції недійсними та стверджує, що має за честь бути включеною до західних санкційних списків.

Бентежить посадовців і активістів той момент, що фактично викрадення дітей з України та намагання їх якнайшвидше асимілювати та перевиховати, вітається пересічними росіянами. Принаймні на такі висновки наводить аналіз соціальних мереж.

- Ми проаналізували численні російські акаунти, намагаючись відокремити пропагандистські боти, та з’ясували, що більшість росіян висловлюють радість і щастя з приводу депортації та усиновлення українських дітей, — наголошує Ксенія Іллюк, експертка з дезінформації у "Детектор Медіа". — У своїх коментарях вони використовують чимало пропагандистських ярликів, називаючи українців нацистами та вітаючи "порятунок дітей".

***

Активісти та медійники, а серед них асоціація "За Україну, за їхню і нашу свободу", що створила петицію до лідерів держав і урядів Європи про порятунок українських дітей від депортації, а також об’єднання PR Army, яка допомагає поширювати свідчення про війну на Заході, вважають, що долі депортованих дітей мають бути в центрі уваги. Серед головних вимог, які можуть допомогти поверненню всіх маленьких і не дуже українців додому, мають бути такі:

• жодних переговорів не можна починати, поки всі незаконно депортовані діти та дорослі не будуть репатрійовані з росії в Україну;
• акт геноциду має бути визнаний Європейським парламентом і владою, а також главами європейських держав і урядів. Це також потрібно зупинити за допомогою міжнародних організацій.

- Ми закликаємо європейські уряди та президента Європейської комісії вимагати від росії звільнити дітей та всіх депортованих українських цивільних осіб, — наголошують борці за повернення українців додому.