Тиждень у дорозі і тривалий допит у ФСБ: що пережила мама заради повернення 9-річного Богдана з окупованої території

Працівники соцслужб на окупованих територіях вже поклали око на дитину, вимагаючи від матері відмовитися від сина

Повернення дітей з окупованої території — це завжди випробування для рідних. Іноді ж без сторонньої допомоги — держави чи волонтерів — упоратися з цим викликом не вдається. На заваді стають і посилення обмежень на в'їзд/виїзд з боку росіян, і необхідність проходження фільтрації, і зависокі ціни від приватних перевізників.

Пройти цей складний шлях задля возз'єднання з сином недавно довелося жительці Луганської області, яка розповіла "Телеграфу" свою історію.

"Ніхто не давав жодних гарантій"

З рідної Луганщини Ганна Стеценко (імена героїв змінені з міркувань безпеки — Авт.) виїхала незадовго до початку повномасштабного вторгнення. Цивільного чоловіка — військового — як раз перевели на нове місце служби. Але до Миколаївської області пара вирішила тимчасово перебратися без 9-річного сина жінки від першого шлюбу.

- Це була середина навчального року, тому порадившись з моєю мамою, ухвалили рішення залишити у неї Богдана, — пояснює Ганна свої мотиви. — Планували, що він закінчить третій клас, і ми його заберемо до себе. Звісно, що я мала їздити час від часу додому та проводити час з сином. Зробити це вчергове я збиралась якраз 24-го лютого 2022-го року — на цю дату в мене було придбано квиток на потяг. Та зрозуміло, що скористатися ним я не змогла, бо почалася повномасштабна війна. Наш населений пункт достатньо швидко окупували, тому поїздка взагалі стала проблематичною. І так вийшло, що наша зустріч з сином затрималась на півтора року.

Жінка говорить, що весь час була з сином на зв'язку, і від ідеї вивезти його на підконтрольну Україні територію не відмовилася, вивчаючи різні варіанти.

- Я знайшла перевізника, з яким можна було добратися на Луганщину, — продовжує розповідь Ганна. — Але оголошені суми просто шокували — в один бік просили заплатити 40 тис. гривень, а назад, оскільки ми мали бути вже вдвох з сином, потрібно було викласти ще 80! Загалом вийшло б 120 тис. гривень — це дуже дорого. Та і безпека такої подорожі була під питанням, бо ніхто не давав жодних гарантій. Але мені ця розлука давалась важко, син теж сумував, але все-таки він був з ріднею, мав можливість спілкуватися зі своїми друзями. Але з часом перебування в окупації ставало все більш складним. По-перше, у школі вже викладали за російськими програмами й, звісно, вимагали писати російською, але Богдан продовжував писати українськими буквами. Вчителі робили з цього приводу зауваження, казали про це моїй мамі.

По-друге, стали вже в останні місяці порушувати питання батьківських прав. Телефонували з місцевої служби, розпитували, а чого це ви не з дитиною. Я їм кажу: "То, може, тому, що війна на вулиці?!" А вони мені: "Так відмовтесь від сина, а коли зможете приїхати, то відновите документи". Звісно, ніхто б мені не дав потім цього зробити. При цьому і мама, і тітка намагалися оформити тимчасову опіку над Богданом, але їм відмовили. Я вже не знала, що робити, аж тут дізналась, що знайомій, яка опинилась в такій самій ситуації, допомогли вивезти з окупації дитину громадські активісти, — зазначає жінка.

Йшлося про проєкт "Шлях додому", який реалізує Українська мережа за права дитини в партнерстві з Міжнародною гуманітарною організацією Save the Children in Ukraine. В межах першої фази проєкту на територію вільної України повернулись разом з батьками або після тривалої розлуки возз'єднались з родинами 45 дітей різного віку.

- У випадку з Ганною та Богданом спрацювало "сарафанне радіо" — розповідь іншої мами, яка змогла вивезти дитину з окупації, — розповіла кейс-менеджерка проєкту "Шлях додому" "Української мережі за права дитини" Олена Письменна. — Загалом ми працюємо як з сім’ями, яких розлучила війна, так і з дітьми-сиротами, які опинилися в росії чи на тимчасово окупованій території. Не відмовляємо в допомозі нікому, бо всі наші діти повинні повертатися додому — в Україну і до своїх родин. Ми покриваємо витрати на дорогу, забезпечуємо дітей речами першої необхідності. Крім того, супроводжуємо родини на всіх етапах.

"Від хвилювання все вилітає з голови"

Від моменту звернення Ганни до громадської організації до дня, коли вона вирушила в дорогу, минуло лише кілька тижнів. Поїхати відразу за сином завадила відсутність закордонного паспорта.

- Дорога на Луганщину зайняла шість діб і пролягала через кілька країн, — продовжила розповідь Ганна. — Однією "точок" маршруту, зокрема, була Москва, бо аеропорт "Шереметьєво" — це єдиний наразі пункт пропуску для громадян України. Там забирають телефон, знімають відбитки пальців, дають заповнити анкету і ти чекаєш виклику. Коли вже повернулась разом з сином, мене питали: "У тебе ж чоловік військовий? Як ти проїхала?" — "Не знаю". — "Ти взагалі розуміла, що ти робиш?" — "Так, розуміла". Ми ризикнули, і ризик виправдався. Звичайно, дуже хвилювалась, хоча я ніби й підготувалась — почистила пошту, створила нову, видалила Instagram, Facebook, лишила тільки WhatsApp. Телефону книгу також перебрала, контакти чоловіка та всіх, пов’язаних з ЗСУ, — в кошик.

Та на допиті дуже сильно тиснуть психологічно, це і страшно, і нервово, нікому такого не побажаєш. Питають по колу одне і те саме по кілька разів, навіть такі дрібниці, якого мама року народження та де вона працювала, коли я виїхала з Луганщини. Я їм кажу, що в 2022-му, а вони знову: "Ти виїхала в 2023?". Відповідаю: "Ні, ще до війни", а вони ще раз повторюють. І ти просто зависаєш, бо від хвилювання все вилітає з голови. Не можна було також жодним чином проявляти свою позицію проукраїнську, бо за маленький натяк на це, могли допитувати ще ретельніше, або просто не пустити. Як сталося з однією жінкою в нашій групі, бо в неї якесь підозріле на думку росіян повідомлення знайшлось. Дуже тяжко було розмовляти, але мене все-таки пропустили, — згадує жінка.

В рідному домі вона опинилась близько півночі в один з днів в середині листопада, а вже наступного ранку вирушила назад.

- Мій приїзд став сюрпризом для батьків, бо вони мені забороняли їхати, переживаючи, що щось може статися в дорозі, — говорить Ганна. — Проте я на це наважилась, але затримуватись на Луганщині не планувала. Батьки, на жаль, виїжджати не погодились, з одного боку у мами тиск тримається високий, вона б не перенесла дорогу, з іншого — не хотіла залишати будинок. Тож поверталися ми вдвох з сином. Їхали вже іншим шляхом — з Луганщини добрались до КПП Колотилівка, що у Білгородській області. Там знову проходили фільтрацію. В мене питали, чого це немає російського паспорта. Пояснила, що була тільки добу в дома. В сина цікавились, мама я чи ні, як мене звати, куди він їде. Коли все закінчилось, ми пройшли пішки до українського кордону два кілометри. І там, вже на нашій стороні, в Покровці, нас забрали військові й посадили на потяг до Києва.

- У разі, якщо немає можливості їхати далі того ж дня, в Сумах є кілька шелтерів (безпечних місць. — Авт.), де такі як Ганна з Богданом, можуть переночувати, — додала своєю чергою Олена. — Загалом кожний випадок повернення родин з дітьми чи дітей окремо — унікальний і його реалізація містить певну небезпеку. Крім того, постійна зміна правил з боку Росії додає складнощів. То вони прийняли закон про заборону на виїзд дитини без супроводу дорослих, потім обмежили можливість в'їзду на тимчасово окуповані території для українців, залишивши згаданий пункт пропуску в "Шереметьєво". Це значно ускладнює дорогу і по часу, і по вартості, і додає психологічну складову, адже є обов'язковим проходження жорсткої фільтрації.

Після повернення дітей з ними в обов'язковому порядку працюють психологи, навіть якщо здається, що з дитиною все гаразд.

— У випадку з Богданом не йдеться, наприклад, про якісь страхи чи інші проблеми. Але адаптація до нових умов все одно є, незалежно від того, 9 років дитині, чи 17, — зазначає Олена. — Адже дитина певний час перебувала без батьків, ще й в окупації, тобто в умовах, які є для неї потужним стресом. Саме тому з дитиною працює психолог.

Наразі Богдан вже ходить до школи на Миколаївщині і готується зустрічати свій 10-й рік народження в колі родини. Але відірваними від рідних людей та землі лишаються ще тисячі українських дітей.

Як повідомляв "Телеграф", росіяни використовують різні способи для викрадення підростаючого покоління українців. Серед них — поїздки до оздоровчих таборів, звідки потім повернутися додому є проблемою.