"Таких людей, як Геннадій, я більше не знаю": 40 днів тому не стало водія, який відправляв додому загиблих бійців

Читать на русском
Автор
981
Геннадій Писаренко доставляв загиблих бійців на їхню малу батьківщину
Геннадій Писаренко доставляв загиблих бійців на їхню малу батьківщину

Люди, які виконують цю гуманітарну місію, перебувають одночасно на передовій, у тилу та максимально близько до смерті

Минуло 40 днів, як не стало Геннадія Писаренка. Серед майже трьох тисяч смертей захисників південно-східних рубежів України, не трагічний відхід військовослужбовця, який виконував доставку тіл загиблих на їхню малу батьківщину для поховання, міг би залишитися непоміченим — якби Геннадій Писаренко помер після завершення чергового рейсу. А могло б статися ще одне лихо, якби серце молодшого сержанта пошукової групи "Евакуація 200" Цивільно-військового співробітництва Збройних Сил України зупинилося, коли він перебував за кермом, і некерована машина врізалася в інший транспорт. Але запам’ятався і потряс саме тому, що, почувши себе погано, "Писар" встиг припаркувати автомобіль з тілом Віталія Павлиська, який загинув від рук російських окупантів, на заправці WOG у Пирятині, після чого вийшов з кабіни, впав і помер.

Усіх, хто знав його, така смерть шокувала: чоловікові було лише 52 роки. Його Фейсбук-сторінка перетворилася на жалобну стрічку, у кожному коментарі – біль та гіркота втрати.

Такий знімок батька виставив у соцмережі його син В’ячеслав
Такий знімок батька виставив у соцмережі його син В’ячеслав

Анатолій Пилипенко: "Я в шоці! Я знав його як козака, як Людину, як побратима, як особистість! Ми мало спілкувалися, але я завжди знав, що він є. Він виконував свій обов’язок, який обрав собі сам, звалив на себе тягар братства до кінця! Вічна пам’ять тобі, побратимо! Вічна пам’ять тобі, козаку!".

Дмитро Дьомшин: "Я завжди захоплювався ним, людиною із залізними нервами. Те, що робив він, було нереально. "Евакуація 200" — це робота, якої мені не отримати ніколи, тому що до неї я просто непридатний. Спілкуватися з батьками дітей, що пішли, для мене гірше смерті, зустрічаючи їх, у мене завжди виникає комплекс провини… Я думав, що він залізний, але я помилявся… Все це він зберігав у собі і його серце не витримало… Помер він тихо, як завжди піклуючись про людей, зрозумівши, що йому погано, він акуратно припаркувався і пішов…".

Пост Кирила Недрі
Пост Кирила Недрі

Юрій Скребець: "Так, Гена дуже змінився за останні півтора роки. Раніше при зустрічі або по телефону жартував, а востаннє, десь місяць тому, сказав: "Романовичу, щось серце здає… Якби ви знали, як важко побачити ту "зустріч" батьків з дитиною…" Порадив йому звернутися до лікаря, відповів — ніколи. Світла пам’ять тобі, Генчик… Козак… Воїн…".

Таня Коліщинська: "Гена стільки років возив в останню дорогу додому воїнів, пропускав через себе весь біль сімей… Колись питала в нього — як витримуєш? Таки серце не витримало. Боляче… Померла чудова людина, яку знаю багато років. Так, у 1993-му дружили сім’ями. З початком війни зустрілися у новій для нас якості. Евакуація 200 – це неймовірний тягар…".

Друзі Геннадія Писаренка поділилися із "Телеграфом" спогадами про нього.

"Пощастило, що зустрілися напередодні"

"Ми були знайомі всього кілька днів, — зізнається документаліст Дмитро Глухенький. — Одного разу мої друзі-волонтери попросили зняти матеріал про повернення додому тіла загиблого героя. Потрапивши в компанію людей, які займаються такою справою, я деякий час не знав, як поводитися. Дізнавшись, що Гена з Дніпра, я запитав, чи не знає він тамтешніх козаків (єдині на той момент мої друзі з Дніпра), Гена мовчки дістав з кишені своє посвідчення козака Новокодацької паланки. Вразила стійкість Гени у спілкуванні з рідними полеглих. Він був як гранітна скеля, впевнений голос, стримане, але щире співчуття. Дізнавшись про його смерть, я знайшов відео короткого інтерв’ю, яке мені тоді вдалося записати (він не любив говорити на камеру) і розіслав його друзям".

Писаренко розповів, як прийшов до проекту "Евакуація 200"

Військовий священик, капелан Дмитро Поворотний розповідає, що з Геною він познайомився ще у дитинстві, у дніпропетровській школі №72. Геннадій був років на 2-3 старше, і запам’ятався тим, що дуже добре ставився до молодших хлопців. "Мої спогади про нього тодішнього — як про хлопця зі стрижнем, справедливим, не хуліганістим. Він створював навколо себе конструктивну ділову атмосферу, організовував якісь ігри, "движухи", говорячи сучасною мовою. Зазвичай старшокласники малечу "кошмарять", а він нас захищав, виступав таким арбітром у спірних ситуаціях".

Деякий час шкільні друзі не бачилися, Дмитро знав, що Писаренко воював у складі Обмеженого контингенту радянських військ в Афганістані. Знову їх звела доля, коли в країні вже точилася війна на російсько-українському фронті. "Побачилися у 2015-му році на Покрові – ми відзначали людей церковними нагородами і там якраз був Гена. Він уже тоді займався доставкою загиблих — спочатку на волонтерських засадах, а потім у складі Гуманітарної місії міністерства оборони України "Евакуація 200". З того часу ми й просто так спілкувалися, і за спільними справами – якщо раптом якесь поховання, він іноді радився по деталях. Я часто приїжджав до їхнього підрозділу зі своїми заходами — і як капелан, з ініціативним гуртом з концертами "Нас не зламати" з Дніпра – їх підтримувати".

Для друзів смерть "Писаря" — величезна втрата
Для друзів смерть "Писаря" — величезна втрата

За словами священика, його товариш був дуже відповідальним, якою б формальною ця характеристика не здавалася. "Він пережив ту війну — в Афганістані, бачачи її ще молодим хлопцем, і був великим патріотом України. Але оскільки не міг захищати її зі зброєю в руках за станом здоров’я (у нього не було кількох пальців на руці), то взявся таким чином послужити країні… Розумів, наскільки важливою є ця місія – проводити загиблих бійців додому».

Капеллан наголошує, що вони не лише доставляли тіла воїнів додому, але також проводили пошук загиблих та ексгумацію тіл. "Це дуже складна робота, з якою не кожен герой війни може впоратися. Але Гена був завжди спокійним, завжди на позитиві, я ніколи не бачив, щоб він нервував чи психовав, ображав когось. Він був опорою та підтримкою для всіх, розумів, що і ця місія, і те, що він робить — важливі, щоб там не було: "крім мене — хто зробить? Якщо я це роблю, то я маю це робити".

Так склалося, що товаришам вдалося ненадовго побачитися 8 листопада (перед самою сумною подією) на вокзалі в Костянтинівці. Отець Дмитро чекав там офіцера, з яким треба було їхати по підрозділах, а Геннадій їхав до Костянтинівки, його зустрічали хлопці з "Евакуації 200". "Ми перекинулися з ним парою-трійкою фраз — обидва поспішали. Він ще наступного ранку мені зателефонував, консультувався, який хрест брати та інші атрибути на похорон бійця… А близько опівночі я дізнався, що Гена помер. І я вважаю Божим даром те, що зустрівся з ним наостанок".

Шеврон – як нагадування про ціну незалежності

Надія Таршин раніше працювала інженером-будівельником, нині на пенсії. А ще вона – поетеса, майданівець та волонтер, яка створила та очолює у Дніпрі громадську організацію "Патріотичне об’єднання "Оріяна". На базу проекту "Евакуація 200" у шахтарське містечко Гірник вона одного разу потрапила в компанії інших волонтерів, коли вони поверталися після розвезення "подарунків" в різні підрозділи (Красногорівку, Мар’їнку, Авдіївку). Тоді й познайомилася з Геннадієм Писаренком.

Волонтери привозили передачі для бійців гуманітарного проекту
Волонтери привозили передачі для бійців гуманітарного проекту

"Чим він вразив? Чоловік – українець, дуб! У нього такі очі були незвичайні, дуже добрі. Поспілкуватись майже не встигли, я там ще свій вірш про Україну прочитала "Віками над нею знущаються…", і ми в них також розвантажилися. А Гена перед нашим від’їздом каже: "Ну чим я вам можу віддячити?" і вручив нам з Льошою Пліською два шеврони свого підрозділу. Ми сіли з Льошею в машину, мовчки їхали, а потім він запитує: "Що ми з ними робитимемо, Павлівно?" — кажу: "Потрібно буде на них дивитися частіше, щоб не забували, якою ціною дістається незалежність". Я ще тоді подумала: "От би такий шеврон лежав у кожного нашого "кормчого", і у всіх депутатів, щоб вони по ньому звіряли свої дії!".

А потім були інші зустрічі та більше довірливого спілкування. Геннадій розповів Надії Павлівні кілька різних історій, як везуть загиблих воїнів, куди приїжджають, як це тяжко. Одна з них надовго врізалася на згадку, бо виявилася емоційно важкою для самого Писаренка. "Загинув один воїн-сирота. У його документах знайшли дані про найближчих родичів, зв’язалися з ними та повезли до одного з населених пунктів на Західній Україні. Привозять цього хлопця і перше, про що запитує рідня загиблого, чи збереглися його телефон та банківська картка. "Мене це так вразило, тому що ми ж у морзі приймаємо все за описом і так само передаємо родичам". "Так, звичайно, — каже, — є і телефон, і картка", передав їх і речі. Родичі зайшли до будинку, а потім і кажуть: "А можна його не заносити в будинок?". Гена каже: "У мене і дихання перехопило від такого прохання". Я подумав, відповів: "Ну звичайно, можна, чому ж не можна". А через хвилину вони вийшли і кажуть: "Ви можете зайти в будинок і переночувати". Гена відповідає: "Та ні, мені тут, біля нього, буде комфортніше". Я тоді дивилася на його скалічену руку, дивилася на цю людину і сказала: "Я низько вам кланяюся, Гено, за те, що наших хлопців везе додому в останню путь не аби хто, а такий патріот, як ви, у якого дійсно Україна в серці, і для якого загибель кожного воїна проходить через серце".

На подяку за турботу Писаренко подарував волонтерам шеврони.
На подяку за турботу Писаренко подарував волонтерам шеврони.

Надія Таршин дуже зраділа, коли проекту "Евакуація 200" вручили нагороду "Народний Герой України", бо вони заслужили на це звання.

"Коли чекаєш тіло, яке не віддають – дуже тяжко"

"Я Гену знаю добре, в ході війни він привозив до нас до Нікополя чотирьох наших загиблих хлопців, — згадує колишній старший сержант 2-го танкового батальйону 17-ї танкової бригади Іван Сазонов. — Якось довелося його машину ремонтувати, тоді й поспілкувалися довше… Знаю його як стриманого, мужнього воїна. Я б його роботу робити не зміг — кажу, як є. Ця людина стільки пропустила через своє серце, що воно не витримало.У мене був подібний досвід, тому віддаю належне Писарю — це тяжка праця !

Сазонов наводить приклад одного зі складних епізодів служби Писаренка, коли загинув нікопольчанин з 43-го батальйону і його тіло 5 днів не віддавали в Зайцевому. "Гена мені казав: "Я іловайських хлопців возив, інших загиблих, але там приїжджаєш, забираєш тіло та поїхав. А от коли ти чекаєш тіло, яке не віддають – це дуже важко". Я близько сприймаю його смерть, бо розумію, яке це фізично-моральне навантаження на людину за весь цей час, хоча сам по собі Гена був міцною, здоровою людиною" .

Наталія Полішко 2020-го року працювала першим заступником голови Верхньодніпровської районної держадміністрації. У цей час трапилося лихо – загинув тутешній житель, воїн Ярослав Журавель. Керівництво району на той момент не знало, як слід забирати цього хлопця, звідки доставити його додому для поховання. Звернутися до Геннадія Писарчука Наталі Петрівни порадив її колишній однокласник Олексій Сокіл. "Він сказав, що є така людина, яка допоможе в доставці тіла, тому що загиблий був на території, непідконтрольній Україні. Я зателефонувала Писаренку — він пообіцяв зайнятися цим питанням. І особисто поїхав забирати тіло загиблого хлопця. Більше доби вони чекали, поки відбудеться процес передачі тіла, потім його забрав і особисто доставив нам на Верхньодніпровщину. 4-5 днів ми цілодобово були з ним на зв’язку, він повідомляв скільки годин йому треба, щоб доїхати до чергового населеного пункту".

Наталія Полішко засмучена смертю Геннадія Писаренка та називає його "людиною-легендою". Пояснює: "Таких людей, як Геннадій, я більше не знаю. Про нього також можна сказати, що він "загинув", тому що витримати стільки болю просто неможливо. Ану, поверни загиблу дитину батькам, або дружині, дітям… Ти не можеш абстрагуватися від усього цього і не пропустити через себе весь цей біль, увесь цей страх, весь гнів, коли ти сам батько і ти везеш додому чужих загиблих дітей.

Два козаки – батько та син Писаренко – були нероздільні

"Я знаю Геннадія з нашої козацької організації Кодацька паланка Війська Запорізького Низового, — згадує колишній бунчужний Штаба самооборони майдану в Дніпропетровській області Олег Черненко. — У січні 2014 разом були на Великому козацькому колі, де підтримали стрворення 4 сотні та Козацького редуту. Там було прийнято рішення, якщо козак не бере участь у Майдані, він не може називатися козаком".

Козаки на Майдані
Козаки на Майдані

26 січня трапився "штурм" Дніпропетровської обласної адміністрації. За словами Черненка, Геннадій разом з іншими козаками забезпечили безпечний вихід з місця подій одному з організаторів — Андрію Денисенку, який вів переговори з владою, тому його не заарештували. "Після перемоги Майдану ми в Дніпрі створили Громадське формування самооборони майдану і брали участь в заснуванні нині чинного Штабу національного захисту. Геннадій як "афганець" координував дії Самооборони з патріотично налаштованою частиною ветеранів війни в Афганістані. 9 березня разом з ветеранами афганської війни ми унеможливили плановане захоплення "тітушками", потім разом із Правим сектором домоглися арешту начальника охорони Царьова з помічниками і це унеможливило виступ 200 озброєних "зелених чоловічків", які чекали команди і так не наважилися виступити".

Олег Черненко також розповів, що у 2014 році Писаренко їздив із добровольцями на Чонгар захищати перешийок від загрози наступу росіян, і на пару із сином брав участь у патрулюванні разом із міліцією.

Олексій Сокіл познайомився з Писаренком задовго до війни, у так звані "нульові роки" у патріотичному русі "Січеславщина". "Я прийшов у Військо Запорізьке низове, коли він там уже був. Він старший за мене, і я його завжди сприймав як старшого товариша, як старшого брата, більш досвідчену людину і він насправді таким і був. Це була людина відкритої душі, справжня і щира. Знаєте, у житті зустрічаються такі люди, з якими легко, які б не були обставини.

Такий знімок залишив на ФБ-сторінці "Писаря" Олександр Романюк
Такий знімок залишив на ФБ-сторінці "Писаря" Олександр Романюк

За словами Олексія, із Геннадієм завжди було комфортно, його поважали однодумці, побратими, друзі. "Називав він себе Гена Тріпал — так і говорив, тому що через травму у нього були відсутні два пальці на правій руці. Але, дивіться, це справжнє козацьке ставлення до себе і життя — така певна філософія, властива саме українцям, коли ми певні вади перетворюємо на гумор".

Чоловік зазначає, що Писаренко сам над собою жартував, щоб побратими та друзі не ставилися до нього з поблажливістю. Він робив усе те, що робили інші люди з усіма пальцями на руках. "І ти ніколи б не звернув на це уваги, якби не вітався з ним за руку. Але це не було вадою, він і сам не комплексував із цього приводу, та інших не змушував бентежитися". Така його поведінка допомогла адаптуватися і самому Олексію, який отримав поранення на війні і через це мав деякі обмеження в русі.

До війни вони зустрічалися на різноманітних масових заходах патріотичного спрямування. Олексій Сокіл розповідає, що його товариш виконав і ще один громадянський обов’язок: "Я дуже добре пам’ятаю, як у нас нероздільні були батько та син Писаренки. Геннадій виростив дуже патріотичного сина Славу, і їх так і називали Писар-1 (старший) та Писар-2. Батько більш помірний, син — молодий козак, який рветься в бій, але вони один одного розуміли без слів, обидва були яскравими представниками Старосамарської паланки Січеславського осередку Війська Запорізького низового — самодостатньою одиницею, парою, і могли рухатися, навіть не потребуючи підтримки інших".

Кожен має свій шлях на війну, і кожен сам вибирає йти чи не йти захищати країну. Коли Олексій дізнався, що Геннадій присвятив себе місії "Евакуація 200", видчув до нього величезну повагу. "У 2014 році мені випало на долю відвозити додому загиблих побратимів. Я пройшов через цей момент, коли ти їх забираєш, пакуєш, доставляєш у морг, потім через пів-України везеш до батьків, рідних, друзів… Особливо важко, якщо ти везеш побратима, якого ти знав, з яким йшов на війну, який твій земляк і близька людина… Доставляючи рідним загиблого воїна, ти не везеш просто його холодне бездиханне тіло, є почуття, що ти не втратив зв’язок з цим бійцем, що він з тобою. Й ти, поки їдеш, з ним спілкуєшся, ніби він ще є: "А ось ми проїхали це місто, а ось під’їжджаємо до цього, а пам’ятаєш, ми тут були, нам з тобою до дому залишилося стільки, ще трохи і будемо вдома, а там мама…".

Геннадій Писаренко був справжнім козаком і духом, і своїм життям — кожну чужу смерть пропускав через своє серце. І воно не витримало.

Раніше "Телеграф" розповідав про те, що в Україні розроблено детальний план оборони на випадок повномасштабного вторгнення Росії.