"Моя мета відбудувати Маріуполь та повернути місцевих мешканців додому": волонтер Михайло Пуришев

Цього тижня знаменитий червоний бус із сердечками та слідами від осколків на боках, написом "Волонтер" на капоті курсує Харківською областю. За кермом той самий Михайло Пуришев – уродженець Маріуполя, який навесні першим прорвався до блокадного міста, проклавши дорогу для евакуації мешканців. Нині разом із ним колишнім землякам та мешканцям деокупованих сіл та міст в інших регіонах допомагають десятки людей.

"З кожним приїздом місто змінювалося, під кінець — нагадувало вугілля"

На зустріч Михайло Пуришев покликав на склад, викроївши час між підготовкою свого буса до чергової поїздки та фасуванням/завантаженням пакетів із гуманітарною допомогою. Весь час розмови повз нас до пункту збору під’їжджають машини, завантажені памперсами, гелями для душу, пакетами з чаєм, крупами, хлібом. Усередині це все розбирається за категоріями, складається в пакети – робота не зупиняється ані на хвилину. Усі зосереджені – завтра дорога на Святогірськ, Ізюм, Куп’янськ та навколишні села.

— Знаєте, я якраз сьогодні зробив посвідчення волонтера, і ми зареєстрували фонд "Unity of people", — ділиться новиною з "Телеграфом" Михайло. – Ми маємо багато ідей, які хочемо реалізувати. Це таке колесо, яке розкрутилося, і ти разом із ним, і не можеш зупинитися. Коли ми це зробимо, я вже буду в Маріуполі. І він буде українським. Ми накриємо великий стіл, з волонтерами бенкетуватимемо і святкуватимемо перемогу.

А поки що шлях до рідного міста для Михайла закритий. Ще навесні, вивізши сім’ю у безпечне місце, він зробив кілька рейсів до Маріуполя. Туди їхав завантажений ліками, харчовими продуктами, предметами гігієни, назад – брав "на борт" дітей та жінок.

– Коли я сказав, що прорвусь до Маріуполя, люди не вірили, – згадує Михайло. — В’їхати до міста на початку березня вже було неможливо. За те, що сталося, мене назвали Колумбом Маріуполя. У другу поїздку до мене приєднався кум, у третю я вже стояв у черзі на російському блокпосту хвилин 40 разом із тими, хто захотів допомогти. З кожним приїздом місто змінювалося: спочатку нагадувало димок, потім багаття, а під кінець – вугілля. Це було чорне місто. Люди потребували їжі, води. І якщо молодь могла все це десь здобути, то старшим людям було зовсім тяжко. Куди їм надвір, якщо вони ледве ходять, а тут постійні прильоти. Ось багато хто й сидів у своїх квартирах, підвалах і тихо вмирав від голоду, хвороб. Такі були реалії.

Кожна поїздка проходила з ризиком для життя, оскільки Маріуполь нещадно обстрілювали з усіх видів зброї. Плюс на блокпостах від деенерівців або росіян можна було очікувати будь-якої пастки.

- Окремий параграф мого життя – сьома поїздка, коли я задумав вивезти людей із "Азовсталі", – продовжує волонтер. – Тоді на одному блокпосту мене серйозно доглядали, забрали телефон, де було все – відео моїх поїздок, куди я та що возив, фото паспорта, який я на той момент втратив. Без нього я не міг ані повернутися назад, ані дістатися Маріуполя. Телефон я повернув, але на блокпосту під Володарськом мене через відсутність документів таки затримали, повезли розбиратись, і там я заговорив про свій намір потрапити на комбінат.

Після цього Михайла пару днів протримали в ІТТ, допитували, погрожували, били, не розуміючи, як людина в здоровому глузді могла видати таку версію мети поїздки.

- Важко було пояснити, чому я приїхав, — зазначає Михайло. — І сміялися з мене, і агресія була, але кінець кінцем від сприйняття мене як дурника дійшли до конструктивної розмови. Я запропонував поставити три камери на "Азовсталі", вийти у прямий ефір, щоб світ був третьою стороною та побачив, що звідти випустять цивільних. Зробити мені це не дали. Якимось дивом відпустили, перевіривши все. Мабуть, переконалися, що я не якийсь агент, який видаватиме позиції, а просто людина, яка приїхала допомогти з евакуацією.

Але й тоді бус Михайла повернувся до Запоріжжя не порожнім. Пасажирами стали мама-одиначка з п’ятьма дітьми та родина з дитиною із села Інженерне, які були постійно під обстрілами.

"Дорогою треба бути дуже обережним, росіяни залишають багато мін"

Хоч у якийсь момент Михайло і зняв відео, що зав’язує з волонтерством і повертається до бізнесу, досі цього не зробив. ІТ-компанія, в якій він є співвласником, працює в Івано-Франківську без його участі, а він продовжує допомагати.

– Зараз керівництво країни, військові зайняті тим, щоб повернути українські землі, а волонтери – це тил, вони роблять все, щоб полегшити життя людям, які постраждали від війни, – зазначає Михайло. – Маріупольців ми підтримуємо після евакуації, бо вони втратили все. Зокрема спільно оплачуємо оренду житла. Таких уже є десятки сімей. Ми дали людям нове життя, хтось влаштувався на роботу, хтось відкрив бізнес, багато хто почав з часом привозити до нас у штаб гуманітарку.

Михайло уточнює, що принципово не оголошує збори на свою карту і не бере готівку, якщо її приносять, оскільки вважає: де гроші – там розбрат. Всі охочі можуть зробити щось для конкретної родини – їхні контакти можна знайти на сторінці волонтера. Ще один варіант – придбати продукти, медикаменти, побутову хімію та передати на склад.

– Мені вже казали, що це складно. А я відповідаю: "Як ви думаєте, а мені нескладно було їздити?" — каже Михайло. – Коли ти віз дітей з Маріуполя, вкривши своїм бронежилетом, і читав усі відомі молитви, і каявся. І зараз на Київщині, Харківщині росіяни залишають по собі багато мін, які не вб’ють, але зроблять інвалідом. І треба бути дуже обережним дорогою, це дуже велика відповідальність. Але, звісно, більшість відгукується без зайвих запитань. Ось нещодавно одна людина з’їздила до "Метро" і всього закупила на 150 тис. гривень. Є у нас тут серед волонтерів Люся – у неї в селі під Києвом повністю згоріла хата, яку вона будувала багато років. Виклали відео з її історією, і люди почали везти матеріали, скидати гроші, і вона вже, можна сказати, з новою хатою. Ось вам сила "Інстаграму"!

Михайло каже, що питання житла одне з найактуальніших й на звільнених територіях Харківської області. Руйнувань дуже багато, люди фактично опинилися на вулиці, а попереду холоди. Але головне, що вони дочекалися на звільнення.

- Напевно, тільки людина, яка прожила під окупантами, може зрозуміти, що зараз відчувають люди у Балаклії, Ізюмі та інших містах, – каже Михайло. – Якби я вийшов із підвалу в рідному місті та побачив українських військових, зрозумів, що немає більше "ДНР", то всіх би обіймав і цілував. І я поїду до Маріуполя, як тільки можна буде. Багато земляків мені пишуть: "Мишко, бігтимемо попереду твого буса". А я кажу: та я й сам побіжу. Жартуємо та чекаємо, молимося, щоб Бог дав сили, мужність встояти та зберегти якомога більше наших хлопців.

І я вже зараз думаю, а що буде, коли все закінчиться. Чим я займатимуся? Для цього потрібний фонд "Unity of people". Він продовжить працювати. І я маю проєкт, який я давно хотів зробити, але не мав такої підтримки, а тепер вона є. Щодня ми можемо рятувати по одній дитині, яка хвора на рак, на інші серйозні захворювання. Але основна мета, звісно, відбудувати Маріуполь, повернути маріупольців додому, допомагати розвивати економіку – просувати бізнес-стартапи.