Пройшов Іловайськ, Гостомель та полон: чим запам’ятався та як загинув Герой України Сергій Жержевський

Про бійця, який захищав Київ у перші дні повномасштабного вторгнення та загинув під час бою в Луганській області, "Телеграфу" розповіли його сестра та бойовий побратим

Указом президента України від 16 вересня старшому солдату Сергію Жержевському (позивний "Жорж") присвоєно звання Героя України з удостоєнням ордена "Золота зірка" (посмертно). Про бійця, який пройшов Іловайськ, полон, захищав Київ у перші дні повномасштабного вторгнення та загинув під час бою в Луганській області, "Телеграфу" розповіли його молодша сестра та побратим.

"Після полону Сергій повернувся в армію"

Для Сергія Жержевського з Кіровоградщини війна, як і для тисяч співвітчизників почалась у 2014-му. Тоді 26-річний, він пішов на фронт добровольцем. Рідні кажуть, що не міг вчинити інакше.

- Я була підлітком. Єдине що знаю, коли все почалося, Сергій сказав: "Хто, якщо не я, буде вас захищати?!", — розповіла сестра бійця Наталія Жержевська. – Мама його відмовляла, але в цьому не було сенсу: якщо брат щось вирішив, він це робив. Хоч Сергій був, можна сказати, своєрідною людиною, неемоційною, але проявляв свої почуття вчинками. Він дуже любив нас всіх – брата і чотирьох сестер. Фактично замінив нам батька, про всіх піклувався, молодших вчив писати й читати, готував до школи.

Сергій беріг родину і нічого не розповідав про бойові будні, а вони проходили "на нулі" і були вкрай небезпечними. Разом з побратимами боєць звільняв міста в Донецькій області – Попасну, Лисичанськ, Курахове.

- В АТО Сергія супроводжували ризики та везіння, — говорить друг Сергія Ігор Сільчин ("Байрон"), боєць 46-ї окремої десантно-штурмової бригади ЗСУ. – Одна з таких ситуацій, якою він зі мною поділився: у 2014-му техніки було небагато, тож військові користувались і автобусами "Богдан". Якось рухались на такому, в салоні було близько 18 бійців. Попали в засідку, під перехресний вогонь. Загинули всі, крім Сергія. Він сидів на східцях, а двері були відчинені, тож з початком стрільби викотився на траву. Лежав, можливо, в 10 метрах від росіян, вони дали автоматну чергу, одну, другу, кілька куль влучили в Сергієву каску, але його не поранило. І тут звідкись вилетіла українська БМП, росіяни втекли, і він потрапив до своїх.

Але й на цьому випробування для Сергія не скінчились, він опинився в найгарячішій точці фронту – в Іловайському котлі. Шанси вибратися з якого цілим були мінімальні.

- Коли 29 серпня 2014 року мав статися вихід через "зелений" коридор, частина бійців вирішила прориватися зі зброєю окремо від колони, – продовжує розповідь Ігор. – Деякі хлопці розуміли, до чого йде, і вважали, що треба себе підірвати, щоб не потрапити до рук ворога. У Серьоги, як він мені розповідав, теж були такі думки, але він опанував себе та залишився з пораненими, яких не було на чому вивозити. Потім був полон, де Сергій провів кілька місяців і дочекався обміну.

Сестра Наталія додає, що після звільнення з полону Сергій повернувся додому, але ненадовго. Перепочив — та знову на службу.

- Після нашого знайомства у травні 2015-го, коли я прийшов до батальйону спецпризначення Нацгвардії "Донбас", звернув увагу саме на те, що полон Серьогу не зламав, — підкреслює Ігор. – Бо часто трапляється навпаки. А він не пив, нічого не вживав, займався спортом. І перше враження у мене було про Сергія як про людину, що живе достойно. Він викликав повагу своїми вчинками та принциповістю. Був, наприклад, відомий скандал з генералом Олександром Лєдніком – колишнім начальником Дніпропетровської митниці. Він не просто був включений до списку бійців "Донбасу", а й потрапив до бойових розпоряджень, його подали на отримання статусу УБД. При цьому цей чиновник, що підлягав люстрації, фізично не був присутній і жодних завдань не виконував. Серьога та інші бійці почали ставити запитання, що за цирк твориться, не отримали відповіді та запросили журналістів. Тоді ці порушення вдалось припинити, почалися розслідування, пошук винних. І хтось, може, злякався б, але точно не Сергій.

Разом Ігор та Сергій прослужили до осені 2016 року, коли Нацгвардію відвели спочатку з першої лінії, а потім зовсім перекинули на полігон. Через це добровольці пішли з підрозділу і повернулись до цивільного життя – Сергій, зокрема, працював на будівництві в Європі та Україні.

"Нас уразило одним снарядом. Жорж загинув"

Початок повномасштабного вторгнення застав Сергія у Києві, де він мешкав останнім часом. Без вагань колишній атовець знов зі зброєю в руках став на захист Батьківщини.

- З братом не було зв’язку, лише за кілька днів дізналась, що він вже на позиціях на Київщині, — говорить Наталія. – Сергій написав, відповів, що у нього все добре. Він все робив мовчки, не любив, коли про нього говорять. Вже потім дізнались від побратимів, що Сергій був у Гостомелі, Ірпені, Бучі. У двох останніх містах був один з першим, хто туди зайшов, дуже ризикуючи. А ще затримав чоловіка, який корегував ворожу артилерію по Ірпеню, після чого стався переломний момент і перестали гатити по місту.

- Сергій все життя так жив, геройствував, — додає Ігор Сільчин, який також повернувся до війська. – Знаю, що він відпрацював диверсійно-розвідувальну групу на Оболоні в Києві – це відома подія початку ескалації конфлікту. Потім в Київській області в режимі розвідки наводив українську авіацію по російських силах. На Чернігівській трасі з побратимами попалив ворожу техніку… Тобто Серьога дуже багато зробив на цьому напрямку.

Згодом у складі батальйону "Свобода" Сергій опинився на Донбасі, брав участь в обороні Рубіжного, захищав адміністративний центр Луганської області – Сєвєродонецьк.

- В Рубіжному вони попали в оперативне оточення, всі траси прострілювались росіянами, це вже був ризик великий сам по собі, – говорить Ігор. – Я його в розмовах просив поберегтись. Сергій наполягав, що виконує свій обов’язок. Варто зазначити: в тій місцевості були інші підрозділи, які відмовлялись виконувати накази, в них почалися панічні настрої. А от Сергій з бійцями зі "Свободи", щоб це побороти, записували відеовідповіді, говорили: будуть захищати місто до кінця і переможуть.

Ігор додає, що Сергій хоч і був у званні старшого солдата, але виконував в бою фактично обов’язки командира роти. Він координував не тільки дії свого підрозділу, обираючи найбільш вдалі для ураження ворога позиції, але й суміжних.

- Брат був щасливчиком, у нього було сотні моментів, коли він мав загинути, але виживав чудом, — говорить Наталія. – Але 6 червня сталося по-іншому. Сергій потрапив під мінометний обстріл. Його осколками поранило в сонячне сплетіння та шию. Ось як нам про цей момент розповів його побратим Денис Попов: "Трагічний збіг… Це був дуже близький приліт. Ми із Сергієм були у приміщенні. Поточні обставини вимагали нашої там присутності. Жорж по рації тримав зв'язок із підрозділом, який був безпосередньо в бою. Я допомагав йому з координатами. Ми мусили бути неподалік від вікна, тому що там був нормальний сигнал. Нас уразило одним снарядом. Жорж загинув".

Поховали Сергія Жержевського з почестями на Лісовому кладовищі у Києві. А за кілька місяців президентським указом загиблому бійцю "за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння українському народу" присвоєно найвищу відзнаку.

- Сергія у 2015-му нагородили орденом "За мужність", а зараз присвоєно звання Героя України, про що я дізналась з новинного сюжету, — говорить Наталія. – Брат був неймовірною людиною! І я дуже хочу, щоб про нього дізнався увесь світ! Він на те заслуговує!

- Війна з 2014 року в цілому і ця ескалація принесли стільки смертей, стільки каліцтв, — додає Ігор Сільчин. – Я сам зараз поранений, мені пощастило. А Сергію Жержевському та ще одному найдостойнішому моєму другу Володимиру Гунько (загинув 31 липня в Бахмуті. – Авт.) – ні. Вони обидва заплатили найціннішим – своїм життям — за свободу України. Це треба не втратити, зберегти та укріпити, довести справу до кінця, щоб їхні смерті не стали марними.