75 років тому ООН ухвалила найвідоміший документ: писали через Гітлера, чи треба виправити через Путіна?
- Автор
- Дата публікації
- Автор
УГСПЛ розповіли цікаві факти про документ і оцінили його актуальність
У неділю, 10 грудня, світ відзначатиме День прав людини. Ця дата обрана не випадково: Декларація прав людини, ухвалена цього дня 75 років тому, стала найбільше перекладеним документом у світі, згідно з Книгою рекордів Гіннеса. Ба більше, вона й сьогодні залишається головним орієнтиром при створенні законів у більшості цивілізованих країн.
До річниці ухвалення головного документа сучасної цивілізації "Телеграф" з'ясовував, у чому полягає унікальність цього документу, які недоліки він має і чи потребує змін. На ці та інші запитання нам відповів виконавчий директор Української Гельсінської спілки з прав людини Олександр Павліченко.
– Чи правильно буде сказати, що створення Декларації прав людини стало відповіддю на свавілля Гітлера?
– Не зовсім. Відповіддю на лихоліття війни і брутальні порушення прав людини було створення Організації Об'єднаних Націй. Декларація прав людини стала одним з перших і головних документів, ухвалених ООН. Йшлося про те, щоб створити передумови для забезпечення дотримання визначених прав людини, які би захищалися не на національному чи державному рівні, а на міжнародному, і делегувати цей захист міжнародній структурі. В результаті з'явився статут ООН і Декларація прав людини.
Визначені у Декларації права корелюють з Європейською конвенцією з прав людини. Остання є квінтесенцією цих положень з конкретизацією механізму дотримання. Ці документи є своєрідною канвою для законотворчості в 46 державах-членах ООН, які проголосували за ухвалення Декларації прав людини у 1948 році.
Втім, говорити про те, що це встановлений чіткий інструмент, як норма кримінального права, який диктує жорсткі правила, не можна. Кожна держава на свій розсуд встановлює норми дотримання основних положень.
– Наскільки складним був процес ухвалення такого документу? Навряд чи всі держави воліли дотримуватись встановлених правил…
– Звичайно. Хоча декларація була прийнята абсолютною більшістю голосів (з 56 учасників голосування документ підтримали 48), 8 країн все ж утрималися. Хто це був? СРСР, Білоруська РСР, Українська РСР, Польща, Чехословаччина, Югославія, Саудівська Аравія, Південно-Африканський Союз.
Перш ніж була ухвалена остаточна версія документа, відбулося 85 засідань, на яких за поправки голосували 1400 разів. Тобто, фактично, кожне слово в декларації було проголосовано окремо. Найзапекліші дебати і розбіжності виникали між представниками соціалістичних країн і західних держав. Наприклад, з приводу змісту прав людини і трактувань самого поняття. Звісно, радянські держави мали своє уявлення про права людини, тому з їхнього боку процес затвердження Декларації був лише проголошенням норм без намірів їхнього дотримання.
Для інших країн цей документ став основним і за 75 років не втратив своєї актуальності.
– Невже всі ті зміни у підході до прав людини, що відбулися у Європі майже за століття, не вимагають перегляду деяких норм Декларації?
– Точно не у кардинальний спосіб. Унікальність цього документа саме у його рамковості та тематичності. Право на життя, право власності, право не бути підданим катуванню, нелюдському поводженню або покаранню, яке принижує гідність – ці норми не можуть втратити актуальності.
Звісно, розвиток суспільства і технологій може вимагати розширення вже існуючих норм. Передусім спадає на думку цифровізація, захист прав в інтернеті, але це просто нові інструменти, якими оперує людство. Загальні права, визначені у Загальній декларації та ЄСПЛ, залишаються незмінними: право на приватність, право на свободу вираження поглядів, яке може піддаватися чи не піддаватися регулюванню/цензуруванню/обмеженню за деяких умов.
Ми не говоримо про права тих істот, які у майбутньому можуть бути штучно створені і не будуть людьми на 100%. Правове регулювання питань штучничного інтелекту – це питання біоетики. Вони можуть виникнути з часом, але не зараз. І знову ж таки, ймовірніше за все, ці питання будуть врегульовуватися у площині вже існуючого авторського права і суміжних з ним.
– Чи передбачені у Декларації якісь поправки до її норм під час дії воєнного стану? Якщо ні, то чи не слід було б їх запровадити, спираючись на досвід українців, постраждалих у війні, розв'язаній Росією?
– Повторюю: Декларація є універсальним визначенням основних прав людини і інструментом, що регулює їх. Питання воєнного часу регулює міжнародне гуманітарне право. Це чотири Женевські конвенції і додаткові протоколи до неї.
На жаль, права людини – це не те, на що звертають увагу під час ведення бойових дій. Тому внесення будь-яких змін саме у Декларацію на тлі війни в Україні не буде мати сенсу.
– А як щодо прав ЛГБТК+, якими 75 років тому мало хто цікавився? Сьогодні у Європі представники цієї спільноти мають рівні права з гетеросексуальними громадянами, при цьому в Росії ЛГБТ визнані "екстремістською організацією"? Конвенція передбачає неможливість дискримінації за цією ознакою?
– Радянський Союз нібито виконував Загальну декларацію з прав людини і її норми про те, що кожна людина має право на свободу думки і переконань, а також свободу їх безперешкодного виявлення, на свободу шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї будь-якими способами, незалежно від державних кордонів.
А тепер давайте згадаємо долю кінорежисера Сергія Параджанова, який був засуджений 1975 року за частиною 2 статті 119 "гомосексуалізм". Це кримінальне переслідування за дискримінаційною ознакою. Причому, тільки стосовно чоловіків, бо жінок не переслідували за одностатеві стосунки. Майже за 50 років в Росії нічого не змінилося у підході та ставленні до цієї теми. Заяви про дотримання прав людини є, а на ділі все відбувається дещо інакше.
– Тобто, Декларація прав людини все ж має недоліки? Зокрема, неможливість забезпечення її дотримання усіма країнами-учасниками ООН?
– Виклики, які стоять перед Загальною декларацією – це інструментарій її застосування на універсальному рівні. Щоб ці права мали приблизно однаковий рівень дотримання у Великій Британії, Замбії та Пакистані. Це те, що намагається зробити ЄСПЛ, уніфікуючи практику для всіх держав-членів Ради Європи.
Декларація не є інструментом прямої дії, на відміну від Європейської конвенції з прав людини. Сьогодні в Україні можна подати в суд виключно через порушення Європейської конвенції. Наш суд захищає конвенційне право, тому що Україна ратифікувала цей документ. Загальна декларація не має такої сили.
В деяких позовах може додатково згадуватися порушення Декларації, але розглядатися буде передусім порушення прав, норми яких корелюються з нормами Європейської конвенції.
– Складається враження, що Декларація прав людини є документом, унікальним з точки зору історичної цінності, проте вкрай обмеженим у своєму впливі, адже носить характер рекомендації, а не зобов'язань для тих, хто поставив під ним підпис.
– Це не зобов'язуючий документ, який тягне за собою відповідальність в разі порушення. Держави зобов'язуються дотримуватися основних прав людини, але парадигму правових норм кожна з них вибудовує на свій розсуд. Головне – щоб вони корелювали з визначеннями Загальної декларації.
В Україні це зроблено через Європейську комісію з прав людини. Фактично ми маємо зобов'язання дотримуватися її норм, оскільки їхнє порушення тягне за собою відповідальність. Наприклад, держава буде змушена визнати порушення, відшкодувати збитки особі, права якої порушено, а потім змінити законодавство таким чином, щоб у подальшому подібних порушень не було.
Саме для цього існує Європейська комісія з прав людей, яка розглядає заяви та звернення громадян щодо порушення норм Загальної декларації. Також раз на три роки відбуваються універсальні огляди законодавчих норм держав-членів ООН на предмет дотримання кожної зі статей Декларації за певною кваліфікацією. Цей моніторинг виконується представниками інших країн-учасниць (зазвичай це посадовці Мін’юсту) та незалежними неурядовими організаціями.
В ході цього аналізу запитання одна одній можуть ставити навіть дружні країни, пропонуючи надати роз'яснення щодо тієї чи іншої невідповідності Декларації у законодавстві. Потім відбувається аналіз прецедентів, порушується питання, чи розслідуються вони у судовому порядку. Україні, наприклад, дуже багато таких запитань ставили до ратифікації Стамбульської конвенції.
– Декларація одна на всіх, при цьому в Європі обговорюють необхідність надання підліткам права на зміну статі до повноліття, а в Ірані влада заплющує очі на "раптову" смерть дівчини, яку поліція моралі затримала за неправильне носіння хіджабу. Чому держави, які свідомо та принципово не дотримуються норм Декларації прав людини, не виключають з ООН?
– По-перше, не можна суспільство поставити на плиту і зварити як суп "до готовності", щоб воно перетворилося з агресивно-середньовічного на більш демократичне. Зміна в уявленні окремих держав про норми права і права людини зокрема – це питання еволюції. Втім, стандарти, викладені в Загальній декларації, отримали інструмент захисту у вигляді Європейського суду з прав людини.
Вже зараз у громадян різних за рівнем демократії держав є розуміння права на справедливий судовий розгляд і права на свободу та особисту недоторканність. Для розуміння: 85% усіх справ в ЄСПЛ стосується саме цих двох статей.
По-друге, виключення з ООН не може бути інструментом впливу, адже це жодним чином не позначиться на державі, до якої буде застосована ця санкція. Вона нічого від цього не втратить, просто буде ізольована. Натомість ми втратимо майданчик комунікації і хоч якийсь контроль за ситуацією.
Власне, саме це сталося з Росією 2014 року, коли в Раді Європи порушили питання про її виключення або підвішування статусу. Першим кроком стало позбавлення права голосу членів парламентської делегації з РФ. Опустимо той момент, що вони все ще могли долучатися до дискусій, виступати, просувати свою позицію, але в силу своєї обмеженості, просто перестали туди їздити. Образились.
У червні 2019 року, після численних вимог РФ повернути їй право голосу, це сталося. Ми намагалися зірвати це рішення, проте не вдалося. Як з'ясувалося, гроші не пахнуть навіть для Ради Європи. Кремлівський шантаж припиненням сплати щорічного внеску (одного з найбільших за розміром серед усіх членів) спрацював. Тим же шляхом пішла Туреччина з її Північним Кіпром, статус якого не визнаний на світовому рівні, адже це незаконна окупація.
Майже у кожної країни є свої проблеми із дотриманням тієї чи іншої норми Декларації прав людини. Виключивши усіх їх з ООН, ми не вирішимо проблему, а навпаки втратимо можливість вплинути на неї.