"Спікером Конгресу США обрали малороса": чому для України це і погано, і не дуже - Віталій Чепинога

І стала "Чорна рада" у місті Вашингтоні, що за океаном, як попереджав ще Пантелеймон Куліш. І обрали на спікера конгресу малороса і ворога української державності на ім’я Майк Джонсон, і плач великий стояв по всій Україні.

Принаймні така картина складається, якщо почитати соціальні мережі та послухати різноманітних "експертів і аналітиків". Американські внутрішні справи часом цікавлять нас значно більше, ніж свої, рідні, українські. В принципі, це логічно, бо надто сильно ми залежні від США, в силу цілого ряду об’єктивних і суб’єктивних причин.

То що ж там насправді сталося, і чи варто нам з цього приводу аж так сумувати?

Буквально за добу до обрання Майка Джонсона, внутрішній республіканський праймаріз на посаду спікера виграв Том Еммер, який вважався проукраїнським і позитивним. Але вже за кілька годин був змушений зняти свою кандидатуру, за наполяганням ортодоксальних трампістів.

Репутація в Тома Еммера, скажімо відверто, — так собі, як на демократичного обивателя. Він послідовно виступає проти всього, що вважається ліберальним. Проти абортів, проти законодавства щодо захисту від булінгу, проти захисту навколишнього середовища, проти іммігрантів, за скасування Закону про доступне лікування, проти визнання одностатевих шлюбів. Крім того, в політичних колах вважається антисемітом.

За великим рахунком, з позитивного багажу у Еммера лише непрості стосунки з Дональдом Трампом. І це у них очевидно взаємно. Дійсно, він кілька разів виступав на користь України, і за надання зброї, але так само, й з тих самих позицій виступали й інші його однопартійці. Словом, нам обрання Еммера на посаду спікера американського конгресу було б ситуативно бажаним, але не аж настільки, щоб за ним побиватися.

Новий спікер, 51-річний Майк Джонсон, відомий тим, що консеквентно виступав і голосував проти збільшення допомоги Україні (шість разів з семи голосувань). І це дійсно трохи насторожує. Особливо, якщо додати сюди недалекі висловлювання Ілона Маска стосовно україно-російської війни, та загальні тенденції щодо зменшення підтримки України серед громадян США (за даними соціологічного опитування The Chicago Council on Global Affairs).

Але це також логічно, як нам це не прикро. Бо війна втомлює, особливо, коли ця війна не твоя, не на твоїй землі.

На щастя, такі люди, як Ілон Маск не визначають американську міжнародну політику, а спікер конгресу США – далеко не та фігура, щоб на щось кардинально вплинути.

Парламентський регламент конгресу США побудований у такий хитрий і мудрий спосіб, що виключає узурпацію влади та управління з будь-чийого боку. Скажімо там достатньо 218 голосів, аби будь-яка петиція була розглянута без проходження комітетів. Та й на кожного Майка Джонсона завжди знайдеться свій Хакім Джефріс (лідер демократів у конгресі), якому вчора аплодував фактично весь конгрес, коли він згадав необхідність безумовної підтримки України.

Вчора, відразу по своєму обранню, новоявлений спікер Майк Джонсон мав розмову з президентом США Джоном Байденом, і запевнив його, що "ніколи не виступав проти допомоги Україні". Отакої! Я не я, і хата не моя… Але нічого особливо дивного тут немає. Кандидат на посаду і посадовець – це люди з зовсім іншою, почасти протилежною логікою. Вчора Джонсон казав одне і діяв так (як кандидат), сьогодні казатиме й робитиме інак (як спікер). І допомогу Україна таки отримає. Можливо не так легко це буде зробити, і можливо трохи не в тих обсягах, як було ініційовано Байденом, але – отримає! Україна має критичну двопартійну підтримку в Сполучених Штатах.

Але, зрештою, навіть це — нюанси. Америка тим і велика, що змогла збудувати таку систему незалежних інституцій, паритетів, противаг і балансів, що жодні виборчі метаморфози на можуть цю систему суттєво поруйнувати.

Саме тому, Сполучені Штати Америки можуть собі іноді дозволити обирати за президента людину, яка плутає Туреччину з Угорщиною, і Орбана з Ердоганом. Бо в США президент це функція передусім, а вже потім людина, з усіма її особистими "тарганами".

Тому хай про Трампа більше хвилюються у піднебесному Китаї, в якого з Дональдом Фредовичем давні особисті рахунки.

Сполучені Штати Америки сьогодні, як і весь світ переживають непрості часи. На наших очах фактично демонтується стала двопартійна система. На сьогодні ми вже бачимо там щонайменше три партії – демократів, республіканців старого режиму, послідовників Рейгана та Маккейна, і трампістів-республіканців, що стали окремою політичною силою. Та й самі демократи сьогодні, даруйте за каламбур, більші республіканці, ніж самі республіканці. Все тече, все змінюється. Але Сполучені Штати, як більше ніхто в світі, мають такий резерв міцності, що дозволяє пройти через будь-яку глобальну кризу.

Ми підемо поряд і разом з ними. Звісно, самозаспокоюватися не варто. Для того, аби отримувати стабільну американську підтримку треба працювати. Треба мати міцне й впливове лоббі в політичних та ділових колах, так як це робив і робить Ізраїль. І жоден республіканець ніколи не насмілиться без руйнівного ризику для власної репутації засумніватися в доцільності підтримки Ізраїлю. Нам так тільки належить зробити.

Тому замість того, аби сісти та скаржитися, що не той вже Вашингтон, і річка Потомак не та, треба йти й переконувати, треба говорити і наводити аргументи, треба виступати і наполягати. Іншого шляху для України немає. Це важливо особливо зараз. Бо як каже давнє українське прислів’я, ніколи не відкладай на Трампа те, що можна зробити за Байдена…