Дмитро Комаров: "Якщо ми почнемо їздити у найзабутіші точки України, то і держава, і бізнес звернуть на них увагу"

Читать на русском
Автор
724
Дмитро Комаров Новина оновлена 06 грудня 2021, 13:13
Дмитро Комаров

Відомий мандрівник розкрив секрети успіху розвинутих туристичних країн, які могла б використати Україна.

Один із найяскравіших героїв українського телебачення, ведучий програм "Світ навиворіт" (у грудні виповнюється 11 років) та "Мандруй Україною" Дмитро Комаров в ексклюзивному інтерв’ю розповів "Телеграфу" — як він зміг переключитися з подорожей світом на зйомки в Україні та поділився думкою, як перетворити нашу країну на магніт для туристів. Зірковий мандрівник також розповів, де купив ділянку землі на батьківщині, згадав про найяскравіші епізоди поїздок до Пакистану та Еквадору та поділився секретом – як уникнути емоційного вигоряння на роботі.

– Коли у вас виникла ідея записувати програму про Україну? Це сталося після пандемії?

– До пандемії. Ця ідея виношувалась роками. Тому що, маючи такий досвід подорожі світом, хотілося застосувати його вдома. Але у рідній країні важко чимось здивувати у стилі «Світ навиворіт», знайти абсолютно невідомі місця. Але ковід підштовхнув зробити трохи інший формат. Бо якщо зазвичай я фільмую ті місця, в які нормальна людина не поїде, то в «Мандруй Україною» шукаю те, що можна повторити без проблем. Це все одно, що я пішов би в Еквадорі не шукати племена неконтактні, а відвідав би музеї, бібліотеку і проїхав би на картингу у відомому місці. Тобто знімав би для глядачів очевидні місця. За кордоном так не робимо, а в Україні шукаємо менш відомі місця, але такі, які може подивитися кожен.

Головна ідея – допомогти сфері туризму, показати українцям нові маршрути для подорожей рідною країною. Для розвитку туризму замало навіть п’яти років. В інших країнах на це йдуть десятиліття. Але ті локації, що швидко відреагували на вихід нашої програми, побачать ефект уже зараз. Наприклад, Асканія-Нова. Готоуючи сюжет, ми їхали туди жахливою дорогою, зараз дорогу зробили, бо пішов туристичний потік. Або після сюжету про Карпати місцеві хлопці з Верховини, які розвивають туризм там на місці, нам дякували, казали, що після програми приїжджих побільшало.

Дмитро Комаров у Верховині
Дмитро Комаров у Верховині

І вони вже звикли до запиту «Відвезіть нас до сироварні Комарова». Кажуть, хлопці там все літо робили традиційні карпатські сири і вони добре продавалися. Адже сироварень з кожним роком дедалі менше, вони поступово зникають. А їх дуже важливо зберегти, адже це магніт для туристів. Або ось на Донеччині класно відреагувала «Артемсоль» та їхні шахти: вони поставили освітлення, зробили цивілізований музей, запустили тури. Такий зворотний зв’язок стимулював мене зняти другий сезон.

– Чи вистачило вам в Україні гострих відчуттів, які були у «Світі навиворіт»?

– Наприклад, я стрибнув із труби у Запоріжжі. У новому сезоні можна буде побачити і польоти, і багато інших екстремальних речей. Але в Україні в іншому кайф – якщо закордоном я взагалі забуваю про те, що мене хтось знає, то тут під час зйомок треба враховувати фактор пізнаваності, який сильно впливає на знімальний процес. А я люблю спілкуватися з людьми. Напевно, у мене невипадково є рекорд України в Національному реєстрі з автограф-сесій: 10 185 автографів.

Але іноді спілкування сильно змінює плани. Наприклад, коли ми приїжджали на Шацькі озера, мені треба було записати підводку, коли людей немає поряд, та розповісти про розваги на пляжі. Але навколо мене відразу ж з’явилося 300-500 людей, і в результаті ми фотографувалися й розмовляли 3 години, і це змінило всі знімальні плани. Це приємно, але фактор впізнаваності треба враховувати під час зйомок Україною.

На Волині був цікавий випадок: про наш приїзд новина швидко розлетілася. І ось одного дня я виходжу з готелю в маленькому містечку, і на задньому дворі стоять два хлопчики років по десять. Підходить адміністратор і каже, що вони чекали три дні, щоб зі мною сфотографуватися. Я не знав про це й одразу підійшов до них знайомитись. Запитав: чому три дні чекали? Відповідають: щоби вас не пропустити. Вирішив поспілкуватися якомога більше, провести мотиваційну розмову. Сказав їм, що на майбутнє так не треба робити – чекати так довго. Що якщо є мета, то до неї треба йти активніше: просити адміністратора, водія, співробітників готелю — загалом робити все для досягнення мети. Такий мотиваційний тренінг вийшов (усміхається).

– Маючи такий великий досвід зйомок в Україні, що ви можете сказати про проблеми у туристичній сфері? Ну, окрім доріг…

– У вас є годин десять вільних? (усміхається). Тут є дві сторони медалі: З одного боку, маємо потенціал однієї з найпривабливіших туристичних країн Європи. Нам природа подарувала гори, море, пустелю, ліси, джунглі, унікальну еко-систему, тваринний світ. Але найголовніший наш туристичний плюс – унікальні люди. Багато регіонів підкорили саме людьми. Подивіться, як на Гуцульщині зустрічають гостей, наприклад.

Гостинність Гуцульщини
Гостинність Гуцульщини

З іншого боку, складнощів у туристичній сфері, звичайно, багато. Про це всі знають, можна й не перераховувати. Хоча дороги зараз почали зводити, це добре. Але є дуже багато маленьких міст та сіл, де доріг немає взагалі. Але навіть якщо немає доріг, я пропоную майбутнім мандрівникам дивитися на всі перешкоди, як елемент пригод. Ось ви їдете бездоріжжям на Кінбурнській косі — це пригода, романтика. Якщо ми не відмовлятимемося від подорожей та почнемо їздити у найзабутіші точки, то і держава, і бізнес на них зверне увагу.

Ще важливий підхід. Потрібно орієнтуватися на успішні країни щодо туризму. І це має робитись на державному рівні. Наведу простий приклад: є Таїланд, це одна з найбільш туристичних країн у світі, до ковіду вони мали десятки мільйонів туристів. А кілька десятиліть тому у Бангкоку не було ніяких хмарочосів, а Паттайя було рибальським селом. Але король поставив завдання створити державну програму розвитку туризму. Десятиліття її втілювали у життя. Вони вивчали свою країну, знаходили найяскравіші магніти та зробили для них відповідну інфраструктуру, шукали та описували їхню історію. І Таїланд увійшов до списку топових туристичних напрямків. Подібне варто робити і у нас – це величезний шмат роботи на десятиліття. Я вам в одному інтерв’ю не розповім, як це робиться, але реально працює. За «тайською» ж моделлю цілком реально зробити так, щоб років через двадцять Україна гарантовано увійшла до трійки чи п’ятірки найбільш туристичних країн Європи. Але для цього треба розпочинати працювати вже зараз.

– Відразу можете назвати приклад потенційного туристичного "магніту" в Україні?

– Наприклад, тунель кохання у Клевані під Рівним. Ми потрапили туди із дружиною, коли їхали до Карпат. Ми хотіли фото, тому що тунель одне із світових видань включило до топу найромантичніших місць планети. І ось я дружині кажу: а ну, давай прочитаємо, що там у нас за тунель, яка у нього історія? Дружина відкриває кілька сайтів і читає: ось, історія кохання, майже Ромео та Джульєтти. Там говориться, що був поляк-католик та українка — православна християнка, що вони були закохані, але батьки їм не дозволили зустрічатися. Він був інженер, побудував цю дорогу, придумав тунель, щоб абеткою Морзе освідчуватися в коханні один одному й бігати на побачення тунелем. І така інформація майже на всіх веб-сайтах. Я тоді навіть прийняв цю легенду. Ми приїхали у тунель. А коли розговорився з місцевими, дізнався, що ця дорога відноситься до деревообробного комбінату, і взагалі це колишній засекречений військовий об’єкт, і що насправді це не має стосунку до кохання.

Тунель кохання під Рівне
Тунель кохання під Рівне

Це було зроблено в 1949 році, під час підготовки до третьої світової війни. Там були сховища масел, а під землею були заховані і танки, і ємності для того, щоб забезпечити цілі склади паливом та мастильними матеріалами. А дерева там були потрібні, щоб приховати залізницю від аероспостереження. Про це ніхто не говорить, а нагадування про історичне минуле ще залишилися. І ми приїхали, зняли та показали це. До цього, на мою думку, це особливо ніхто не показував, бо всі казали: Ромео, Джульєтта, азбука Морзе. Саме тому важливо шукати реальну історію – це цікавіше. Там ще можна зупинитись у готелі, який був військовим штабом. Тому розвиток туризму – це дослідження. Потрібно досліджувати свою країну, копатися, дізнаватися, знаходити нове, невідоме, не давати піти історії та цінувати традиції.

– Які у вас місця сили? І в Україні, і за кордоном

– Це гори. Еверест, Гімалаї – місця сили. В Україні мені подобається дивитися на Говерлу та Чорногорський хребет – для мене вони особливі місця сили. Я заряджуся, просто дивлячись на цей краєвид. Це ж мене надихнуло купити ділянку землі у Карпатах, Верховині. Море, океан — теж місця сили. Якщо говорити про улюблені країни, то Непал, Індію я дуже люблю… Як і всю Південно-Східну Азію.

– Що вам допомагає справлятися чи, можливо, взагалі не стикатися з вигорянням, мандруючи вже стільки часу? Наприклад, той же Птушкін (Антон Птушкін, відомий YouTube-блогер — Ред.) у своїх інтерв’ю каже, що все одно це через якийсь час перетворюється на рутину.

– Це болюче питання. Дуже важливо чітко мати індикатор вигоряння та не допустити, щоб створювався контент у такому стані. Потрібно шукати способи самомотивації для того, щоб виконувати свою роботу з азартом. Тому що, якщо ти ведеш програму механічно, це відчувається. Якщо потім я бачу себе в кадрі втомленим або в поганому настрої, то вирізаю по максимуму такі сюжети.

Коли їдеш до якоїсь цікавої країни, то перший місяць ще на азарті та на адреналіні працюєш. Є драйв. Мене зазвичай після двох місяців починає діставати все, хочеться додому. З появою сім’ї я поміняв графік, і вже по півроку в експедиції не їжджу, намагаюся робити перерви після 2-3 місяців. Така циклічність допомагає впоратися із вигорянням.

Ось мав момент у Пакистані. Я був там приблизно п’ять місяців. І ось як зараз пам’ятаю: ми знімали пустелю, весілля, і залишалося ще невелика кількість сюжетів. Зйомка була веселою та емоційною. Але після неї я відчув, що нічого не хочеться, не можу більше, мені вже недостатньо драйву. І вирішив закінчувати зйомки, тому що зрозумів, що далі це буде вже «не в кайф», потрібна пауза.

Комарів у Пакистані
Комарів у Пакистані

А є якісь перевірені способи тут і зараз, хоча б на якийсь час, пробудити в собі потрібний драйв?

– Іноді в експедиції я рятуюсь тим, що я знаходжу якусь емоційну розрядку. Можу перейти на роботу за комп’ютером, відредагувати тексти, спокійно поговорити з сім’єю телефоном, тому що в звичайному ритмі це не виходить. Бувало, що допомагало просто посидіти у ресторані, якщо потрапляємо у велике місто – теж за роботою, або включити фільм. Щоправда реально розслаблення таке було лише раз за експедицію до Пакистану, наприклад.

Або інший випадок з недавньої експедиції в Еквадор. Там із індіанцями важко було працювати. Є менталітет, свої особливості. Індіанці необов’язкові. Для них не існує як такого часу, тому коли домовляєшся з ними про щось, то не можеш бути впевненим, що вони прийдуть на зйомку. Це дуже заважало. Наприклад, домовишся про зйомку з героєм, а його у підсумку немає. Ти приходиш до нього додому, телефону в нього нема. Де він? А він пішов пасти баранів. А де барани? Ми не знаємо, це треба їхати та шукати. (усміхається) Ми їдемо на пікапі з водієм шукати його з баранами, знаходимо десь у горах. Говоримо: мужику, ми ж домовилися про інтерв’ю? А він: мені треба було піти до баранів. Але ж ми два дні домовлялися про це інтерв’ю! Пропоную йому завантажити баранів до нас у машину та записати інтерв’ю.

Дмитро Комаров з індіанцями в Еквадорі
Дмитро Комаров з індіанцями в Еквадорі

Я індіанців збирав на маленькому орендованому літаку як на маршрутці, щоб записати з ними інтерв’ю. Вони живуть без зв’язку, телефонів нема. Ми різними способами домовлялися, щоби зібрати їх в одному місці.

Призначили день, прилітаємо, а вони вчора поїхали. Запитую: чому? Мені відповідають: Бо вони думали, що ви будете позавчора. Чому так думали? А ось вони так подумали і все, пояснень немає. Ми спеціально літаком прилетіли в потрібну точку, а їх немає. Я цю зустріч півтора місяці готував. І все нанівець, вони всі розбіглися. Літак уже полетів, коли я про це дізнався. І ми чекаємо, поки літак долетить до точки вильоту, я по супутниковому телефону зв’язуюсь з пілотом і прошу повернутися й забрати нас. Ми летимо в інше село.

Прилітаємо і далі починаємо процес наново. Через перекладача пояснюємо індіанцю, щоб той пішов на човні до іншого села, забрав потрібного нам індіанця і привіз до місця зустрічі. І так одночасно кілька індіанців везуть інших індіанців, щоби ми записали ці інтерв’ю. Тобто це лише для того, щоб зібрати героїв на інтерв’ю, яке планували та обговорювали 1,5 місяці. (сміється) А ви кажете про емоційне вигорання. Мені зовсім не нудно.

Інтерв’ю з індіанцями довелося планувати 1,5 місяці
Інтерв’ю з індіанцями довелося планувати 1,5 місяці

– Але якісь способи розслаблення для себе знайшли?

– В Еквадорі я так від усього емоційно втомлювався… Поки ми були на зйомках там, удома паралельно монтувався сезон про Пакистан та проєкт про Україну. Ми мало спали – по 5-6 годин. Я не міг собі дозволити подивитися фільм у номері, бо цей дорогоцінний час використовувався або для сну, або щоб зателефонувати дружині чи батькам, або на підготовку до нових зйомок, начитки. Але я знайшов лазівку, розслаблення: гірські дороги. Ми мали переїзди в середньому по 6 годин. Щось писати на серпатині неможливо – нудить одразу, у телефон теж дивитися на гірській дорозі не виходить. І я дивився серіали. Ноутбук на колінах, навушники у вухах. Я так "Наркос" подивився про Пабло Ескобара.

Завершуючи тему емоційного вигоряння, можу сказати, що я маю індикатор. Я стежу за цим, і я не дозволю собі в емоційно вигорілому стані працювати. Якщо зрозумію, що я марний у своїй професії, або мені стане нецікаво, то я не цим займатимуся.

Тому такий підбір країн. Пакистан – це вау для мене. Я кайфував там, хоч я і втомлювався. Це дуже цікава чоловіча «іграшка» — п’ять місяців із озброєною охороною, з офіційним держвізитом. Це було цікаво, неповторний досвід. Еквадор — це теж цікаво, хоч і по-іншому зовсім. Було тяжко: племена, пошуки вождів. Я шукаю собі якісь азартні речі. Мені треба зарядити себе самого, завести пружину, і тоді я можу йти далі. Звичайно, розвантаження потрібне.

– Ваш відпочинок проходить у більш спокійному ритмі чи так само активно, як і експедиції?

– Зараз розповім вам, як це відбувається. Коли я був у Пакистані, дуже втомився. І одного дня перед Новим роком пишу дружині про це. А вона: скільки ти сьогодні спав? Я говорю: чотири години. Вона: ти колись виспишся? Зараз на новий рік зустрінемося, відпочинеш.

Коротше кажучи, ми приїжджаємо на відпочинок на море, щоби зустріти минулий Новий рік. Ми обрали Мальдіви.

Новий рік на Мальдівах із дружиною
Новий рік на Мальдівах із дружиною

Саша летіла туди з Києва, а я з Пакистану — мені ближче. Після приїзду у перший день я висипався, так добре було. Потім нам із дружиною запропонували дайвінг-тур. Ми пішли разом. Другого дня я записався на дайвінг ще раз. І ось інструктор пропонує занурення в дуже цікавому місці, далеко від берега, де сильна океанічна течія і потрібно проходити через печеру. Він обіцяв, що там буде круто, будуть акули, але треба виїжджати о шостій ранку. Звісно, я погодився. У результаті вже на третій день відпочинку я вставав о п’ятій ранку, щоб встигнути на дайвінг. "Тобто вся твоя втома — це один день поспати, і все", — жартувала Саша. Потім я так підсів на це, пірнав у різні дні, знімав під водою просто для себе. Мені на відпочинку також важливі емоції. Просто пляжний відпочинок мені швидко набридає.

– Добре. А як, крім того, що ви перестали їхати в експедиції по півроку, сімейне життя ще вплинуло на вас і ваш графік?

– Я тепер будую свій графік так, щоб усе-таки понад півтора-два місяці не бути вдома. Намагаюся знаходити час і можливість зустрітися з дружиною десь недалеко від місця зйомок. Наприклад, так ми їздили до Гонконгу під час експедиції до Китаю. Або я повертаюся і роблю паузу в знімальному процесі. І це дуже комфортно: що частіше ти змінюєш обстановку, то краще.