Ми переможемо росію, але вони піднімуться за 10-15-20 років, - історія політтехнолога, який пішов захищати Україну

Раніше писав тези українським діячам політики, а зараз веде аеророзвідку на місцевості. Так змінилося життя 41-річного киянина Євгена Шаяна. Те, що повномасштабна війна неминуча, він усвідомлював ще до 24 лютого. Щоби стати на захист Батьківщини, чоловікові довелося "хакнути" бюрократичну систему.

Чому потрапив на передову лише з третьої спроби, які завдання виконує на "нулі", яким бачить ворога і чи допускає швидке завершення бойових дій – про це все "Телеграф" запитав Євгена Шаяна в ексклюзивному інтерв’ю.

— Розкажіть трохи про себе. Чим займалися до повномасштабної війни?

— Це була діяльність в сфері політичних технологій, партійні проєкти й аналітична робота, пов’язана з цим. Останній рік: спічрайтер міністра охорони здоров’я Максима Степанова, працював деякий час у Мінрегіоні. Напередодні війни жив у такому собі балансі "відпочинок-фріланс". В армії ніколи не служив. Скажу відверто, свого часу зробив все, щоби не потрапити на "строчку". Прийшов час і, певно, дозрів до цього.

— Знаю, що ви займалися територіальною обороною в рамках ГО "Український легіон". Як довго це було, які навички і підготовку отримали?

— Це громадська організація патріотичного спрямування, аполітична. Основний напрямок — підготовка людей до територіальної оборони. Тобто це навички поводження зі зброєю, мінна справа, тактика, орієнтування на місцевості, робота в групах, проходження мінних стежок, так зване "холостіння" (відпрацювання базових навичок поводження зі зброєю). Як теоретичні заняття, так і регулярні виїзди на базу, де виконували різні завдання вже на природі. Ввідний курс триває місяць з хвостиком. Я пройшов повний базовий вишкіл, виникло бажання продовжити співпрацю і вже більш поглиблено тренуватися. Загалом займався цим близько 2 років.

— Вирішили долучитися до тероборони через агресію на сході країни?

— Не зовсім. Розумів, що мені треба так чи інакше готувати себе. Були друзі, які теж хотіли цим займатися. Все почалося десь з 2019 року, тоді вже на сході події не були настільки активними. Але десь підспудно кожен із нас так чи інакше розумів, до чого може розвинутися ситуація. Слід враховувати, що я працював аналітиком, завжди намагався тримати себе в інформаційних потоках і трендах. Коли вже почалася розмова а-ля "путін відкрито нападе", то все відбулося у моєму житті логічно. У кінці минулого року я перегорів до роботи політтехнологом, зайшов у певний ступор, можливо, пов'язаний з тим, що "перші 40 років у житті хлопчика найскладніші" (сміється. – Ред.). Мені різко стало не цікаво, не було тяги займатися політтехнічною справою. Тож початок повномасштабної агресії збігся з бажанням різко змінити щось у житті.

— Тобто напад росії 24 лютого не став для вас несподіваним, як для деяких українців?

— Паніки не було, а була готовність. Говорив про це з друзями і сім’єю. Друзі мої, в тому числі за "Легіоном", мали певний план, складені рюкзаки з базовим набором екіпірування: форма, берці, термобілизна, рукавиці, тактичні окуляри, мультитули, заряджена рація, нехай і найпростіша, без зашифрованого зв'язку. У багатьох до того часу вже була особиста зареєстрована вогнепальна зброя. Тому 24 числа, коли почалися обстріли й усі прокинулися з першими ракетами, у мене на парковці стояв заправлений автомобіль. Ми з дружиною десь з початку січня намагалися завжди тримати повний бак. Більшість речей у тривожній валізі були складені, гроші на певний час спаковані, документи — поруч. Те, що я з ними не поїду, ми обговорили завчасно, щойно пішли перші повідомлення про неминучість повномасштабної агресії. Поступово готував близьких, це треба робити обережно, не ставити людину перед фактом. Моя родина розуміла, що вони будуть евакуюватися самотужки: дружина сяде за кермо, візьме речі й дитину. Вони зібралися за 30-40 хвилин і виїхали у бік Львова, де їх зустріли друзі, за що їм дякую. І дякую насамперед дружині, яка їхала, мабуть, добу. Вона все витримала, доїхала, машину залишили, знайшли автобус і поїхали в Італію. Зараз вони там. Тож, для мене 24 число не стало несподіванкою. Психоемоційно це було так: "shit таки happens". Ти не хотів цієї війни, але ти мусив розуміти, що вона станеться.

— Як я розумію, ви не входили до першої хвилі мобілізації.

— Військкомати і знати про мене не знали. Я мав папірець, що одна з частин не проти прийняти мене. Прийшов в один військкомат і почув: "Ой, а де ви були? А медкомісія? Як у вас зі здоров’ям? Ідіть до чергового, заповнюйте бланки і заяви…". Пішов. Там все було неорганізовано взагалі. Папірці, бланки, люди — сам займайся. Тож подивився і зрозумів: так я буду мобілізовуватися до другого пришестя. Тому знайшов знайомих у іншому військкоматі – третьому за рахунком, де не питали зайвого, все швидко зробили, в той же день отримав військовий квиток. За останній час багато зустрічав реплік, коли говорять, мовляв, пішов у військкомат і мене не взяли. Натомість я зробив усе, щоб мене взяли. Людина, яка хоче, знайде можливості, так би мовити "хакне" систему, було б бажання.

"У війні нічого романтичного, хорошого і прекрасного немає"

— Якими були ваші очікування щодо служби і чи справдилися вони на передовій?

— Я не одразу потрапив на передову. Спочатку був Київ, де нам нарізали завдань для патрулювання. На лівому березі шукали ДРГ. По-цивільному, але з автоматом в машині. Після того кілька тижнів перебував у Київській області в одному з населених пунктів, від якого до зайнятого орками села було близько 5 кілометрів. Чув гуркіт, наді мною бахала арта… Для мене, як для людини, яка вперше побачила війну, був визначений певний сектор, за безпеку котрого я відповідав. Йдеться про напівімпровізований блокпост на одному із напрямків можливого прориву. Якби туди поперли орки — довелося би відбиватися, але цього не сталося. Після Київщини були ще двотижневі навчання. На той момент ще тільки оформлювався в частину. Автомат і набої були, а папірець, що я 100-відсотково служу – ні.

— Скільки часу зайняло оформлення всіх бюрократичних питань?

— Пройшов десь місяць і я отримав папірець про те, що держава мене сприйняла, скажімо так. Це ще й швидко.

— В якому підрозділі служите? Основні задачі, які ви виконуєте?

— Я вхожу до певного підрозділу в складі ЗСУ (група WASP Український легіон), який виконує специфічні задачі. У нас працює кілька груп за напрямками і з різними задачами: розвідка позицій ворога, пошук підходів до нього, засідки, робота з місцевим населенням, тактична допомога і підсилення інших підрозділів ЗСУ. Сфера, скажімо так, наших інтересів достатньо широка. Мій напрямок в основному це аеророзвідка і коригування артилерії. Десь робимо певні капості для орків. Бувають різні завдання. Про все не розкажеш.

— Можете розказати, наскільки можливо, як проходить ваш звичайний день зараз.

— Надходить запит командування, наприклад, допомога з коригуванням у певному населеному пункті. Далі йде підготовка, дивимося карти, відстані, під’їзди, шляхи евакуації тощо. Наступний — етап планування, в якому бере участь вся група. Рахуємо, скільки їхати від ППД (пункт постійної дислокації), приміром, 30 хвилин-годину. Далі пропрацьовуємо лінійні зв’язки. Зустрічаємося з іншими підрозділами на місці. Переговорили з ними, визначили сектор і час роботи. Тобто визначаємо, де наші пункти спостереження, де точки ворога, які є шляхи відступу в разі чого. Наступний крок — збираю свої речі: перевіряю рюкзак, спорядження. Якщо треба повний кевларовий пакет – готую його, якщо прогнозовано потрібна плитоноска – перевішую на неї всі свої "ніштячки". Прокидаємося о 3-4 ранку. Ще раз перевіряємо чи все, що потрібно, на місці: аптечки, БК (боєкомплект, в даному випадку патрони — Ред.), рації, павербанки, зарядні пристрої. Сідаємо по машинах і їдемо на місце. Іноді днями робиш одне й те саме в одному й тому ж місці. Я це називаю "День бабака". Але накази бувають різні та досить специфічні.

— Що є найскладнішим у вашій діяльності?

— У цивільному житті дуже довго любив спати, 12 годин – цілком нормально для мене. Тепер не висипаюся. Любив пити пиво, думати про життя, не поспішаючи писати тексти… Тепер спиш менше, не вживаєш. Алкоголь — зась у будь-якій екстреній ситуації, тим паче на війні. Складно бути окремо від дому. Дочку з дружиною не бачив з 24 числа. Можливо, вони приїдуть, але лише коли мене буде влаштовувати безпекова ситуація. Саме мене, бо я її бачу трохи інакше, ніж родина і люди. Зараз почалися розмови, мовляв, давайте запитаємо батьків, чи підуть діти в школу очно. Я свою дитину на таку небезпеку наражати не буду, адже бачу, що тут відбувається. Якщо дитина ще рік повчиться в онлайні — гірше не стане, повірте.

— Як близькі підтримують вас?

— Ми спілкуємося кожного дня, за можливості. Як правило, листуємося. Намагаємося обмінюватися емоціями. Тут важливо не те, про що ти говориш, а факт, що говориш взагалі. Дитина (донці 13 років. – Ред.) часто дзвонить зі своїми проблемами, і я дуже радий, що вона ділиться і питає, обговорюємо різні ситуації, даю поради. У дружини виникають різні побутові труднощі. Роботу собі знайшла, але хоч вона фаховий спеціаліст із маркетингу і реклами, влаштуватися за спеціальністю "анріал". Намагаюся допомагати, вони мене підтримують морально. На виїзді слід бути зосередженим, слідкувати абсолютно за всім: дивитися на всі боки, розглядати кожну деталь, яка біля тебе, запам’ятовувати, вдивлятися в дорожнє полотно та порівнювати, як було вчора і як стало сьогодні. Коли повертаєшся в умовно безпечне місце, то починаєш емоційно вигружатись. І якщо говориш з дружиною, дитиною про речі, не пов’язані з війною, стає легше в процесі спілкування. Наприклад, донька прислала фотку якогось італійського вуличного кота, і ми обговорюємо цього конкретного рудого пухнастика, який переходив дорогу. В таку мить думаю: добре, що є життя поза межами того, що ти робиш на війні.

А ще важко втрачати друзів. На жаль, у нашому підрозділі є втрати. Побратими виїхали на завдання і не повернулися: машина, в якій їхали, підірвалася на міні. Дізнатися про це було складно. Часто згадую, як і про що з ними говорив. Всередині підрозділу ми постійно у спілкуванні. Жарти, взаємні підколи і приколи. Їх розуміємо тільки ми, мабуть. Зі сторони це може для когось і дико виглядати, але нам нормально. По-перше, це дозволяє розслабитися, по-друге — об’єднує. У нас виникають якісь спільні меми, іноді один і той же жарт можна повторювати десятки разів і він все одно всіх смішить. Через цю призму згадуються люди, які загинули, і стає не по собі.

— Дехто романтизує військову службу і навіть передову й війну. Уявляють, ніби військові кожен день пишуть щоденники, наприклад. Наскільки це відповідає реальності?

— Один із моїх улюблених письменників – Ремарк. "На західному фронті без змін", "Три товариші" я читав безліч разів. І зараз бачу дуже багато схожих паралелей. Особисто для себе не пишу нічого, інколи ділюсь емоціями в Фейсбуці. Намагаюся тримати руку на пульсі інформаційних і політичних трендів не тому, що вони мені потрібні, а більше за звичкою. Знаю, що люди мене читають, десь заспокоюються і прислухаються. Є служба — безпосередньо війна, а є якась інформаційна нива, де я колись був корисним, і, можливо, можу бути таким і зараз. Висловлюю, як то кажуть, суб’єктивну думку з претензією на об’єктивність. Щодо щоденнику — стільки часу немає.

— Якщо порівнювати з Ремарком, то чи збігається описане ним у книгах з нашою реальністю?

— Збігаються емоції насамперед. У війні нічого романтичного, хорошого і прекрасного немає. Ті вміння, які тут отримую, я вже розумію, в цивільному житті згодяться може на пару відсотків. Є міні-серіал Спілберга з Томом Хенксом "Тихий океан" (The Pacific, 2010 рік. – Ред.). Там американські морпіхи, які брали участь у війні з Японією, демобілізувалися і пішли влаштовуватися на роботу. В такому собі центрі зайнятості у героя запитали, мовляв, що ж ви вмієте. Він каже: "Знаєте, я дуже класно навчився вбивати японців, це в принципі все, що я вмію".

"Я впевнений, що ми переможемо росію, але так чи інакше вони все одно піднімуть свої рила через 10, 15 чи 20 років"

— Побутує думка, що якщо немає досвіду і навичок, то корисніше займатися чимось у мирному житті, а не на передовій. А хтось каже навпаки: треба всім без виключення готуватися вже зараз, тренуватися. Ваша думка?

— На цю думку у мене є відповідь у вигляді гарного бородатого жарту-діалогу:

- Треба Україні ставати як Ізраїль.

- Розвивати економіку і оборонний сектор?

- Так, а ще звикати жити з придуркуватим сусідом.

росія ніколи від нас не відчепиться. За жодних обставин. І морально, і ментально, й імперськи вони вважають, що ми їхня територія, їх молодший, іноді хворобливий брат, як вони малюють в пропаганді. Тому готуватися до цього треба кожному. Згодиться цей досвід чи ні – неважливо, але він у тебе буде. Я вважаю, що кожен в Україні повинен вміти користуватися зброєю, мати мінімальні навички тактичної медицини, тактики, роботи груп, роботи у міських умовах, умовах щільної забудови… У кожного вдома має бути на руках зброя. Нехай це буде не автоматична, напівавтоматична, але яка-небудь "арка" в сейфі (мова про карабін Ar-15), БК (патрони. — Ред.) до неї. Раз у півроку – збори. Вивезти всіх, поновити знання, дати постріляти. І неважливо — жінка ти чи чоловік. Ми маємо бути завжди готовими до цього. Я впевнений, що ми переможемо росію, але так чи інакше вони все одно піднімуть свої рила через 10, 15 чи 20 років. Захищати Україну треба буде завжди, і чим більше нас буде, чим більше ми будемо вправними і озброєними — тим краще. Зверніть увагу, до війни була дискусія, чи давати українцям зброю у вільний обіг. Нині вона де? Її немає. Бо вже зараз тільки армії до мільйона. Згадайте ці кадри роздачі зброї в час, коли заблудлі орки проривались до Оболоні чи Троєщини (Київ. – Ред.). Тоді панічно роздавали зброю всім, тупо на вулиці з КамАЗа видавали "калаші", це ж не секрет, що таке відбувалося. Рівень злочинності зріс? Ні. Хтось ходить по вулиці й стріляє з автоматів? Ні. У нас вуличні війни? Ні. Україна і зброя — це як козак і шабля, нормально для нас. Городи і хрущі над вишнями це добре, але хай автомат стоїть в куточку, не завадить.

— Яким бачите нашого ворога? Його сильні та слабкі місця?

— Як мене вчив батько: прогнозуй найважчу ситуацію, навіть якщо вона буде посередньою або доброю, ти завжди будеш до неї готовий. Я не вірю у шапкозакидання. Ворог уміє стріляти. Ворог вміє робити нам пакості. На жаль, ворог вміє вбивати. Те, що він цинічний, те, що в нього немає морально-психологічних кордонів і жодних "стопів" весь світ бачив. Звірства в Бучі, Бородянці, Ірпені…Обстріли "мирняку", цивільної інфраструктури… У ворога багато зброї, артилерії, снарядів. Знаю приклади навколишніх сіл по моїй території, це на Харківщині, які вони просто методично знищують артилерією. Можуть обстрілювати цілий день: починають стріляти по графіку з 5 ранку, потім перерва на обід на годину — і далі. Ось так вони воюють. Нещадно спалюють села, там немає хат, людей, лише бігають собаки, коти, дикі свині й стада корів по розбитих фермах. Якщо 5 хат цілих у селі – добре. Тому недооцінювати ворога не можна, але і переоцінювати не варто. Ми однозначно більш вмотивовані, захищаємо свою землю, своїх дітей та жінок.

— Як ви змінилися за цей час? Як змінилася за ці місяці війни українська армія, на ваш погляд?

— Я став жорсткішим, цинічнішим і трошки навіть скинув у вазі (сміється. – Ред.). Нашу армію треба багато тренувати і дуже гарно, що наші західні партнери це роблять. На жаль, не було приділено достатньо уваги повноцінній роботі у сфері тероборони з цивілами, тобто тренуванням слід було надати значно більшу вагу за останні 8 років. Але маємо, що маємо. Просто надолужуємо і наздоганяємо. Я не можу говорити за всю армію, а лише про те, що бачу перед собою. Певні логістичні проблеми існують, деякі труднощі з забезпеченням, але вони вже пару місяців не носять системного характеру. Всі взуті, одягнуті, екіпіровані. Велика дяка волонтерам, не знаю, що б ми без них робили. Всі смаколики чи "ніштяки", які в нас є – волонтерські. Нас годують, але коли до тебе приїжджає баночка тунця з овочами або домашні млинці, це завжди приємно. Волонтери допомагають, в тому числі, з заправкою автомобілів. Більшість наших авто волонтерські, заправляємо за власний кошт. Не раз чув, мовляв, які там у нас, у військових, великі зарплати… Більша частина цих "великих зарплат" йде у розхід. У нас в підрозділі є поняття спільнокошту: з кожної зарплати виділяємо певний відсоток на наші спільні потреби. Машини ламаються, виходять з ладу, потрапляють під обстріли, якісь вдається полагодити, але всі вимагають ремонту й обслуговування. Або банально — приїжджає волонтерська машина і її треба пофарбувати, бо вона червона. До того ж, є частина спорядження, яка в принципі не передбачена якимись наказами. Скажімо, якщо ти хочеш собі мультитул, наколінники чи пальчатки "Механікс", то маєш купити сам або "намутити" десь. Держава видала мені бронежилет, каску. До слова, каска "Темп" хороша, але я собі разом із волонтерами купив легшу і функціональнішу. Розкажу такий прикол — дзвонять волонтери і кажуть: "Женя, що тобі треба?" А я такий навіть і придумати не можу.

— Розбалували? (посміхається. – Ред.)

— Ні, це не розбалували. Це вже говорить про стабільність забезпечення, що основні дірки, які існували у березні-квітні, практично закриті. А чому вони існували? Бо, об’єктивно, за місяць-два мобілізували з 250 тисяч до мільйона людей. Держава з цим не завжди справлялась, але я на неї не жаліюсь. Автоматом і набоями держава забезпечила мене швидко. Просто є речі, які постійно вимагають допомоги. Ті самі дрони. Це така штука, яка по суті як розхідник, коштує купу грошей, але скільки в тебе прослужить — невідомо. Такі речі доводиться відновлювати і централізовано збирати через друзів, знайомих і просто українського народу, якому дяка безмежна за це.

— Вся країна працює на перемогу: військові, волонтери, представники інформаційного й культурного фронтів. Чи відчуваєте, що підтримка слабшає? Бо зараз інколи лунає думка, мовляв, Україна зсувається з порядку денного, усі втомилися від війни.

— Частково втомилися абсолютно всі, це нормально. Триває шостий місяць війни. Але допомога все одно є. І коли ми кидаємо заклик у Фейсбуці, то вже за 2-3 дні збираємо необхідну суму. Це все наші геніальні, без перебільшення, громадяни: перебуваючи у складних економічних умовах — допомагають армії. Підтримку відчуваю постійно: моральну, фінансову. Речі, які нам потрібні, закриваються донатами, волонтерами, не бачу такої великої проблеми, що всі повтомлювалися. У нас не спринт, а марафон. Ми вже його біжимо, але не знаємо, коли він скінчиться. Тому треба взяти зручний темп і бігти до Перемоги.

— Наостанок хотілося би почути від вас певний прогноз щодо подальшого ходу війни, погляд зсередини, так би мовити.

— Коли мені задають питання на кшталт "Коли це все закінчиться?", завжди говорю: "Не знаю". Бо це правда. Я дуже не люблю людей з телевізора чи мережі, які починають на основі 2-3 факторів видавати свої прогнози. Я поки не бачу швидкого завершення війни, принаймні військовим шляхом. Хочеться, звісно, сісти на білого коня, вихопити шашку, розправити шаровари і з криками "Вперед" звільнити село з якоюсь умовною назвою. Але це все працює не так. І навіть коли звільнення села відбувається, це недоконаний факт того, що ЗСУ змогли одразу там закріпитися. Зараз бачу, що ситуація трохи вирівнялася за рахунок допомоги точною зброєю від наших західних партнерів. Певний паритет у далекобійній артилерії вже спостерігається, і це полегшує нашу роботу і задачу. У багатьох людей існує певний стереотип із радянських фільмів про Другу світову війну. Там завжди було: "А-а-а, вперед!" — і кудись побіг цілий батальйон. Рвуться танки, летять літаки, все вибухає і раз — усіх позвільняли. Але завжди забували показати важливий момент – порахувати втрати і кількість тих, хто йшов у бій. Наших людей треба берегти. Це у росіян 140 мільйонів мавп, а у нас 40 мільйонів громадян — і кожного треба цінувати і бути обережними. Хочеться звільнити, звісно, але хочеться робити це з мінімальними втратами і зі збереженням максимальної кількості людей. Крім того, є поняття інфраструктури. Росіяни тотально знищують села, б’ють по інфраструктурі з метою залякування, щоби посіяти зневіру, мовляв, ми не можемо перемогти, знищують елеватори чи порти… ЗСУ так не робить. Кожного разу думаємо: куди вгатити, щоби не попасти в якусь хату, школу, не розвалити чиюсь ферму. Бо ми розуміємо — це наша земля, її потім треба буде відновлювати і відбудовувати.

Всі, хто бажають підтримати українського захисника Євгена Шаяна та його підрозділ, можуть надсилати донати за наступними реквізитами. Кожен внесок — важливий!

• Монобанк — 4441 1144 4457 1218
• Ощадбанк — 4790 7299 4125 0755

Фотографії для матеріалу надано Євгеном Шаяном.