Помер режисер "Того, що виганяє диявола" Вільям Фрідкін. Як син українських емігрантів здійснив революцію у жанровому кіно

Читать на русском
Автор
18944
Вільям Фрідкін із виконавицею головної ролі у "Тому, що виганяє диявола" Ліндою Блер
Вільям Фрідкін із виконавицею головної ролі у "Тому, що виганяє диявола" Ліндою Блер. Фото consequence.net

Останню роботу режисера покажуть у вересні на Венеціанському кінофестивалі

Помер режисер Вільям Фрідкін, якого у 1970-ті роки вважали одним із провідних постановників Нового Голлівуду. Режисеру легендарних фільмів "Той, що виганяє диявола" та "Французький зв’язковий" було 87 років, пише Hollywood Reporter.

"Телеграф" згадує творчий шлях Фрідкіна, чиї найкращі роботи здійснили переворот у жанрах поліцейського трилера та фільму жахів.

Найкращий фільм про роботу поліцейських

Режисерові було 87 років

Батьки Фрідкіна ще дітьми 1903 року емігрували до Америки з території нинішньої України, рятуючись від єврейських погромів. Як і Стівен Спілберг, він навчався ремеслу постановника на телебаченні – зокрема, зняв останній епізод знаменитого шоу "Альфред Хічкок представляє" та п’ять документальних фільмів. Причому один із них, "Народ проти Пола Крампа", про чорношкірого, з якого поліція вибила свідчення у вбивстві, був відзначений на кінофестивалях. Але на відміну від інших колег-режисерів Нового Голлівуду, шлях Фрідкіна до визнання був тернистим.

У Голлівуді Фрідкін зняв чотири фільми, перш ніж його помітили з екранізацією п’єси "Оркестранти" – першим голлівудським фільмом про гомосексуалів, який став можливим після скасування в 1967 році цензури в кіно (так званий Кодекс Хейса) та масових протестів представників ЛГБТ-спільноти у Нью-Йорку 1969 року. Це дало йому можливість зняти "Французького зв’язкового" (1971), фільм, під який Фрідкін із продюсером Філіпом Д’Ентоні два роки не міг знайти грошей. І який отримав у результаті п’ять "Оскарів" та був визнаний найкращим поліцейським фільмом.

За легендою, Фрідкіну порадив звернутися до кримінального жанру великий режисер Говард Хоукс, з чиєю дочкою він якийсь час зустрічався. У свою чергу, Д’Ентоні запросив Фрідкіна завдяки його досвіду в документальному кіно — "Французький зв’язковий" заснований на реальній історії двох поліцейських з Нью-Йорка, які намагалися припинити найбільшу мережу наркотрафіку через Францію (звідки й назва), організовану колишнім гестапівцем Огюстом Рікором.

Сценарій фільму написав кримінальний репортер Ернст Тайдімен, знавець "злих вулиць" Нью-Йорка, на яких і знімався "Французький зв’язковий" — ручною камерою, в документальній манері, а консультантами виступили самі герої-копи, Енді Іган та Сальваторе Гроссо.

Такої концентрованої правди життя на екрані в жанровому кіно ще не було. Поліцейські та злочинці виглядали і поводилися, як звичайні люди, а не кінозірки, місто було показане брудним, холодним, максимально недружнім. Навіть знаменита автомобільна погоня за поїздом метро знімалася "партизанським" методом у режимі реального часу — саме тому вона досі виглядає настільки реалістичною.

Старий Новий Голівуд

"Французький зв’язковий" з його натуралізмом опинився на вістрі часу. Глядачам набридло традиційне голлівудське кіно, молодь пішла з кінотеатрів у кіноклуби, віддаючи перевагу італійському неореалізму та барочним фільмам Федеріко Фелліні, французькій новій хвилі, поетичному кіно Ясудзіро Одзу. У Голлівуд потягнулися режисери-експати: британець Джон Бурмен, чех Мілош Форман, французький поляк Роман Поланскі.

Так Фрідкін увійшов до кола режисерів так званого Нового Голлівуду. Вони оновили жанрові схеми, що вихолостилися, за рахунок знахідок європейського кіно таі принесли у високобюджетне кіновиробництво теми і мотиви, які раніше здавалися немислимими. Наприклад, антивоєнну сатиру, соціальну та політичну критику, сексуальну свободу, правдоподібно показане насильство.

Френсіс Форд Коппола та Мартін Скорсезе назавжди змінили обличчя гангстерського кіно, Пітер Богданович – традиційної мелодрами, а Сем Пекінпа – вестерна. Боб Фоссі винайшов заново мюзикл, Вуді Аллен – комедію, а Роберт Олтмен послідовно та цинічно вивертав усі існуючі жанри навиворіт.

Коппола та Фрідкін
Патріархи нового Голлівуду: Коппола та Фрідкін

Фрідкін, окрім поліцейського трилера, зміг вдихнути нову кров у жанр хорору, який на великих студіях вважався маргінальним. Такі успішні приклади, як "Психо" Альфреда Хічкока, яке він зняв фактично за власний кошт, були винятком із правил. "Той, що виганяє диявола" (1973) не тільки став великим комерційним хітом, але ще й першим фільмом жахів, номінованим на "Оскар" як найкращий фільм.

За п’ять років до "Того, що виганяє диявола" Поланскі поставив "Дитину Розмарі", яка викликала великий суспільний резонанс (наприкінці 1960-х вплив католицької цензури був ще дуже сильним) і створив моду на "диявольщину" в кіно, тож Фрідкін йшов уже перевіреним шляхом. Але, як і "Французський зв’язковий", "Той, що виганяє диявола" багато в чому став новаторським.

Вигнаний дияволом

Вперше фільм жахів коштував таких безглуздих грошей – 12 млн доларів, які були потрібні для створення унікальних спецефектів. І без того людина важкої, безглуздої вдачі, Фрідкін був перфекціоністом і не шкодував грошей на те, щоб втілити кожну свою задумку. Так, один кадр він міг знімати цілий тиждень, а лише зйомки зайняли майже рік.

Крім технічних новацій, фільм вражав уяву своєю цинічною сенсаційністю. Чи не вперше провідником зла ставала маленька дівчинка, яка зазнавала страшних фізичних трансформацій, коли в неї вселявся демон. Багато критикували епізод, у якому 12-річна героїня самозадовольнялася розп’яттям. А вся історія, на відміну від фільму Поланскі, двозначного та більш тонкого (все, що відбувається з головною героїнею "Дитини Розмарі" могло бути плодом її уяви), ставила під сумнів науку та інші досягнення розуму.

Зрештою, фільм вийшов по-справжньому лякаючим. Не дивно, що він викликав психози у перших глядачів, яких буквально кажучи виносили з кінотеатрів. Завдяки "Тому, що виганяє диявола" американці влітку 1973-го пережили масову істерію екзорцизму.

Тим часом головне художнє досягнення Фрідкіна було попереду – і воно стало його головним провалом. Фільм "Чаклун" (1977), рімейк класичного фільму Анрі-Жоржа Клузо "Плата за страх" про водіїв вантажівок, які переганяють гірською місцевістю вантаж нітрогліцерину, знімався в п’яти країнах, на двох студіях і обійшовся в гігантські на той час 22 млн доларів.

Сам режисер вважав "Чаклуна" своєю найкращою роботою. Поєднуючи документальність "Французького зв’язкового" з технічним перфекціонізмом "Того, що виганяє диявола", Фрідкін досяг такого приголомшливого ефекту присутності, що навіть на невеликому екрані телевізора здається, що ти знаходишся всередині самого фільму, розгойдуючись у величезній вантажівці, що вщент начинена динамітом, над прірвою десь в джунглях. Не дарма Стівен Кінг, який дещо розуміє мистецтво налякати, називав "Колдуна" одним зі своїх улюблених фільмів.

На жаль, цей депресивний антиколоніальний трилер без кінозірок та хепі-енду вийшов одночасно із "Зоряними війнами" і не витримав конкуренції з блискучою підлітковою фантастикою Джорджа Лукаса.

Ще більшим провалом, у тому числі творчим, став "Розшукуючий" (1980) з Аль Пачіно в головній ролі, і надалі режисер уже не міг піднятися вище за середній рівень. Найкращі фільми Фрідкіна після "Чаклуна" – "Жити і померти в Лос-Анджелесі" (1985), "Глюки" (2006) та "Кіллер Джо" (2011) вже не йдуть у жодне порівняння з його фільмами 1970-х.

Останню режисерську роботу Фрідкіна "Військовий трибунал у справі про заколот на "Кейні" покажуть на 80-му Венеціанському кінофестивалі, який стартує 30 серпня.

Раніше "Телеграф" писав про те, кого ще в Голлівуді окрім Кевіна Спейсі та Джонна Деппа звинувачували у насильстві та сексуальних домаганнях і чим це для них закінчилося.