Доля всемогутнього Берії: кривавий м’ясник, прагматик і "цап-відбувайло" післясталінської епохи в СРСР

Рівно 70 років тому, 23 грудня 1953-го, за офіційними даними, оприлюдненими у повідомленні Верховного суду СРСР наступного дня, було виконано вирок щодо колишнього члена Президії ЦК КПРС і міністра внутрішніх справ, маршала Радянського Союзу Лаврентія Берії. Він був засуджений до розстрілу з конфіскацією майна, а також позбавленням військових звань і нагород разом з іншими членами "Банди Берії" (всього ще шість високопоставлених радянських чиновників спецслужб).

Найвищі посади почали ділити вже в день смерті Сталіна

Історія почалася 5 березня 1953 року, після смерті багатолітнього кремлівського диктатора – Йосипа Сталіна. Ця подія стала сигналом для початку боротьби за владу в найбільшій у світі ядерній державі. Вона ж відкрила еру палацових заколотів, що дуже нагадувало ситуацію в Російській імперії після смерті самодержців.

Вже в день смерті Сталіна почали ділити найвищі посади. Український філософ Мирослав Попович у книзі "Червоне століття" писав: "… Незалежно від наявності чи відсутності "заповіту" брак правових механізмів у системі диктатури перекреслював саму ідею спадковості, і неминучою була тривала і жорстока боротьба за престол. Вона продовжувалася з 1953 до 1957 року". І перший, досить нетривалий етап – майже увесь 1953 рік.

Спочатку до влади в Кремлі прийшов тріумвірат Малєнков – Берія – Молотов. Проте вже 14 березня 1953 року, через п’ять днів після грандіозного похорону із не менш масштабними людськими жертвами, позиція Георгія Малєнкова у колективному керівництві стала вразливою. Він був звільнений з посади секретаря ЦК КПРС, залишаючись головою Кабміну.

Керівництво Секретаріатом перейшло до Микити Хрущова, який почав повільну, але неухильну десталінізацію й укріплення партійних і армійських кадрів. І хоч як дивно, він спирався на авторитет Малєнкова, якого в останні роки правління Сталіна називали кронпринцом.

Водночас Берія відхрещувався від сталінського минулого і повернув собі абсолютну владу над спецслужбами, очоливши розширений склад МВС, куди увійшло і Міністерство держбезпеки. Розумний, цинічний політик-технократ, чудовий організатор (згадаймо його роль у ядерній програмі і створенні атомної бомби, таємне покровительство генетикам) розпочав кипучу діяльність.

Так, він один з організаторів терору і справжній садист, який сам допитував і катував ув’язнених. Берія був головним організатором депортацій на схід держави багатьох народів СРСР, яких підозрювали в колабораціонізмі до і під час Другої світової війни (калмиків, карачаївців, балкарців, чеченців, інгушів, кримських татар, турок-месхетинців…).

Перед радянсько-німецькою війною НКВС, який очолював Берія, проводив депортації поляків, німців, українців, литовців, латишів, естонців, фінів… Згадаймо і Катинську справу – розстріл 1940 року майже 22 тисяч польських військовополонених – офіцерів і поліціянтів, чиновників і священників.

Явка з повинною радянської влади

На його руках — кров багатьох людей, але всі (підкреслюємо, всі!) представники вищого керівництва СРСР були учасниками "банди Сталіна". Проте саме він на посаді голови НКВС… зупиняв масовий терор 1937-1938 року після арешту і розстрілу сталінського улюбленця Миколи Єжова. І вже після смерті вусатого вождя Берія закрив скандальні "Авіаційну справу" та "Єврейську справу"; звільнив "лікарів-убивць"; готував і реалізовував на практиці широку амністію всіх в’язнів ГУЛАГу, чиї строки не перевищували п’яти років.

На початку квітня 1953 року вийшов наказ "Про заборону застосування до арештованих будь-яких примусових заходів та фізичного впливу". В той час репресії в державі фактично зупинили.

Берія у травні 1953 року виступив з проєктом постанови Президії ЦК КПРС "Питання НДР", де наголошувалося на помилках при просуванні соціалістичного способу життя в політиці та економіці держави, а також необхідності надання вже об’єднаній Німеччині нейтрального статусу. У внутрішній політиці Берія став ініціатором курсу на підвищення статусу національних республік, і серед них — радянської України.

Фактично це було повернення до політики "коренізації" 1920-х років, яку в Україні та на Кубані остаточно згорнули вже під час Голодомору 1932-1933 років. А її речників знищили на Соловках і в Сибіру. Цей період відомий як Розстріляне Відродження.

26 травня 1953 року Президія ЦК КПРС ухвалила постанову "Питання західних областей Української РСР", де зазначалося: "З 1944 по 1952 рік у західних областях України (в різних формах, включно з розстрілами) комуністичними репресивно-каральними структурами було піддано репресіям майже 500 000 осіб, у тому числі заарештовано понад 134 000, вбито понад 153 000 осіб, вислано довічно за межі України понад 203 000 осіб".

Це була насправді явка з повинною радянської влади, визнання брутальності дій чекістів і військових на теренах Західної України. Постанову готували на основі доповідної записки Берії. Аналогічні готували й для прибалтійських республік. Йому це дуже скоро згадають. І криваве протистояння триватиме до кінця 1950-х, коли буде зачищено рештки повстанських груп. Останній бій УПА відбувся 14 квітня 1960 року в Божиківському лісі на Тернопіллі…

Стара когорта більшовиків, які пережили репресії і 1930-х, і зовсім недавні репресії перед самісінькою смертю Сталіна, мали свого неформального лідера, сталініста В’ячеслава Молотова. Їхнє політичне майбутнє було в перші роки хрущовської "відлиги" не безхмарним, а далі вони всі опинилися на маргінесі політики: в кращому разі персональними пенсіонерами.

Ймовірно, Берію розстріляли одразу ж після арешту

А от Хрущов в цій ситуації вирішив спиратися на військових, і в першу чергу на маршала Георгія Жукова, який у післявоєнний час перебував в опалі. Його ранг головного "полководця перемоги" над нацизмом зовсім не відповідав післявоєнним посадам командувача Одеського, а потім і Уральського військового округу. Тому його повернення в Москву на посаду заступника міністра оборони стало посиленням позицій Хрущова.

Міністр оборони Микола Булганін був неконфліктним і не надто амбітним; реально у МО керував Жуков, який спирався на бойових генералів і офіцерів. Саме вони й відіграли головну роль у поваленні, арешті та страті колись всесильного Берії.

Арешт Лаврентія Берії відбувся 26 червня 1953 року. Операцією керував сам маршал Жуков. Командувач Московського військового округу генерал-полковник Кирило Москаленко разом зі своїм заступником генерал-лейтенантом Павлом Батицьким і кількома офіцерами увірвалися на засідання Кабміну СРСР й арештували Берію. Потім його вивезли до будинку командування округу.

За офіційними даними, він був розстріляний особисто Батицьким. Проте, ймовірно, розстріл відбувся одразу ж після арешту. І справу вели вже без участі Берії, звісно, в закритому режимі. Гріхів знайшли чимало, справжніх і вигаданих. Головний, як для кремлівської камарильї: змова з метою встановлення особистої влади.

Микита Хрущов під час доповіді "Про культ особистості та його наслідки" на XX з’їзді КПРС так схарактеризував свого колишнього поплічника, фактичного керівника сталінського терору: "В організації різних брудних і ганебних справ мерзенну роль грав махровий ворог нашої партії, агент іноземної розвідки Берія, що втерся в довіру до Сталіна. Тепер встановлено, що цей мерзотник йшов вгору державними сходами через безліч трупів на кожній сходинці… Берія знищив десятки тисяч партійних і радянських працівників…"

Хоча вже перебуваючи в опалі у генсека Леоніда Брежнєва, Хрущов зізнавався, що Берія став цапом-відбувайлом, на якого звалили всі гріхи сталінського правління, коли далі мовчати про масові репресії вже було неможливо.

"Кров сталінського терору міцно прив’язала їх до священних ідеологічних формул, що символізували для них "радянську владу" і їх особисту долю. Щодо цього цинічний Берія був таким же відданим комуністом, як і твердокам’яний фанатик Молотов чи неспокійний ентузіаст Хрущов", — писав Мирослав Попович.

А сумна доля Берії довела, що нема таких посад і висот, з яких би не було скинуто навіть пестунчиків долі, особливо якщо вони заважають іншим рватися до цих самих висот.