“Щоб дітей не вивезли окупанти, я навіть підробляв документи”: директор дитячого центру на Херсонщині врятував від росіян десятки вихованців

Директор Центру соціально-психологічної реабілітації Володимир Сагайдак розповів "Телеграфу" про життя в окупації

Під час окупації Херсонської області директор Центру соціально-психологічної реабілітації Володимир Сагайдак урятував від росіян 52 дитини. Щоб окупанти не знайшли дітей, Володимир разом із колективом ховали вихованців де тільки могли, зокрема й вдома у вихователів, які видавали дітей за своїх онуків та племінників. Попри постійні допити та погрози росіян, у Володимира та його колег все вийшло.

"Зробив у фотошопі довідку, яка врятувала дітей та виховательку"

Центр соціально-психологічної реабілітації знаходиться у селі Степанівка Херсонської області. Село було окуповане росіянами першого ж дня повномасштабної війни.

– Вранці 24 лютого окупанти вже були тут, – розповідає "Телеграфу" Володимир Сагайдак. – У мене в центрі на той момент було 52 дитини віком від 3 до 17 років. Це сироти, діти, позбавлені батьківського піклування і ті, чиї батьки батьківських прав не позбавлені, але опинилися у складних обставинах. Коли того дня вранці я приїхав на роботу, у нашому центрі не було співробітників (люди просто не мали фізичної можливості сюди дістатися), вже була комендантська година й автобуси ходили лише до третьої години дня. Розуміючи, що за таких умов вихователі ніяк не зможуть працювати повний робочий день, я вирішив залишатися в центрі – і жив там наступні два з половиною місяці.

Моя постійна присутність заспокоювала і дітей, і колектив. Дорослих у тій ситуації заспокоїти було навіть складніше – наш центр знаходиться якраз між Херсоном та Степанівкою/Чорнобаївкою, ми бачили та чули всі серії Чорнобаївки, вікна та двері ходили ходуном, і це не додавало оптимізму.

З дітьми ми весь час розмовляли. Влаштовували вечірні чаювання (часто в укриттях, дотримуючись правила двох стін), під час яких говорили про те, що таке війна, як поводитися, чому ми не можемо вийти на вулицю. Говорили про те, що росія напала на Україну і хоче нас знищити, але ми обов'язково виживемо та вистоїмо.

– Ви думали про те, що росіяни можуть прийти до центру?

- Звичайно. Я розумів, що не зможу бути брестською фортецею в окупації, і рано чи пізно росіяни сюди прийдуть. Спочатку ми ще сподівалися на евакуацію. Були пропозиції із різних країн. Нам уже знайшли будинок, де ми могли б жити. Але я спочатку мав довезти дітей до Львова, що за тих умов, без зелених коридорів, було зовсім неможливо. А якби ми потрапили під обстріл? Я не міг так ризикувати дітьми. До того ж для того, щоб перевезти 52 дитини, мені потрібно було щонайменше чотири машини, взяти які не було де. Тому ми залишалися у центрі.

Про те, що окупанти вивозять українських дітей до росії, я, звичайно ж, знав і розумів: якщо це відбувалося на Донбасі, тут буде те саме. Коли остаточно стало ясно, що з евакуацією не вийде, я зібрав колектив, переговорив із чиновниками (через окупацію вони працювали дистанційно), і ми вирішили, що треба ховати дітей – іншого виходу не було. Інакше їх просто вивезуть до росії. Нещодавно в одному з телеграм-пабліків було повідомлення, що я, щоб сховати дітей від окупантів, підробляв документи. Справді, я зробив у фотошопі довідку, яка врятувала й кількох дітей та виховательку, яка їх переховувала. Довідка була про те, що ці діти нібито лежать у лікарні.

"Вперше в житті довелося просити дітей говорити неправду"

- Дітей переховували у себе вихователі?

- Так, вихователі змогли заховати у себе 17 дітей. На жаль, не всі наші співробітники мали таку можливість – хтось живе на квартирі, хтось – у крихітній однокімнатній квартирі у великій родині. Але ті, хто міг, одразу це зробили. Для них ми заздалегідь вигадали правдоподібні версії. Бо в них також є сусіди, серед яких могли бути зрадники та колаборанти. А раптова поява в сім'ї трьох дітей навряд чи залишилася б непоміченою. Тому ми говорили: "Оксано Петрівно, скажете сусідам, що ці діти – ваші племінники, які приїхали з Великоолександрівського району. Там йдуть активні бойові дії, і ніхто нічого не перевірятиме. Скажете, що дім цих дітей розбомбили, тож їх привезли до вас".

Окремо розмовляли з дітьми. Вперше в житті заради їхнього порятунку довелося просити дітей говорити неправду. Але діти є діти, і казуси траплялися. Уявіть, все життя дитина називала виховательку Оксаною Петрівною, а тепер треба говорити тітка Оксана. Бувало, раз назвуть тіткою, раз — на ім'я по батькові. Але, на щастя, ніхто із сусідів нас не здав. Люди, навпаки, намагалися допомогти, приносили продукти, за що їм велике спасибі.

Дітей, яких не змогли забрати вихователі, ми тимчасово віддали їхнім батькам – зрозуміло, лише тим, які не були позбавлені батьківських прав. За тих обставин це був єдиний вихід. Ми віддали їх тимчасово. Коли у Херсоні стане безпечно та служби повноцінно запрацюють, ми їх обов'язково повернемо. Віддавши дітей у сім'ї, ми їх не покинули – я й зараз допомагаю їм із їжею, ліками, одягом.

На щастя, до приходу окупантів ми встигли заховати майже всіх дітей. Зі мною залишилося лише п'ятеро вже досить дорослих хлопців – від 14 до 18 років. На жаль, ми так і не знайшли, де їх розмістити. Перший прихід окупантів (це було у червні) у мене зафіксовано на камері відеоспостереження. Наступні їхні візити вже ні, бо вони розбили камери. Вони поводилися, як господарі. Ніхто з них себе не називав — могли тільки сказати, що вони "з комендатури" або "з міністерства". Перше їхнє питання було: "Де діти?" Вони думали, що це інтернат, у якому мають жити та навчатися діти з 1-го по 10-й чи 12-й клас. Я пояснював, що це центр реабілітації, де діти можуть перебувати як кілька років, так і лише кілька місяців. Окупанти не могли зрозуміти, як це. Вони забрали усі особисті справи дітей, розібрали усі комп'ютери, забрали носії інформації. Незрозуміло, що вони хотіли знайти. Незадовго до їхнього візиту друзі надіслали мені скриншот із рашистських пабліків з моїм фото з Facebook та написом, що я "головний нацик Херсона, якого треба судити на Нюрнберзькому процесі". Друзі казали мені: "Ховайся, вони за тобою прийдуть". Але я не став нікуди ховатися. До того ж моя сім'я залишалася в Херсоні.

— Родина не евакуювалася?

– Ні. Донька з маленьким онуком переїхали до нас із дружиною. Вони мали можливість виїхати, але сказали, що без мене нікуди не поїдуть. Дружина 33 роки пропрацювала в інтернаті для дітей-сиріт і дуже добре розуміла, чому я не міг покинути дітей.

Вдруге окупанти заявилися разом із журналістами російських телеканалів. Вони оточили мене з мікрофонами та почали закидати запитаннями: "Що тут робив "Правий сектор"?" Що тут робив "Азов"? Чому діти на фотографіях з автоматами? Очевидно, вони думали, що шокують і залякують мене цими запитаннями. Але я на це не піддався. Спокійно відповідав, що ні "Правого сектора", ні "Азова" тут немає, а в тому, що ми проводили спортивні ігри й вчили дітей розбирати автомати, немає нічого злочинного. "А чому тут висить прапор України?" — питали. "А який ще прапор тут має висіти?" – запитанням на запитання відповідав я. І вони не знали, що сказати.

Окупанти приходили ще багато разів. Влаштовували допити, намагалися щось знайти. Потім, побачивши, що я маю в центрі місце, привезли сюди 15 дітей зі спеціалізованої школи на кордоні Херсонської та Миколаївської областей, де велися запеклі бої. Діти були дуже налякані. Вони три місяці жили у підвалі та подумали, що їх везуть до росії. Вони прожили у нашому центрі три місяці. Відступаючи, 19 жовтня окупанти таки вивезли їх до росії. Цих дітей ми вже не могли сховати, адже росіяни самі привезли їх до мого центру.

Я просив дати бодай день, щоб підготувати дітей. Але окупанти боялися приходу української армії та дуже поспішали. Я спитав, куди їх повезуть. Людина, яка називала себе "заступником міністра Херсонської області", заявила, що "це не моя справа". Я сказав, що як директор центру маю це знати, інакше не відпущу дітей. "Заступник міністра" сказав, що везе їх до Генічеська, але він збрехав – водій, який приїхав за дітьми, сказав, що вони їдуть до Криму. А за деякий час я дізнався, що вони в Анапі Краснодарського краю. Я вжив усіх можливих заходів, щоб врятувати дітей. Під'єднав волонтерів, усі можливі міжнародні організації. Це було нелегко, але знайшов варіанти. І другою чудовою новиною після визволення Херсона стало визволення цих 15 дітей. Нині вони у Грузії під захистом посла України.

- Діти з вашого центру все ще у сім'ях вихователів?

- Ні, але й повернутися до центру вони поки що, на жаль, не можуть, бо ж Херсон весь час під обстрілами. 9 листопада ми відправили дітей до Южноукраїнська за 30 кілометрів від Херсона, а 11 листопада прилетіло саме в те місце, де вони перебували до від'їзду. Нещодавно недалеко від нашого центру були прильоти до школи та до геріатричного відділення. Коли зловили коригувальників (ними виявилися місцеві колаборанти, хлопець та дівчина), у їхніх телефонах знайшли ці локації та координати нашого центру. Тому поки що тут надто небезпечно. Але діти обов'язково повернуться. А я буду першим, хто їх тут зустріне.