"Несемо відповідальність за 10 дітей": історія прийомної родини Шевченків, яка вже двічі втікала від війни

Багатодітна сім'я зараз мешкає на Хмельниччині у чужому старому будинку, де зі зручностей є лише електрика

Вдруге від 2014 року Наталія та Володимир Шевченки, які дали батьківське тепло десяти чужим дітям, змушені шукати прихисток від війни. Цього разу подружжя разом з дочками й синами зупинились на Хмельниччині та мешкають в старенькому будинку, де зі зручностей лише електрика. Родина в пошуках адекватного за ціною та станом житла, кошти на нього виділять іноземні благодійники. Які труднощі постають на цьому шляху перед великою родиною, дізнавався "Телеграф".

"Так склалося, що мама відмовилась, але життя триває"

Приймати дітей Наталія і Володимир Шевченки, що мешкали у селищі Семенівка на Донеччині, наважились ще 15 років тому. Поштовхом стала особиста трагедія: подружжя через хворобу втратило доньку і більше не змогло мати власних дітей, тож вирішило свою любов та турботу подарувати малечі, позбавленій батьківського піклування.

- Після чотирьох невдалих вагітностей і складної операції було дуже важко. Особливо нестерпно стало дивитися на жінок при надії, бо розуміла, що в мене цього вже не буде, — згадує Наталія. – Сіли з чоловіком, поговорили, він спитав: "Чого ти хочеш?" — "Хочу дитину", — відповіла. А він мені: "Йди дізнавайся, будемо думати". У службі у справах дітей мені тоді сказали, що є Ваня, але він дикуватий. Я попросила подивитися, а тоді ще малечу до трьох років тримали у лікарнях. Прийшла, там такі ліжечка залізні з високими бильцями, в одній хлопчик у куточок забився, як звірятко, дивиться насторожено. Нянечка його витягла, я покликала на руки, він і пішов, притулився до мене. Працівниця здивовано питає: "А ви що, мама?" — "Ні, але я буду його мамою". Додому повернулась, розповіла чоловіку, і ми почали збирати документи.

Іван став першою прийомною дитиною в родині Шевченків. Другим через деякий час в родину взяли його рідного брата Андрія, а потім і сестру Настю, бо рідній матері за пиятикою було не до виховання.

- У нас ще є діти з однієї родини – 6-річний Дениска і 5-річна Вірочка, хлопчика ми взяли в 11 місяців, невдовзі народилась його сестра, її ми теж забрали, – говорить Наталія. – Загалом ми майже всіх дітей брали у маленькому віці, тільки Карину – десяту дитину – прийняли у 10 років. У кожної дитини непроста історія, вони з проблемних родин, тож мають вади здоров’я, а дехто — розвитку. До речі, жоден з рідних батьків не виявив бажання не те що зустрітися і поспілкуватися з дітьми, а навіть не намагався дізнатися, чи живі вони.

Наталія додає, вони з чоловіком не приховують від дітей їхній статус і походження. Дорослі намагаються пояснити: в житті так трапляється, що чужі люди стають ближчими за кровно рідних.

- Зі старшим сином в нас були проблеми, коли йому в 4,5 року хтось сказав, що він нам не рідний, – наводить приклад Наталія. – Він дуже засмутився, плакав. А я йому кажу: "В тебе так склалась доля, що мама відмовилась, але життя триває. Ти не на вулиці, ти в родині". Діти дорослішають, розпитують про батьків, я їм розповідаю, старшим пропоную, якщо є бажання, побачитись, поставити запитання. Але вони його не виявили.

Наразі шістьох з десяти дітей, яких виховують Наталія та Володимир, вони усиновили. По кожному рішення ухвалювали відповідно до ситуації.

- Оленка народилась на 6,5 місяця з вагою менш як два кілограми, пройшли з нею реанімації, лікарні, ­­– каже Наталія. – І коли вона з такого маленького "жабенятка" перетворилась на гарну дівчинку, нам повідомили, що її хоче всиновити якась жінка. Нас попереджали, що таке може статися, бо хоч дитина перебуває в прийомній родині, її дані лишаються в базі. В мене була дуже бурхлива реакція, я виявилась не здатна віддати дитину, в яку було вкладено стільки сил. Чоловік мене підтримав, і ми Олену всиновили.

"Поїхали зі Слов'янська, коли ситуація стала геть екстремальною"

На початок повномасштабного вторгнення Шевченки вже кілька років як перебралися до Слов’янська, що неподалік від Семенівки. Тут вони мали двоповерховий будинок, який їм допомогла придбати громадська організація Ініціатива Е+, бо старий отримав пошкодження під час бойових дій у 2014-му.

- В нас тоді було лише п’ять діток. І коли все почалося на Донбасі, чоловік нас змусив виїхати до безпечного місця, а сам лишився доглядати паралізованого батька, – говорить Наталія. – Жили деякий час на Хортиці, повернулись, коли пішли ДНРівці, але будинок був в поганому стані, через те, що на подвір’ї розірвався снаряд. Та нове житло ми не могли собі дозволити. Тоді через Олену Залінян, яка нами опікувались у Запоріжжі та стала хрещеною дітей, познайомились з Валентиною Варавою з Ініціативи Е+. Вона завітала до нас в гості, після чого організувала збір коштів, і незабаром ми мали суму, необхідну на великий будинок.

Новосілля Шевченки святкували навесні 2016-го, тоді вони навіть не розглядали інший регіон для проживання, вважали, що ситуація стабілізувалась. Тим паче за словами Наталії, бачили, що у Слов’янську почали відновлювати інфраструктуру. Та ці сподівання не справдились.

- Можна сказати, що це вже друга війна, від якої ми втікаємо, – говорить Наталія. – Коли вже ситуація в місті стала геть екстремальною, чоловік посадив мене з вісьмома дітьми на потяг Костянтинівка-Хмельницький, а сам з двома старшими хлопцями лишився. І от ми їдемо, я телефоную Валі, кажу, що ми в дорозі, але не знаємо, куди нам поткнутися. Поки ми добралися до кінцевої зупинки, вона обдзвонили всіх знайомих і нас там вже зустріли, довезли до селища Ярмолинці, де поселили при місцевому костьолі. Згодом і чоловік з хлопцями до нас доєднався. Так ми прожили два місяці.

Родина шукала окреме помешкання і випадково від місцевих дізналась про будинок, що пустував. Знайшли господаря, який, почувши історію Шевченків, пустив їх жити безплатно.

- В будинку є електрика. Відключення нечасті, а на їхній випадок наш батько закупив якісь пристрої в інтернеті, вмикає їх, і ми – зі світлом, – каже Наталія. – Старий котел потребує заміни, але є пічне опалення, тож в будинку тепло, ще й морозів, на щастя, немає. Так, важко, адже туалет на вулиці, вода тільки в колодязі, а треба і помитися всім, і речі випрати. І місця для дітей замало, бо на всіх у нас тільки три кімнати. Але ми прилаштовуємось, бо люди й в гірших умовах перебувають, ніж ми.

Валентина Варава відгукується про те, як зараз живуть Шевченки, категоричніше. І додає: вдруге знайшлись благодійники – цього разу іноземні, які взяли на себе фінансову частину розв'язання житлового питання для прийомної родини.

- Родина в пошуках великого будинку з санвузлом, водопроводом, іншими зручностями, щоб батьки могли займатися не виживанням, а власне дітьми, – говорить Валентина. – А у них особливі освітні потреби, їм потрібна інклюзія, крім того, медичні послуги також мають бути доступні. Тож не йдеться про якесь село, а в Ярмолинцях достатньо дороге житло. Наразі, ми маємо певну суму від іноземного фонду. Спочатку вони виділили 40 тисяч доларів нашій організації на всі наші напрямки, а це: "на тепло", "на перемогу", "на медицину", "на дітей". Власне, тоді я і запитала, що можливо, їм було б цікаво допомогти родині Шевченків. Вони порадились і швидко ухвалили рішення, передали ще 10 тис. доларів, зазначивши, що ми можемо з інших проєктів взяти кошти – стільки, скільки буде потрібно, щоб купити будинок.

"Ми маємо влаштувати дітей у житті"

Поки ідеальний варіант ще не знайдено, прийомні батьки продовжують вирішувати решту питань поточних та "стратегічних". Зокрема, намагаються підібрати для своїх дітей справу на майбутнє доросле життя. Два старші сини, наприклад, хочуть побудувати спортивну кар’єру.

- Двом братам Вані та Андрію подобається вільна боротьба, вони займаються, попри те, що у Вані вже і вуха, і ніс поламані, – говорить Наталія. – Ми їх відмовляли, але хлопці наполягли, що їм подобається такий спорт, тож ми їм дали право вибору. Вони захотіли бути тренерами, вступили до фахового коледжу спортивного профілю імені Бубки у Бахмуті. Коли почались активні бойові дії, студентів відправили до домівок, а вже коли навчальний заклад перемістився до Полтави, хлопці повернулися до навчання, живуть у гуртожитку.

Наталія додає, що вже цього року закінчує дев’ятий клас Каріна, а наступного – випускницями будуть Настя та Анжела. Наразі всі діти шкільного віку навчаються онлайн за індивідуальними програмами з викладачами зі Слов’янська, які добре з ними знайомі.

- Знайшли у Кам’янці-Подільському реабілітаційний заклад, де старші дівчата зможуть отримати певні професійні навички, – розповідає жінка. – Бо діти важкі (Настя з інвалідністю, Карина – ні, бо немає патологій, але в неї слабкий розум, майже не має пам’яті), навіть у звичайному житті вони потребують підказок, певного поштовху. Але ми несемо за них відповідальність, маємо якось їх влаштувати в житті, тож шукаємо варіанти навчання відповідно до можливостей.

Наталія каже, що всі виплати на дітей від держави родина отримує вчасно, але існує проблема з оплатою праці батьків. Зараз таку отримує лише Наталія, а Володимир право на неї втратив через законодавчу колізію.

- Коли ми були дитячим будинком сімейного типу, наш батько теж мав статус вихователя, отримував зарплату, – пояснює Наталія. – Але після всиновлення шістьох з десяти дітей, ми стали прийомною сім’єю, тож зарплату може отримувати лише один з батьків. По факту дітей як було 10, так і лишилось, менше з ними роботи не стало, тож здається в цьому питанні держава трошки ображає такі родини, як наша. І з роботою на новому місці поки складно. Дякуємо волонтерам, які нас весь час підтримують – і продуктами, і речами, і ліками. Нещодавно нам і транспорт надали, посприяла вже згадана Валентина Варава, бо зрозуміло, що такою великою родиною на громадському транспорті не наїздишся.

Наталія сподівається, що житлове питання згодом вдасться розв’язати, зазначаючи, що повернення на Донбас родина більше не розглядає.

- Вирішили, що будемо залишатися на Хмельниччині, нам тут все підходить, зокрема клімат, – обґрунтовує позицію Наталія. – Бо, наприклад, немає тут амброзії, на яку в мого чоловіка алергія. В Оленки атопічний бронхіт, і в Слов’янську все закінчувалось в реанімації, переживала, що і на новому місці так буде. Але пережили тут весну та осінь, ніхто з дітей не захворів, лише перед Новим роком трошки нас "зачепило". І для дітей я бачу тут більше перспектив для їхнього подальшого життя. Ось ці всі нюанси, що доповнюють один одного, і привели нас до думки, що наші плани ми будуємо тут.