"Росіян найбільше дратує окремішність українців. Мова - спосіб її підживлювати", - авторка програми "Лінгвоцид"

Віднедавна прогулянки центром Києва можливо поєднувати зі знайомством з історією русифікації України. Допомагає в цьому серія графічних табличок з датами та назвою подій та явищ з утиску української мови. Докладніше дізнатися про кожен "пункт" та побудувати маршрут дозволяє мобільний застосунок "Лінгвоцид". Про ідею, закладену в проєкт, та варіанти його розповсюдження на інші міста, а також власний досвід переходу на українську мову, ставлення до співвітчизників, які досі розмовляють російською, "Телеграф" поспілкувався з його авторкою – освітянкою Валентиною Мержиєвською.

"Я з того покоління, для якого російська мова була нормою в спілкуванні"

- З початком повномасштабної війни мова фактично стала маркером свій/чужий, багато російськомовних українців заговорили державною. Але мені здається, що за 11 місяців багато хто втомився чути, що говорить не так, тож у питанні українізації спостерігається певний відкат. Чи я помиляюсь?

- Дійсно, непросто перейти на українську мову. Особливо, коли тобі постійно дорікають: "Стільки років живете в Україні, досі мову не вивчили". Це не підтримує, а навпаки зупиняє. Та треба розуміти: в будь-якому навчанні є етапи прогресу і відкату. Можливо, через те, що я саме з того покоління, для якого російська мова була нормою в спілкуванні, я не засуджую людину, якщо вона говорить російською. В моїй картині світу прекрасно уживаються російськомовні українські патріоти. Хоча, звичайно, я розумію, що мова дуже важлива, тому максимально сприяю, щоб люди навколо мене переходили на українську. Це наша сепарація від російського культурного контенту, від перебування в їхньому інформаційному полі.

Врешті-решт перехід на українську мову – питання безпеки. Єдине, я вважаю, — не можна людей до цього змушувати. Звичайно, має бути певне законодавство: про квоти на радіо, про заборону на ввезення та розповсюдження книжок з рф, про іспит на знання мови та історії для отримання громадянства. Але на побутовому рівні людину не можна пресувати, адже той, хто не змінював мову, не може оцінити, наскільки це складно.

- Які у вас особисті стосунки з українською мовою, чи говорили нею в родині, вивчали в школі, бо до 90-х було в Україні було багато російськомовних шкіл з мінімумом годин української. І навіть існувало звільнення від вивчення української мови за заявою батьків.

- Мої бабусі-дідусі говорили українською. Батько в дитинстві теж, але після вступу до університету перейшов на російську, мама була завжди російськомовною, тож і ми з сестрою також, – зазначає Валентина. – Але в школі, де ми вчилися, було викладання українською мовою. І це був такий класичний київський сценарій, коли діти на уроках говорили українською, а на перервах російською, і вдома, відповідно, теж. При цьому, я згадую, що навіть в той час, коли в мене питали, яку мову вважаю рідною, казала: "Українську". Хоча нею і не спілкувалась. Тобто у мого покоління рідна мова була забута. На українську повністю разом з сестрою ми перейшли після Помаранчевої революції.

- Це відбулось одномоментно, чи все-таки процес був тривалий?

- Все почалось з середовища – були якісь окремі україномовні друзі, переважно з Львівщини. Потім стала з’являтися якісна сучасна література, яку ми читали, й фактично просто допустили думку, що українською можна спілкуватись не лише на теми, що були у шкільній програмі. Адже проблема була в тому, що офіційна лексика була в мовленні, але не вистачало якихось побутових "прикольчиків" – слів для щоденного вжитку. І ще мені в переході допоміг син, він як раз народився у 2005 році, фактично з ним почала говорити українською і так потихеньку з ним разом і перейшли.

"Заборони на все українське існували століттями"

- Ви згадали про україномовну літературу, яка почала з’являтися. Але вона, як на мене, не завжди була в достатній кількості. На вашу думку, чого ще бракувало, щоб закрити мовне питання, котре час від часу виникало? Якісних фільмів, освітніх програм?

- Зважаючи на те, що заборони на все українське існували століттями, за десятиліття повністю їх усунути неможливо. Але в нас хороша динаміка в цьому питанні. Мені особисто в 90-х, дійсно не вистачало літератури. Наприклад, ми читали фентезі російською мовою. Тобто, якби на той час, була така література українською, як є зараз, і в такій кількості, це було б дуже класно.

Тепер, на мою думку, питання за медіаконтентом. Вже є багато подкастів, ютуб-каналів, розрахованих на дорослу аудиторію, а підліткова ніша не зайнята. Нам дуже не вистачає науково-популярних, розважальних програм для цієї категорії. З цим напрямком треба працювати, бо у підлітків, ранньої молоді активно проходить діяльність з переосмислення світу. І якщо в цей момент їх оточити українським контентом, то вони навіть маючи російськомовні родини, можуть перейти на українську. В тому числі на хвилі сепарації від батьків, протесті. А якщо їм цього не дати, не буде за що зачепитися та україномовними вони можуть не стати, чи на це знадобиться більше часу.

- У проєкті "Лінгвоцид" як раз поєднались мова та історія – ви показали, як у різні періоди українську мову нищили й до чого це приводило. Що вас наштовхнуло на таку ідею? І яким чином вдалось реалізувати?

- Ідея народилась в середині літа, але я не думала, що ми її так стрімко реалізуємо. В цьому посприяв грант, який ми виграли нашою громадською організацією "Валентність. Переосмислення". Все це відбувалось в рамках акселератора (модель підтримки стартапів. – Авт.) Mediengeist — це один з заходів Міністерства закордонних справ Німеччини. Підтримку надавав Goethe-Institut в Україні та журнал "Куншт".

Насправді, я створила те, чого мені бракувало свого часу. Коли я вже перейшла на українську, а деякі мої друзі – ні, постійно себе тримала в руках, щоб не зіскочити на російську. У мене було усвідомлення, що я таким чином відновлюю історичну справедливість, але не було фактажу це довести. Таким чином "Лінгвоцид" для мене – можливість дати людям, які зараз здійснюють перехід, аргументацію, чому так правильно. Дати відчуття, що ці зусилля не будуть марними. Якщо щось, у даному випадку русифікація, робилось штучно, це можна змінити послідовно і свідомо.

А історичний контекст я додала для кращого розуміння наших стосунків з росією. Що це є проблема не тільки сьогодення, це довготривала історія, ми маємо враховувати її на майбутнє. Ми не повинні вдаватися до дзеркальних практик – те, що робили ви, ми тепер зробимо вам, але ми маємо враховувати, як діяла оця історична логіка у відносинах. Бо росіян найбільше дратує оця інакшість, окремішність українців. І мова один зі способів її підживлювати.

З іншого боку, це дає нам можливість бути собою, не бути вторинними. Коли ми говоримо російською, споживаємо російський контент і перебуваємо в їхньому інформаційному полі, ми ніколи не створимо чогось унікального. Ми завжди будемо наслідувати те, що вже є. А українською мовою ми зможемо створювати щось таке, чого ніде не було. І це зараз дуже виразно помітно. На цікавості до України у світі почали відкривати наших художників, музикантів і дійсно бачать таку унікальність, яку дає культурна приналежність.

- А ви, до речі, російський контент давно перестали споживати?

- Російські фільми дуже давно. Книжки ще якийсь час були, бо мене цікавлять специфічні теми, і не було відповідних українських видань. Зараз я вкрай рідко дивлюся окремих російських інтелектуалів. Мені цікаво, як вони проживають те, що з ними відбувається, дають собі раду зі своєю картинкою світу. Це скоріш таке підглядання, а не джерело інформації.

- Повернемось до "Лінгвоциду" — в його основі нібито загальнодоступна інформація, але нею напевно мало хто цікавився. Якими джерелами користувались, щоб сформувати тексти?

- Ви правильно помітили, що це відкрита інформація. В Інтернеті "ходить" доволі багато добірок про те, як знищувалась українська мова. Та мені було важливо перевірити факти на правдивість. Бо існують як фейки, які росія запускала про українську мову, так і певні власні міфи чи неточності. Наприклад, розстріл кобзарів у 30-му році під Харковом. Так, переслідування кобзарів були, а конкретно такої події – ні, просто народ певним чином метафоризував те, що відбувалось.

Тож у роботі над текстами я зверталась до фахівців, зокрема, мені дуже допомогли Орися Демська – викладачка Києво-Могилянської академії. Також консультантом проєкту був Михайло Назаренко з Київського національного університету імені Шевченка. Спочатку вони радили матеріали, які потрібно використати, а потім переглядали готові тексти на коректність викладення.

"На російську у додатку особливо болісно реагують ті, хто як раз змінив мову спілкування"

- Формат меморіалу, в якому поєднані офлайн-об'єкти (таблички) з онлайн-продуктом (додатком), свідомо обраний?

- Так, бо це як у навчанні, де я люблю поєднувати різні органи чуттів. Бо зазвичай для цього використовують аудіо- та візуальний контент – демонструють презентацію і щось розповідають, або кажуть прочитати щось в підручнику і потім це обговорюються. Але якщо додати рух, якесь майстрування, тілесну гру, то матеріал завжди набагато краще запам’ятовується. Тому мені дуже хотілось поєднати в "Лінгвоциді" проживання простору з історіями. Я впевнена, якщо люди будуть гуляти містом і слухати інформацію з додатка, вона точно відкладеться у них в голові.

Водночас мені не хотілось робити локальний проєкт. Багато людей виїхало з міста або просто живуть не в Києві, але їм так само цікаво було б дізнатись про русифікацію, тому і задумали створити щось таке, що буде досяжне з будь-якого куточка світу. Зараз я відстежую, з яких країн заходять на сторінку "Лінгвоциду" завантажувати додаток, то там реально не тільки Європа, там і Америка.

- Скільки вийшло табличок і де їх шукати?

- Табличок 38 – це така необхідно достатня кількість, щоб скласти загальну картину ситуації з русифікацією. Вони встановлені частково на зупинках, бо поки людина чекає на транспорт, як раз є час зануритися в дослідження. Частково – на стовпчиках в зелених зонах. І до речі, з "Київпастрансом" і "Київзеленбудом", відповідальними за ці об’єкти, було простіше всього працювати. Найпроблемнішими виявилось розташувати таблички на школах, адже існує кілька заборон, які стосуються саме системи освіти. Ми подумали, що батьки, які ведуть дітей на навчання, бачили б цю інформацію і розуміли, що були часи, коли було складно віддати дитину до української школи. Та адміністрації, напевно, не хотіли, щоб їхній заклад асоціювався з русифікацією.

Територіально це район від Золотих воріт до метро "Театральна", вулиці навколо парку імені Шевченка, Хрещатик і Поділ. Зараз на етапі допрацювання приклади маршрутів між "точками". Але мені хочеться, щоб люди імпровізували. Наприклад, якщо вчителі ведуть учнів на екскурсію, то вони прокладають шлях між табличками залежно від того, про що мають намір розказати.

- Чи отримуєте ви фідбек? Можливо, є і негативні коментарі, наприклад, через наявність російської мови в додатку?

- Вгадали. Насправді це єдиний мій проєкт, в якому є російська мова. І ми були готові до такої реакції. Особливо болісно реагують як раз ті, хто змінював мову спілкування. І це мені нагадало бабусь, які кажуть: "Що ви дітей в памперси вдягаєте, от ми без них вас виростили!" Це ніби образа за те, що ви пережили цей досвід важко, а комусь він дається легше. Але і від україномовних отримуємо негативні або суперечливі коментарі на кшталт: "Я так і не зрозумів, навіщо російська мова в додатку про лінгвоцид, але сам він класний, от вам 5 зірочок".

Я опитала багатьох людей в різних життєвих обставинах з різним ставленням до мови. І я зрозуміла: удавати, ніби у нас в Україні немає людей російськомовних, неправильно. І припускати, що вони розуміють українську мову, але прикидаються, що ні, теж трохи наївно. Об’єктивно існують люди, як правило, старшого покоління, які не вивчили українську мову, вони можуть вловити суть, але не дуже точно. Тож мені хотілось, щоб про русифікацію змогли почитати/послухати й такі люди. Можливо, вони зроблять конструктивні висновки й принаймні для дітей створять умови, щоб ті вивчили державну.

- Якщо говорити про факти, що вас найбільше вразили, то це які?

- Коли я писала про "Розстріляне Відродження", згадувала про те, як працювали так звані "трійки НКВС". Справи розглядались дуже швидко, часом вироки про розстріл виносили заочно. І оця нецінність людського життя мене не перестає дивувати.

Є ще факти, які дуже надихають. Наприклад, історія про те, що на фоні перепон для розвитку української термінології в науковій сфері видавництву "Українська Радянська енциклопедія" вдалось спільно з Інститутом кібернетики випустити першу у світі кібернетичну енциклопедію українською мовою!

Але, мабуть, найбільше моє враження в роботі над проєктом: при дуже щільній дії заборон, намаганні придушити кожен український прояв все-таки мова не згасла! Ми знаємо, наприклад, досвід ірландської мови, яка майже повністю зникла. І українська, яка була майже в таких же умовах обмежень, змогла вижити та зараз дуже стрімко розвивається. Оця життєстійкість української мови мене вразила найбільше.

Додаток "Лінгвоцид" (Linguicide) про історію заборон української мови вже доступний на App Store i Google Play.