"російська мова в Україні втратила всякий смисл": Іван Семесюк про бум українізації

На фоні повномасштабної агресії рф проти України українська культура, схоже, разом з усім суспільством теж перелаштувалась на військові рейки. Вітчизняні зірки масово створюють патріотичний контент, допомагають військовим, влаштовують проукраїнські флешмоби, активно воюючи на культурному фронті та надихаючи громадян на перемоги в протидії російській агресії.

Про творчість в умовах війни, виклики для митців, українську мову, зросійщення культури тощо "Телеграф" поговорив з фронтменом гурту "Пирятин", художником і письменником Іваном Семесюком.

Пропонуємо вашій увазі першу частину інтерв`ю з автором неофіційного гімну українських артилеристів "Арта" і пророчої книги "Фаршрутка".

"Нині московити мені не цікаві"

— Багато читачів, літературних критиків тощо визначають, наскільки пророчими виявилися окремі деталі вашої книги "Фаршрутка". Що надихнуло вас на такі цікаві образи і деталі, чи це щось — зі сфери метафізичного?

— Так, "Фаршрутка" — це другий том циклу "Пригоди павіана Томаса", а перший — "Еволюція або смерть". Пророцтв в них дійсно вистачає, часом моторошних. Надихнув на написання доволі широкий життєвий досвід, що потребував фіксації. Тому що крім заняття різними мистецтвами, свого часу, довелося попрацювати і на будівництвах, та й в селі коровам хвости крутив, і в богемних середовищах активно товкся, всяке різне бачив, тонув в воді, лежав в реанімаціях, ну і так далі. Через це накопичилися цікаві, як на мене, враження.

Я зрозумів, що мені ніби вже є що сказати людям і вже час це якось виразити. Але власне писати почав лиш тому, що хотів, аби хтось написав для мене саме таку книгу українською, в такому брутальному, пригодницькому ключі. Нічого подібного мені не траплялося, тож довелося робити це власноруч. Нещодавно зрозумів, до речі, що не читаю сучасної української літератури, взагалі.

— Чому?

— Тому що українські поети, наприклад, останні років з 20-ть (я трохи слідкую за поезією) переважно пишуть про єб*ю і каву, та й прозаїки теж якісь занадто рефлексивні, а мені хотілося — треш, газ-квас-кірогаз, але при тому, щоб це було без пісюнів, хтивості та всякого такого. І щоби саспенс (інструмент драматургії для руху сюжету, — Авт.) був кіношний. Щоб це було світоглядно і з гострим гумором водночас. Тож почав писати спершу для себе, в стіл, а потім — видаватися. "Фаршрутка" виявилася дійсно пророчою книгою.

Я досить довго вивчав методом художньої антропології москалів, суто як людську породу, мені це було вкрай цікаво. В московії колись у мене були навіть далекі родичі, складно в це нині повірити. Відповідно, весь свій досвід і знання про московію та її криваву взаємодію з Україною я вклав у "Фаршрутку", після чого втратив до них будь-який інтерес. Нині московити мені не цікаві. Вже всі про них усе зрозуміли, сказали, осмислили і зафіксували.

— Нам стало відомо, що ви зробили певну паузу в малюванні, а як щодо літературної творчості?

— Зараз у мене музика на першому місці. Є два музичних проєкти, один з яких на паузі через певні логістичні обставини — "Пирятин". Інший — зараз в активній роботі. Це гурт Ukie'z. Нині якраз очікується вихід двох нових релізів. Тому музика зараз №1. Грубо кажучи, шукав найбільш ефективні для творчої самореалізації методи, і музика все ж таки виявилась найкращим з них. Тому що музикою набагато більше публіки накриваєш, ніж візуальними мистецтвами.

Адже малювання — це майстерня, це галерея, це певний простір, це залежність від простору. Ось відкрилася виставка, прийшли на відкриття якісь богемні алкоголіки, випили вина, по*изділи. Ну і все, це й весь контакт з глядачем. А у моєму випадку для того, щоб зробити так звану "художню кар'єру", довелося б спілкуватися з неприємними мені людьми, просто щоби увійти в певні середовища, якісь кола, виставкові майданчики тощо. Також існують ідеологічні обмеження, є різні групи митців, які мене щиро зневажають, і далеко не всі локації для мене відкриті. І врешті я взагалі забив на малювання як на професійний рід діяльності. Скоріш за все тимчасово, але забив.

Певно років з шість тому зробив останній великий проєкт "Сказкі русского міра" — альбомні ілюстрації для відповідної книги Антіна Мухарського. Це були досить великі такі полотна, 13 картин. І на тому все, виніс свій мольберт в гараж. Викинув пензлі, фарби теж нах*р полетіли. Взяв паузу, відчув, що насправді вичерпався як художник. Головне вчасно зупинятися у цій справі.

"В Україні років 20-25 тому стався музичний злочин — балканізація сцени"

— Говорячи про музику, що ви слухаєте зараз, слухали раніше і що формувало вас як творчу музичну особистість?

— Дуже ціную ірландську і шотландську фольклорні традиції (взагалі атлантичну музику в широкому смислі). Люблю і слухаю сучасний американський фолк, всяких маловідомих провінційних музикантів штатівських, це дуже цікава сцена. От таким напевно і надихаюсь. А так, в музиці маю фактично тільки одного справжнього кумира. Це Шейн МакҐован з його The Pogues — легенда фольк-панку 80-х. Моцний був чувак: поет нівроку, алкаш, героїнщик, страшний скандаліст. І на диво він досі живий.

— Напевно схаменувся?

— Ну, йому зуби вибили на концерті. І раз, і два. Ірландці навіть зняли про це окремий фільм, саме про його багатостраждальні зуби. У нього була з ними ціла епопея, як він їх вставляв, зубна пригода. Стрічка називається, здається, "Стіна плачу" (сміється). Ну, коротше, такий потужний і класний мужик, дійсно шикарний вокаліст. Побутовий ідіот, звичайно ж. Це ясно. Слухаю такого плану музику, і мені її гостро не вистачає саме на українській сцені. Та й таких персонажів теж дуже бракує, все у нас якесь занадто правильне, компромісне.

На мою думку, в Україні років 20-25 тому стався музичний злочин — балканізація сцени. Оця "скашечка" безконечна, мідна духова секція, баяни-акордеони, ціле втрачене покоління музикантів, і деякі досі цим активно займаються. Це вкрай кепсько вплинуло на смаки вітчизняної публіки. Мені ж хотілося атлантичних мотивів, які мені здаються набагато ближчими до українського естетизму і нашої вдачі. Українська ж "ірландська сцена" дуже маленька, на ній є кілька одних й тих самих гуртів-довгожителів, які щось таке роблять, але вони працюють ніби як в каноні, без дійсно цікавого синтезу. Тому свого часу я зібрав відповідних людей, класних музикантів, і сам швиденько навчився грати на деяких духових інструментах, просто щоб не збирати великий оркестр. Гурт має влазити в одну легковушку. Це зручно для гастролів.

"Функціонально російська мова в Україні втратила всякий смисл"

— А як квотування української мови в медіа зіграло на руку вітчизняним музикантам, чи не зіграло ніяк?

— Мені не зіграло, тільки зараз під час війни зрідка, але чую свою музику на деяких хвилях. Це взагалі дивно працює. Не знаю, як музиканти туди потрапляють. Колись навіть намагався окремо пробити, щоб радіо таки почуло пісні гурту "Пирятин". Потім поговорив з однією компетентною людиною, яка мені сказала, що по суті це ніяк не працює. Я відповів: "Поняв". Але менше з тим пару пісень Ukie'z нині якось опинилися на радіо. Я навіть і не знав про це, але певний час їх крутили. Знаю, що "Армія FM" крутять щось з "Пирятин".

— Поясніть, яким чином вам, як корінному киянину, вдалося перейти на українську мову?

— Легко. Тому що українська школа, тому що родичі у селі. В дитинстві я не говорив українською, але завжди чув її. Плюс вищу освіту отримував все-таки українською. Тому мені було легко. До того ж я закінчив художню школу імені Шевченка в 90-ті роки — ДХСШ. Це на той час був конкретний такий бандерівський осередок у Києві (взагалі топова худшкола).

В ній все було просякнуте стихійним націоналізмом, як це тоді називалося, а по суті просто українськістю як такою. Тому з цим проблеми як такої не було. Проблема була врешті осягнути — ну скільки ж можна бути не собою? Бо це насправді доволі тупо — бути українським художником, і піз*єть по-русски. Постало нагальне питання: "На *уя?!". От і все.

— Досі в публічному просторі точаться дискусії щодо мови-языка. Це вже назавжди, і невже ніколи не вдасться позбутися зросійщення?

— Думаю, ми доволі швидко повністю українізуємося. Маю такий внутрішній сюжет: уявляю собі, що з гаражного кооперативу вилазить останній гопник похилого віку де-небудь на Березняках (житловий масив на лівому березі Києва, — Авт.), йде по вулиці Березняківській і раптом розуміє, що він один лишився, хто досі чомусь пи*дить по-русски. А навколо всі — українською. Оцей момент істини настане.

Функціонально російська мова в Україні втратила всякий смисл, оскільки українська може все те саме, і навіть більше. Адже вона випромінює важливі для нас смисли, які не випромінює російська мова. В російській культурі відсутнє поняття свободи, суто як категорії. Слово є, а живої категорії нема. А для нас свобода — це національний невроз, і це прекрасно. Суто технічно російська мова втратила смисл свого існування. Вона не потрібна. Я її колись непогано знав і нею балакав, щоправда доволі давно, вже й не згадаю.

— Колишня прессекретарка Зеленського Юлія Мендель говорила, що в Україні є так звана "українська російська мова". Як ви до такого твердження ставитеся?

— Як до махінації. Це звичайна російська мова, вам про це будь-який філолог скаже. Окей, хай вона в "южно-русском изводе", але це просто російська мова. Не треба її називати якоюсь тамільською чи українською, тощо. Вона не потрібна, кожен з нас може говорити українською. Це нескладно.

У мене вже зовсім не залишилось друзів, хто досі уперто говорить виключно російською. Нікого! Хоча 20 років тому мені для того, щоби просто поговорити українською, треба було їхати спеціально до одного чувака аби з ним прибухнути і поговорити. Просто щоби якось освіжити свої знання. Зараз все навпаки. Мені, аби з кимось по-російськи поговорити, блін, з друзів навіть не знаю, до кого звернутися. Всі ригають з того, не хочуть більше.