Смертельна депортація: мешканка запорізького селища загинула під обстрілом

Примусова депортація, яку росіяни застосовують на окупованих територіях, завершилась для 50-річної Інни Борисенко з селища Михайлівка Запорізької області загибеллю. На шляху від останнього блокпосту ворога до території, підконтрольній Україні, жінка потрапила під обстріл. Її син Володимир, дізнавшись про смерть найріднішої людини, заприсягся помститися й оголосив збір на підтримку одного з підрозділів ЗСУ, що нищить окупантів.

"Мама описала дні в полоні словами: "Якщо пекло є, то воно було там"

Востаннє Володимир навідувався до рідної Михайлівки – селища міського типу за 80 км від Запоріжжя – наприкінці січня минулого року. Тут він народився і виріс, так само, як і його мама Інна, яка останні роки працювала бухгалтером в місцевій школі, а до того – в місцевому управлінні соціального захисту. Тоді, прощаючись, молодий чоловік навіть не уявляв, що це буде остання зустріч з найближчою людиною. За місяць росія розпочала повномасштабне вторгнення, і населений пункт був взятий без бою в ніч з 28 лютого на 1 березня.

- Спочатку, наскільки я знаю, у Михайлівці було відносно спокійно, окупанти казали місцевим мешканцям: "Не переживайте, ми прийшли до вас з миром, якщо у вас виникають якісь проблеми, звертайтесь, будемо вирішувати". Така в них була риторика, і здавалось, що вони нібито самі в це вірили, – розповів "Телеграфу" Володимир. – Якось вони навіть взялися розслідувати побутове вбивство, щоб ніхто не подумав, що до цього причетні військові. Тобто хотіли, щоб склалось враження, що їм не байдужа ситуація в селищі. Михайлівці намагались у березні показати свою позицію і виходили на мітинги з українською символікою, але я не знав, що і мама до них долучалась.

Брати участь у таких акціях в окупації, як це відомо на прикладі інших населених пунктів, завжди небезпечно, бо росіяни могли відкрити вогонь у повітря, використати світлошумові гранати, а також затримувати та бити учасників. Але на цей ризик мати Володимира йшла свідомо, і це, як з’ясувалось лише після її смерті, було не єдиним її вкладом в протест проти загарбників.

- Виявилось, що мама весь цей час розклеювала на вулицях селища листівки "Михайлівка – це Україна", – наводить приклад Володимир. – А ще, як мені написали односельці, вона скидала GPS-координати розташування ворога нашим військовим. Напевно, хтось її навчив це робити, бо самій їй було б важкувато у всьому розібратися. Ще точно знаю, що коли на Запоріжжя летіли "Шахеди", вона повідомляла про це в бот "Stop Russian War". Думаю, лише після деокупації зможу дізнатись всю правду про те, що ще робила мама.

Володимир підкреслює, що довгий час росіяни не виявляли цікавості до його мами, лише одного разу випадково завітали до подвір’я, шукаючи де оселитися, та, отримавши відмову, пішли геть. А вже 6 грудня з’явились з чіткою метою, і не без допомоги когось з місцевих інформаторів – в цьому впевнений чоловік.

- Це були ФСБшники, провели обшук, перевернули все в будинку, нічого забороненого не знайшли, та маму забрали з собою, – згадує Володимир. – Дізнався про це від її подруги, і відразу підняв шум – в соціальних мережах написав про викрадення, звернувся до всіх можливих інстанцій, але жодного результату не було. Лише за два тижні маму відпустили. Як вона пояснила, заарештували ніби за фразу з нашого листування про те, що вона зробить самогон, отруїть його і пригостить орків. Вона зазвичай видаляла повідомлення, але все це можна відновити, як виявилось, і це було жартома написано, та окупанти це сприйняли як зневагу, чи погрозу, не знаю. Тримали маму десь у Василівці, після звільнення вона заспокоїла мене, що ставилися до неї добре. Але тепер розумію, це було не так. Як розповіла мені тьотя, мама описала дні в полоні словами: "Якщо пекло є, то воно було там". Поки я ще не готовий почути всі подробиці.

Ще один раз до Інни Борисенко рашисти завітали вже 26 січня 2023 року. Цього разу жінці повідомили, що її депортують.

- Я весь час благав маму виїхати, але спочатку вона відмовлялась, бо не хотіла кидати господарство, будинок, який був для неї дуже важливим, – наголошує Володимир. – Згодом стала боятися, бо коли її випустили, попередили: тричі на місяць будуть навідуватися і перевіряти, чи на місці вона. Їй ще підсунули на підпис якийсь папірець, наче підписку про невиїзд, та мама була без окулярів і не змогла нічого розібрати. І ось 26 січня до неї знову прийшли, дозволили взяти тільки документи, гроші та собаку – французького бульдога Бакі. А коли сусіди, яким мама віддавала ключі від будинку, спитали в окупантів, чи надовго її забирають, почули: "Назавжди".

"Маму побачили наші військові з коптера десь в районі села Кам’янське"

Новину про мамину депортацію Володимир знов таки дізнався від її подруги, відразу навіть зрадів, нарешті його найрідніша людина буде поруч. Чоловік збирався вирушати до Запоріжжя, щоб не пропустити жадану зустріч, та його пил трошки охолодили силовики, до яких він звернувся з цією інформацією.

- Як мені пояснили, процедура може затягнутися, а ще розказали, що з нового року тільки один з депортованих мешканців окупованих територій дістався Запоріжжя. Решта просто десь зникла, – пояснює Володимир. – Заспокоїла мене розмова з жінкою, яку також насильно виставили з рідного міста. Вона сказала, що перед тим як відпустити на блокпосту у Василівці, росіяни протримали в цьому населеному пункті три дні. Тож мені лишалось тільки чекати, військові на нашому першому блокпосту були попереджені, друзі у Запоріжжі були готові забрати там маму. Я, звичайно, хвилювався, навіть заспокійливе випив, але поганого передчуття не було. З незвичного лише було те, що того дня на її ранкове: "Доброго ранку. Гарного дня і настрою. Я люблю тебе, синку", відповів не просто: "Я тебе теж люблю", а додав ще ласкаве "мамуся".

На жаль, вже наступного дня Володимир отримав страшну звістку – мама потрапила під артилерійський обстріл, отримала півтора десятка поранень, що не залишили їй шансів вижити.

- Маму побачили наші військові з коптера десь в районі села Кам’янське (через цей населений пункт проходить так звана "дорога життя", по якій люди евакуювалися з окупованої території, поки росіяни не заборонили виїзд. – Авт.), – говорить Володимир. – Хлопці пішли за нею, але коли дістались, мама вже була мертва. Її тіло забрали та доправили до Запоріжжя. Собаки поруч з нею не було, тож я сподіваюсь, що Бакі зміг вціліти й десь прибитися до людей. Надія дуже маленька, але вона є, тож я прошу через соціальні мережі відгукнутися, якщо пса хтось бачив. Він був з мамою у такий важкий для неї час, дарував їй радість, і для мене важливо його знайти.

Паралельно з розшуком домашнього улюбленця Володимир вирішив продовжувати мамину традицію турботи про тварин – придбав мішок з кормом, щоб підгодовувати бездомних собак та кішок.

А ще Володимир оголосив про збір коштів на підтримку одного з військових підрозділів. Таким чином чоловік хоче вшанувати пам'ять загиблої матері.

- Коли після упізнання тіла я давав показання представнику Служби безпеки, подумав, що хочу помститися за маму. На жаль, через стан здоров’я не можу цього робити зі зброєю в руках, – зазначив Володимир. – Тож вирішив зосередитися на допомозі на постійній основі ЗСУ, а саме моєму троюрідному брату – він з першого дня повномасштабного вторгнення пішов на фронт як медбрат 53-ї окремої механізованої бригади. Пройшов не одну "гарячу" точку і лишається на передовій на Донецькому напрямку. І тому я попросив всіх, хто хотів мене підтримати після смерті мами фінансово, спрямувати кошти на банку, все буде витрачено на потреби захисників, звіти викладатиму у себе на сторінці.

Володимир додає: для нього втрата мами – дуже велике горе, бо вони були дуже близькі, кожного дня обов’язково розмовляли чи списувались, прислухались один до одного.

- Моя мама дуже світла людина. Як сказав на прощанні мій друг, який її дуже добре знав, вона була святою, – говорить Володимир. – Після її смерті мені писали й інші мамині знайомі, всі її пам’ятають дуже позитивною, готовою прийти на допомогу. Як кажуть, легко бути добрим при добробуті, наша родина довго його не мала, та попри важке життя мама не стала злою чи цинічною. Навпаки, вона завжди посміхалась, підтримувала інших.

Ми з нею були завжди вдвох проти всіх, але це не значить, що з кимось ворогували, просто в нас нікого більше не було. І ще тільки тепер, коли мама загинула, я усвідомив, якою вона ще була сильною і сміливою. Одна в окупації, попри це вона долучилась до партизанського руху. І я не маю морального права не робити власний внесок у загальну перемогу, маю прожити гідне життя, щоб вона мною пишалась.

В січні цього року, як розповідав "Телеграф", зникла під час депортації 52-річна Лариса Доля – медик з села Тарасівка Пологівського району, що на Запоріжжі.