"Дуже боляче бачити поранених дітей. До цього неможливо звикнути" - історія 22-річного медбрата зі Слов'янська

Попри те, що Іллі Чернікову зі Слов'янська всього 22 роки і він ще студент медичного університету, хлопець уже працює у лікарні. Коли почалося повномасштабне російське вторгнення, Ілля зрозумів, що не може сидіти склавши руки – і запропонував лікарям свою допомогу. Зараз він працює медбратом у травматології та трьох операційних. Одночасно зміг організувати закупівлю рацій та бронежилетів для своїх колег та встигає допомагати військовим, приїжджаючи на "нульові" позиції.

"Ми з колегами вже за звуком можемо зрозуміти, коли чекати на нових пацієнтів"

До Слов'янської міськлікарні Ілля Черніков спочатку потрапив як пацієнт.

– Новина про те, що почалася повномасштабна війна, та перші вибухи застали мене вдома, де я був разом із батьками, – розповів Ілля "Телеграфу". – Попри близькість до лінії фронту та те, що місто постійно обстрілювали, ми вирішили нікуди не їхати. Травму я отримав у річці Казенний Торець, куди ми, коли потепліло, почали ходити митися і прати речі – на той час ми вже не мали води. Я напоровся ногою на іржаву трубу. Потрапив до нашої міської лікарні. І був вражений тим, що побачив. Медичний персонал працював в екстремальних умовах — під постійними обстрілами вони надавали допомогу пораненим, яких було дуже багато. І попри те, що лікарі працювали на межі і їм катастрофічно не вистачало рук, все було злагоджено, організовано, а в лікарні було чисто, все буквально сяяло. Побачивши все це, я зрозумів, що маю бути тут. Я ж навчаюсь на лікаря, а до цього закінчив медичний коледж, і дещо вмію. Отже, можу бути корисним. Це набагато краще і правильніше, ніж сидіти вдома та слухати, як біля твого будинку розриваються снаряди.

Пам'ятаю, як мама, помітивши, як я дивлюся на лікарів та маніпуляційну, сказала: "Навіть не дивись туди". Вона дуже за мене переживала. Особливо знаючи, що росіяни прицільно обстрілюють лікарні… Але мене вже було не переконати. Я сказав, що спробую сюди влаштуватися — і як тільки зажила нога, пішов працювати.

- Вас одразу погодилися взяти?

- Так, тому що їм справді дуже потрібні були руки. Бракувало медсестер та медбратів. Тому мені одразу сказали: "Вперед, підключайся". Перші кілька днів я був на стажуванні у маніпуляційному кабінеті відділення хірургії. Потім ще тиждень на так званому пропускнику, де приймають пацієнтів. Після цього почав просити, щоб мені дозволили щось робити своїми руками. І мені пішли на зустріч. Мене перевели у відділення травматології.

Зараз я операційний медбрат, на мені гіпсувальна, три операційні. Це надання допомоги пораненим, які постраждали внаслідок обстрілів, у ДТП, які отримали укуси. Останнє, на жаль, зараз теж буває часто – в місті багато бродячих та покинутих господарями тварин. На вулицях можна побачити безпритульних йорків, хаскі, пітбулів та доберманів. Є випадки сказу… Тож роботи нам вистачає. Не говорячи вже про обстріли, які тут постійно.

Але я маю велике бажання допомагати, напевно, тому все й виходить. У коледжі мені дали гарні знання. Але навчання та робота – це різні речі. У коледжі були манекени, а тут це реальне життя, живі люди та дуже велика відповідальність.

Ти поступово звикаєш, пристосовуєшся. Ми з колегами часто вже за звуком можемо зрозуміти, коли чекати на нових пацієнтів. Якщо чуємо, що снаряд упав у центрі міста, знаємо, що за п'ять хвилин уже треба бути готовими. І що привезти можуть п'ять, десять, двадцять людей…

Але до деяких речей неможливо звикнути. Мені дуже боляче бачити поранених дітей. Пам'ятаю випадок, коли до нас привезли хлопчика, до будинку якого потрапив російський снаряд. Його мати, вітчим і сестричка загинули. Залишився він один. Був під завалами, але вижив. Ти дивишся на цю дитину, і в тебе розривається серце.

Допомагає лише робота. Ти вмикаєшся і робиш усе, що можеш. Твоє завдання – врятувати людину. Коли привозять одразу двадцять поранених, часу на різні думки просто не лишається. А коли бачиш, як професійно та самовіддано працюють твої колеги, намагаєшся робити ще більше та ще краще. У нас був період, коли на все місто було лише три чи чотири карети швидкої допомоги. І постійні обстріли, поранені. Людей до лікарень привозили військовослужбовці, поліцейські. Усі служби працюють злагоджено, організовано, як справжня команда. І я дуже радий бути до цього причетним.

"У Слов'янську обстріл тебе може застати будь-де і в будь-яку секунду"

– Коли відбувається чергова НП, ти не думаєш про те, на зміні ти чи ні. Якщо знаходишся поряд, приходиш і працюєш, — продовжує Ілля. — Пам'ятаю, якось був не на зміні, але забіг до лікарні, ховаючись від обстрілу. Того дня росіяни обстрілювали все місто, "прилетіло" до пологового будинку. Я відразу ж одягнув халат і разом з усіма приймав поранених. І так у нас робить кожен. А обстріл у Слов'янську тебе може застати будь-де і в будь-яку секунду. Ми надто близько до лінії фронту, і далеко не завжди встигає прозвучати сигнал повітряної тривоги. Пам'ятаю, як ішов зустрічати маму з роботи (вона фотохудожник, але зараз пішла працювати в супермаркет, де теж не вистачало рук) і просто дивом встиг забігти до неї на склад — наступної секунди осколки потрапили у двері, які я тільки-но зачинив.

– Паралельно ви почали займатися волонтерством, забезпечили лікарню багатьма необхідними в умовах війни речами. Як вам це вдалося?

- Я спочатку сумнівався у своїх силах. Але виявляється, у критичних ситуаціях людина може майже все. Прийшовши на роботу до лікарні, я одразу помітив, що військові лікарі мають все необхідне – рації, каски, засоби захисту. А у звичайних лікарів немає нічого. Але вони теж працюють у прифронтовій зоні.

Був момент, коли армія рф підійшла ближче, обстріли міста посилилися, і ми на п'ятихвилинці обговорювали, що, мабуть, доведеться перевозити всіх пацієнтів у бомбосховище і проводити операції там.

А це підвал, там немає жодного зв'язку. Потрібні були рації. Я вирішив спробувати щось зробити. Обдзвонив усіх своїх друзів, колег з рибальського спорту (я професійний спортсмен, і в мене дуже багато знайомих у цій сфері). І ми швидко змогли зібрати гроші на чотири рації для хірургії, приймального відділення, травматології та кардіології.

Я й сам спершу не міг повірити, що ми це зробили. Потім спробував ще раз – цього разу на бронежилети для лікарів. Тут уже підключились і волонтери, яким я дуже вдячний. За півтора тижня ми змогли зібрати гроші на вісім комплектів бронежилетів та одну каску. Потім закупили ще тактичні протиуламкові окуляри. Налагодили постачання деяких медикаментів. Зараз отримуємо їх і зі США, і з Німеччини.

Недаремно кажуть, що волонтерство затягує. Ти розумієш, що можеш зробити ще більше – і робиш. Так я почав допомагати й нашим хлопцям на фронті.

Дізнаюсь, що потрібно перш за все, підіймаю всіх своїх і ми це робимо. Ось зараз до нас їдуть рації… Якщо знаходжу транспорт, відводжу хлопцям усе сам. Останнім часом був і в Бахмуті, і у Костянтинівці. Я радий, що маю стільки хороших друзів і що нам разом вдається робити таку важливу справу. Разом ми велика сила і нас точно не перемогти.