"Жити в Маріуполі не зможу. Люди, страшні смерті яких я бачила, завжди будуть в мене перед очима": українка врятувала дитину полоненої з "Азовсталі"

За два місяці пекла, в якому 23-річна Валерія Зеленська перебувала рік тому в Маріуполі, вона неодноразово дивом залишалася живою. Валерія пережила кілька "прильотів" у будинок, у підвалі якого ховалася від обстрілів, страшну смерть свого друга, якому не змогли вчасно дістати інсулін, бачила загибель десятків знайомих та незнайомих людей. А ще Валерія врятувала дитину. Саме завдяки їй чотирирічна Аліса, донька взятої окупантами в полон військової медикині Вікторії Обідіної, залишилася цілою і неушкодженою – і росіяни не змогли вивезти її на територію рф, як вивозять багатьох українських дітей.

Вікторія Обідіна провела у російському полоні 165 днів і змогла зустрітися з донькою лише у листопаді минулого року. Незабаром після звільнення Вікторія зв'язалася з Валерією Зеленською, завдяки якій маленька Аліса після "Азовсталі" опинилася у Запоріжжі, а не в росії. До війни Вікторія з Валерією не були знайомі. Жодного разу не бачили одна одну і перебуваючи на "Азовсталі". Познайомилися вже після так званого фільтраційного табору рашистів. До "Азовсталі" Валерія Зеленська разом зі своїми друзями ховалась у підвалах багатоповерхівок.

"Після чергового "прильоту" мій будинок просто обвалився"

– У підвалі будинку, де я жила, ми з друзями пробули з 27 лютого до 4 квітня, – розповідає "Телеграфу" Валерія Зеленська. – Коли будинок після чергового обстрілу обвалився, ми перебралися до підвалу іншої багатоповерхівки… Нас спочатку було шестеро: я, мій колишній хлопець, двоє його друзів та ще дві дівчини. Перший "приліт" біля нашого будинку стався в ніч на 2 березня. Після цього нас стали дуже сильно обстрілювати, і до підвалу прийшли інші люди…

Незабаром нас там уже було близько сорока. Усі разом намагалися добувати їжу. У розгромленому дитячому садку неподалік знайшли матраци, подушки та каструлі… Неодноразово дивом залишалися живі. Пригадую, як наші хлопці хотіли пошукати їжу на хлібзаводі. В останній момент один із них сказав: "Давайте краще сходимо завтра". А потім ми дізналися, що того ж вечора на хлібзаводі стався "приліт" і загинули семеро людей…

Безпосередньо до мого будинку прилітало кілька разів. Спочатку було влучання у квартиру на сьомому поверсі. Загинули півторарічний хлопчик та його бабуся, які ховалися у ванній кімнаті. Потім будинок кілька разів горів після прильотів снарядів. Під впливом високої температури плити розширилися, і потім, після чергового удару, будинок просто обвалився. Під час цього обвалу загинули четверо людей, серед них – трирічна дитина. Ми вціліли, але сумка з ліками мого колишнього хлопця залишилася під завалами, і дістати її звідти було неможливо. А хлопець був інсулінозалежним діабетиком, він просто не міг жити без ліків.

Ми перебралися до підвалу іншого будинку. Почали шукати інсулін. Шукали де тільки могли. Попри вже безперервні обстріли, виходили, питали, ходили по чужих квартирах… Пам'ятаю, як нам сказали, що в одній з квартир, що вже пустувала, жила жінка з діабетом. І я пішла туди. Можливо, це мародерство… Але ж я не брала речі. Лише пігулки, які там знайшла.

На жаль, вони не допомогли – потрібен був саме інсулін. Хлопець висихав на очах. Його постійно рвало, він випивав по 20 літрів води на добу. Я намагалася збивати йому ацетон…

З водою нам помагали військові. Вони ж потім дізналися, що на "Азовсталі" начебто є інсулін. Але ми не встигли. Ми з хлопцями на кілька хвилин вийшли до іншої кімнати, де готували обід. А коли повернулися, він уже був мертвий… Йому було 19. До двадцятиріччя не дожив 15 днів. Ми не змогли навіть його нормально поховати. Вирили яму, поклали в ковдру…

"На "Азовсталі" росіяни труїли нас газом"

Після цього я ще з однією дівчинкою у супроводі військових пішла на "Азовсталь". Вирішили, що там буде безпечніше. І справді – попри те, що "Азовсталь" безперервно обстрілювали, у бункері стало трохи спокійніше. Я була там з однією сім'єю з чотирьох людей, які, як змогли, облаштували собі побут, готували їжу.

Військові допомагали нам із продуктами. А воду ми кип'ятили завдяки антисептикам, які залишились із "ковідних" часів. Брали консервну або навіть звичайну банку, робили в кришці дірки, наливали туди антисептик, вставляли бинт чи вату та підпалювали.

Я розуміла, що можна загинути й в бункері – на "Азовсталі" були випадки, коли бункери просто завалювало. Росіяни застосовували хімічну зброю, труїли нас газом. Багато людей отруїлися. Пам'ятаю, одну жінку з тяжким отруєнням, якій військові тричі запускали серце… Не збожеволіти допомагали розмови про евакуацію. Ходили чутки, що йдуть переговори за участю Туреччини, і, можливо, скоро ми звідси вийдемо. Я в це вірила і дуже чекала. Навіть жартувала, що не проти поїхати до Туреччини. Іноді у критичній ситуації допомагає лише гумор…

Коли наприкінці квітня відбулася евакуація цивільних із "Азовсталі", Валерії довелося пройти через так званий фільтраційний табір окупантів.

- Ще коли ми були в автобусі, зайшов російський військовий і спитав: "Хто Валерія Зеленська?" — згадує Валерія. — "Я" — кажу. "А дівоче прізвище?" — запитав окупант. Я відповіла, що це і є дівоче, я незаміжня. На цьому питання до мого прізвища не скінчилися. Як і інші абсолютно абсурдні підозри. Жінка, яка була зі мною у бункері, навіщось сказала рашистам, що мене туди привели українські військові. Хоча обіцяла мені, що цього робити не буде. Росіяни допитувалися, чому я пішла з українськими військовими на "Азовсталь". Я відповідала, що пішла тому, що українським військовим довіряю. Ще були питання із серії: "А чому ти така худа?", "Чому така брудна?" І найкраще: "Чому не залишилася у місті? Ми ж прийшли вас звільняти". "Мене звільняти не треба", — говорю. Хотіла відповісти жорсткіше, але вчасно подумала про наслідки. Єдине, чого мені хотілося, – якнайшвидше виїхати на підконтрольну Україні територію.

Тоді ж, після фільтраційного табору, Валерія познайомилася з Вікторією Обідіною та маленькою Алісою.

– Я побачила їх у наметі, куди ми потрапили після табору, – каже Валерія. – Вікторія сказала, що окупанти забирають її у полон. Я була шокована: "А як же дитина?" "Очевидно, до дитбудинку", — відповіла Вікторія. "Ні, – кажу. — Ніякого дитбудинку. Я її заберу. Довезу до Запоріжжя. Якщо потрібно, відвезу й далі, хоч до Польщі – куди скажеш". За погодженням з ООН та Червоним Хрестом Вікторія написала на мене довіреність.

Аліса дуже розвинена та не по роках розумна дівчинка. Вона зразу до мене пішла, зовсім не боялася. Це заслуга Вікторії. Вона чудово її виховала. Віка мала два дні на те, щоб підготувати Алісу до розтавання і до того, що до Запоріжжя вона поїде вже зі мною. Спочатку ми їхали автобусом разом. Потім Вікторію вивели. І Аліса сказала мені: "Мама поїхала туди, а ми поїдемо сюди. Але ж мама скоро приїде, правда? Вона мені обіцяла". "Звичайно, – сказала я. – А ми поки що поїдемо до твоєї бабусі". Вже на підконтрольній Україні території Алісу забрав її дядько та відвіз до бабусі. Аліса молодець. Така маленька доросла дівчинка.

Переконавшись, що маленька Аліса у безпеці, Валерія поїхала до Буковеля, де були її друзі. Нині вона мешкає в Івано-Франківській області, розпочала своє життя з нуля.

– Після того, як Вікторію звільнили з полону, ми спілкувалися, вона показувала мені свіжі фотографії доньки. Як же Аліса виросла! – каже Валерія. — Я щаслива, що змогла допомогти. І що Аліса з мамою нарешті разом.

Щодо мене, то я після пережитого почала ще більше цінувати життя і людей, які мене оточують. Розумію, що жити треба тут і зараз, бо завтра може не настати. Звичайно, я не можу не згадувати Маріуполь. Розумію, що навіть коли його звільнять, я навряд чи зможу туди повернутися. Приїду лише для того, щоб покласти квіти на могили загиблих. Але жити там уже не зможу. У мене завжди будуть перед очима люди, страшні смерті яких я бачила. Півторарічний хлопчик з сьомого поверху. Літня жінка, яка померла від переляку у нашому підвалі. Мій колишній хлопець, який за три дні помер у страшних муках. Все це залишиться зі мною на все життя…