Ввечері давали координати, а потім всім селом дивились, як горить російська техніка, - що лікарі розповідають про деокуповані села

Медичний директор приватної одеської клініки Ірина Стасюк у мирному житті працювала у фармацевтиці – медичним представником і закупником медпрепаратів у лікарні. Але повномасштабна війна змінила життя, дала жінці нові маршрути й нове амплуа. Вже понад рік пані Ірина волонтерить, а кілька місяців разом з медиками їздить на деокуповані території Миколаївщини та Херсонщини, щоб приділити увагу тим, хто цього потребує.

Окрім ліків, їжі та речей, привозять людям тепло своєї душі

До волонтерства пані Ірину привело її добре серце. Якось, розмовляючи зі своїм чоловіком, вона згадала про літню людину, в якої подружжя раніше орендувало квартиру. Ірина зловила себе на думці, що до бабусі ніхто не приходить. І виявилося, що старенька на той час вже тиждень нічого не їла…

Відтоді родина пані Ірини почала волонтерити та підтримувати переселенців. Скоординувалися з іншими небайдужими людьми, які допомагають військовим, плетуть сітки, кікімори.

Діяльність на звільнених територіях, як і само волонтерство, була незапланованою. Волонтерам подзвонили військові й спитали, чи не могли вони хоча б один раз з'їздити до селища Центральне, що на Миколаївщини, де проживають їхні родичі, щоб оглянути людей.

Пані Ірина говорить, що довго не вагалися, зібралися і поїхали, бо розуміли: якщо не вони, то навряд чи хтось допоможе тим людям.

"Ми подумали: швидка є, ліки є, лікарів знайдемо, чому б не поїхати? По цей день, окрім "Лікарів без кордонів", у Центральне ніхто не їздить", – говорить Ірина Стасюк.

Сьогодні у команді є сімейний лікар, лікарі швидкої допомоги з досвідом роботи в екстрених ситуаціях. Кожен учасник пройшов курси першої меддопомоги та знає, що і як робити.

На місці волонтери оглядають людей, роблять кардіограму, вимірюють тиск, цукор. Окрім необхідних ліків, їжі та речей, вони привозять людям тепло своєї душі…

Обіймають, цілують, розповідають історії, не пов'язані з медициною

"Вперше нас зустріли з великою підозрою. Люди не розуміли, що ми від них хочемо…" – згадує пані Ірина і наводить приблизний діалог:

– А скільки ми вам за це винні?

– Ви нам нічого не винні, ми волонтери, це безкоштовно.

– А навіщо вам це треба?

– Ми хочемо вам допомогти.

Але після десятка поїздок все змінилося. Місцеві стали відкритішими, щоразу намагаються хоч чимось пригостити гостей: чи то півлітра молока, чи то трохи сиру, аби не з пустими руками… Хоча й самі потребують продуктів.

"На 15-й раз у мене виникло відчуття, що це все мої рідні люди. Нас обіймають, цілують, біжать розповідати історії, не пов'язані з медициною… Діляться з нами своїм", – каже волонтерка.

Онкохворі сиділи без ліків, а вагітні народжували без меднагляду

У звільнених селищах залишається багато людей, які потребують постійного медичного догляду і препаратів для підтримки життєдіяльності.

До волонтерів надходили звернення від людей з онкологією, серед яких дитина з новоутворенням на щоці та дідусь з раком шкіри й кістки.

"У багатьох проблеми з нирками, тому що там не було води, і весь цей час люди пили з брудних колодязів", – говорить пані Ірина.

В окупації жінки народжували без будь-якої медичної допомоги. Медики оглядали малюків вперше у сім-вісім місяців…

За словами співрозмовниці "Телеграфу", там необхідні ліки проти тиску, цукрового діабету, для підтримки серця та ендокринної системи… "Там аптек й досі немає. Найближча – у Миколаєві або Херсоні", – говорить пані Ірина.

У людей є потреба в речах, оскільки багато хто залишився без даху над головою і засобів для існування.

"Найважча ситуація в селищі Любомирівка, де багато розбитих будинків. Там йшла лінія бою між Любомирівкою і Центральним, – розповідає жінка. – І якщо у Центральному декілька будинків розбито, то у Любомирівці 80% будинків немає, люди живуть в землянках, літніх кухнях, у сусідів".

Людей с ПТСР багато, психологів на всіх не вистачить

На деокупованих територіях, за словами співрозмовниці "Телеграфу", залишаються люди з ПТСР. Там кожен має свою історію, пронизану сумом, страхом і болем… Тому останній місяць разом з командою їздить психолог.

"На всіх психологів не вистачить, тому ми зараз читаємо літературу з психології, вчимося справлятися з ПТСР… Але ж ніде в книжках не пишуть, як працювати з людьми, які 11 місяців знаходилися під окупацією і зараз залишилися взагалі без допомоги", – говорить волонтерка.

Пані Ірина розповідає, що найбільше її вразила позиція самовідданої 70-річної жінки Надії з селища Центральне, яка, попри ризики, весь час підтримувала зв'язок з українськими солдатами. За словами співрозмовниці "Телеграфу", тіло пані Надії повністю було покрито псоріазом через постійний стрес та страх втратити життя.

"Багато людей з Центрального здавали позиції росіян нашим військовим хлопцям. Вони мені навіть показували, де був схований прив'язаний телефон, – говорить пані Ірина. – Вечорами давали координати, а потім всім селищем спостерігали, як горить російська техніка. Наступного дня окупанти приходили й шукали "зрадників", але вони не знали, що "зрадники" — практично все селище".

Про екстрені випадки в роботі

За плечима пані Ірини не один випадок екстреного доставлення людей до лікарні у критичному стані: підрив на міні, інфаркт та відмова нирок, шлункова кровотеча, розрив гортані…

На одному з виїздів у селище Любомирівка, під час огляду людей волонтери почули вибухи, думали, що то ДСНС розміновують територію, але ні… Пані Ірина переказує той день, наповнений адреналіном, коли разом з командою стабілізували жінку, яка підірвалася на міні у своєму городі:

"Постраждала була в шоковому стані, змогла сама вийти з городу. У неї відірвало палець, до кістки були проникаючі рани… Я ніколи не бачила людей, що підірвалися на міні, з рваними ранами, ніколи в житті. Тому перше, що відчула, це страх. Страх, що я зараз ще більше злякаюся і не зможу допомогти людині. Це була перша реакція. Потім, коли я підійшла ближче, побачила, що це цілком не страшно, з'явилося бажання допомогти, щоб вивести людину з шоку і щоб людина вижила. Більше ні про що не думала. Були думки лише врятувати. Ми завантажили жінку у швидку, обробили рану, зупинили кров, поставили крапельницю і поїхали в Миколаївську обласну лікарню".

Пані Ірина розповідає, що дорога була дуже розбита та замінована, їхали майже півтори години…

Інший випадок стався під Херсоном у селі Знам'янка.

"У жінки була серцева недостатність, вже відмовляли нирки, вона не могла ходити, дуже сильно роздуло ноги, — розповідає Ірина Стасюк. — Жінка почувала себе дуже погано, їй 75 років, вже нікуди не хотіла їхати. Ми практично всім селом її вмовляли. У цій ситуації я використала психологічний прийом "Шок-ситуація". Підійшла до неї, сіла навпроти й кажу: якщо ви зараз з нами не поїдете в лікарню, то помрете через три дні дуже страшною смертю… Вона на мене подивилася з жахом і говорить: "Паспорт в шухляді, халат на вішаку, я їду!" Так ми її вивезли, ставили дорогою крапельницю, жінка була у дуже важкому стані. Вона вже понад три тижні в лікарні, її досі лікують".