"Зароблятимемо після перемоги": мільйонер з-під Києва покинув бізнес задля волонтерства та благодійності

Бізнесмен відчинив двері свого дому для біженців, а сам їздить на схід для евакуації тяжких поранених

До повномасштабного російського вторгнення В'ячеслав Запорожець був успішним забудовником і доларовим мільйонером: жив у розкішному особняку під Києвом із власним кінотеатром та басейном. З приходом війни цей будинок, де, крім традиційних атрибутів розкоші, був обладнаний підвал-бомбосховище, став укриттям для сотень людей. А сам В'ячеслав зайнявся евакуацією людей із Чернігова та особисто вивіз із гарячих точок кілька сотень людей. Потім почав їздити на Донбас, вклавши всі свої накопичення в обладнання евакуаційних пунктів, закупівлю карет швидкої допомоги й організацію протезування для воїнів із ампутаціями.

"Телеграф" зв'язався з В'ячеславом, коли він тільки-но приїхав з Краматорська, де зараз буває щотижня.

– У Краматорську знаходиться наша база, звідки ми далі вивозимо поранених у Дніпро, – розповів "Телеграфу" В'ячеслав Запорожець. – Зараз у нас працюють 16 "швидких", чотири екіпажі з реанімобілями, де є анестезіолог. Лише за вчорашній день "швидкі" виконали шість рейсів із Краматорська до Дніпра. І так майже щодня.

Новина про початок повномасштабного вторгнення застала В'ячеслава у лікарні, де він перебував після зробленої напередодні операції.

– Як і більшість людей в Україні, я не вірив, що може початися велика війна, – каже В'ячеслав. – На 23 лютого у мене була запланована операція з видалення грижі. Це було у приватній клініці у Києві. Я вірю у знаки та згадую, що медсестра дуже довго не могла встановити мені систему у вену. Вона намагалася це зробити настільки довго, що я вже хотів усе скасувати. Напевно, так було б правильніше. Але операція все ж таки відбулася. Я прийшов до тями в реанімації 24 лютого близько четвертої години ранку. Відкрив стрічку новин, побачив звернення путіна. Потім дзвінок із дому. Я мешкаю біля Борисполя. Зателефонував охоронець і сказав, що "полетіли ракети".

Медперсонал почав евакуюватись. Хірург приніс мені антибіотики, знеболювальне, перев'язувальні матеріали – і теж почав збирати речі. Робити собі перев'язки я вмів – це була вже десята операція. В результаті у лікарні залишилася одна медсестра, я та дівчина, якій напередодні зробили пластику грудей. Так ми й зустріли війну.

Коли по мене приїхала машина, я побачив на дорогах шалені пробки. Усі намагалися виїхати з Києва, але мені здавалося, що добу стояти в пробці ще небезпечніше – а якщо почнеться обстріл? Тому я почав обдзвонювати своїх друзів і запрошувати до себе додому – у мене є велике обладнане всім необхідним бомбосховище. Не те, щоб я готувався до війни. Як я вже сказав, я не вірив, що таке станеться. Бомбосховище обладнав ще на етапі зведення будинку. Він стояв на березі річки, тож як інженер-будівельник я розумів, що великий підвал необхідний. А на запитання друзів жартома відповідав: "На випадок ядерної війни".

Увечері 24 лютого у моєму підвалі вже зібралося не менш як 30 чоловік. Потім ще більше. Вже працювало сарафанне радіо – мої друзі запрошували своїх друзів. Приїжджали люди з дітьми, і я був радий, що можу забезпечити їм надійне укриття. Сам, відлежавшись день після операції, зателефонував голові тероборони нашого району і взявся за обладнання двох блокпостів.

Тверезо оцінюючи ситуацію, я розумів, що треба готуватися до вуличних боїв. Приватні клініки були закриті, а державні точно не впоралися б із великим потоком поранених. Тому я зателефонував хірургу та власнику приватної клініки Ростиславу Валіхновському і попросив ключі від його клініки, де були три операційні. Знайшов анестезіолога, операційну сестру, хірурга, які залишалися у Києві – і таким чином ми підготували лікарню, де можна було б стабілізувати та оперувати поранених. Я привозив лікарів на чергування і ночами, маючи спеціальну перепустку, розвозив їх по домівках.

Рішення евакуювати людей із гарячих точок В'ячеслав ухвалив після однієї несподіваної зустрічі на автозаправці:

- Увечері 7 березня я познайомився із 18-річним хлопцем Давидом, який шукав бензин. Він сказав, що їздить до Бучі і вивозить звідти жінок та дітей. Його розповідь мене вразила. Я заправив його машину (у мене було пальне), а сам подумав: чому цей хлопець, ще зовсім, по суті, дитина, рятує людей, а я ні? У мене навіть не одна, а дві машини. Приїхавши додому, увімкнув телевізор, де саме розповідали про те, як росіяни бомблять Чернігів і люди не можуть звідти евакуюватися. Для мене це був ніби знак. Наступного дня ми з моїм заступником Вадимом на двох позашляховиках виїхали до Чернігова.

Того дня, 8 березня, ми одразу потрапили під обстріл. Росіяни розстріляли "Ланос", який їхав перед нами, в якому були пенсіонери та їхній маленький онук… З Чернігова ми тоді забрали 15 людей, але доїхати до Києва того дня вже не змогли, бо росіяни заблокували трасу. Залишилися ночувати у Козельці, у підвалі. Ця ніч перевернула мою свідомість. Я зрозумів, як це бути біженцем. Спати у вогкому підвалі на матраці без особистих речей. Люди, з якими я там перебував, розповіли, що тиждень сиділи у льосі у селі, потім у бомбосховищі у чернігівській школі… 9 березня ми все ж доїхали до Києва. А 10 березня поїхали назад по інших людей.

З того часу ми вивозили людей із Чернігова щодня. Після підриву автомобільного мосту евакуйовували їх через пішохідний. Нам потрібно було більше машин, у тому числі й обладнані "швидкі" – везти важких поранених у джипах було надто небезпечно (хоча доводилося робити і це). Дякую всім моїм друзям і знайомим, які приєдналися. Разом з Антоном Геращенком ми купили в Італії дві перші машини "швидких" – по 15 тисяч євро кожна – і на них довозили евакуйованих поранених до київських "Охматдит" та Лікарні швидкої допомоги.

Ми працювали у Чернігові до 7 квітня. А коли місто розблокували, вирішили їхати на схід, де наша допомога була потрібна більше. Поїхали до Краматорська, звідки родом мій заступник Вадим. Приїхали туди 8 квітня — через 10 хвилин після ракетного удару по залізничному вокзалу (йдеться про один з найбільших за час повномасштабного вторгнення скоєних рф терактів, в результаті якого загинули більше 60 людей, ще 110 були поранені. — Ред.). Ми одразу ж поїхали на вокзал. Пам'ятаю, праворуч від нас ту саму "точку У", ліворуч – автівки, що спалахнули. Скрізь кров, посічені, розірвані осколками люди… Ми почали садити людей у "швидкі". Я запам'ятав одного парубка, Владислава. Його дістали з-під уламків та з-під шматків тіл інших людей. Його теж посікло, але він вижив… На той момент у місті було лише десять "швидких". І більше ста поранених, яких розвозили у дві лікарні. В операційній хірург одночасно оперував по троє людей. Думаю, загиблих внаслідок цього теракту більше, аніж було заявлено офіційно. У нас було 20 пакетів зі шматками тіл, упізнати які було зовсім неможливо…

Наступні три доби я був тим, хто відповідав на телефонні дзвінки з приводу поранених та загиблих. Пам'ятаю, як одна дівчина телефонувала разів десять, розшукуючи свою бабусю… Буквально щохвилини лунав дзвінок і найважче було вимовляти фразу: "У списках поранених нема… Вам треба перевірити в морзі".

Згодом саме у Краматорську ми обладнали свою базу. Закуповувати "швидкі" вдавалося завдяки добрим людям, які вирішили приєднатися. Деякі прізвища з цього списку можуть вас здивувати… Але я вдячний усім, хто нам допоміг і продовжує допомагати. Мої особисті гроші закінчились ще наприкінці березня. Коли я зрозумів, що не залишилось навіть не бензин, врятували донати – через Telegram-канал Геращенка люди за дві години перерахували 270 тисяч гривень… Зараз нам вдається робити те, що ми робимо, завдяки допомоги закордонних фондів. На закупівлю "швидких", на їхній ремонт потрібні дуже великі гроші.

– Ваш будівельний бізнес не відновив роботу?

– Ні. З початком війни я повністю відключив комерційну складову. Зароблятимемо після перемоги. А зараз триває війна і вся моя діяльність – це волонтерство та благодійність. У мене є дах над головою, і більше нічого зараз мені не потрібно.

Крім того, є ще одна важлива справа – це підтримка людей з ампутаціями. Військових та постраждалих внаслідок обстрілів цивільних. Мої перші ампутанти – це люди, яких я вивіз із Чернігова. Дівчина Катя, яка внаслідок авіаудару втратила обидві ноги. Її батьки загинули. І Саша, і Анатолій теж постраждали, теж з високою ампутацією. Провівши з ними час, я був вражений тим, що відчувають люди з ампутаціями. Коли розбухає кукс, починається жар… Люди зазнають страшних мук. Цих трьох постраждалих нам вдалося відправити на протезування за кордон.

Зараз у нас це вже цілий напрямок. Я постійно їжджу до шпиталів у Києві, Дніпрі, Вінниці, Львові. Ходжу палатами, складаю списки тих, кому потрібні протези. Ми почали збирати команду протезистів тут, в Україні. У нас є дуже добрі спеціалісти. Крім того, ми організували приїзд досвідченого хірурга зі Швеції Річарда Бронемарка, який займається остеоінтеграцією. Наразі створюємо хірургічне відділення на базі Київської обласної лікарні, де займатимуться цим складним протезуванням.

- 16 місяців повномасштабної війни та життя у стані перманентного стресу дуже складно витримати психологічно. У людей трапляються нервові зриви, розпадаються сім'ї. Що допомагає вам триматися?

– Моя історія тут не виняток – мій шлюб, на жаль, також розпався. Моя вже колишня дружина – за кордоном і зараз стоїть питання про розподіл майна. Це окрема історія. Мені допомагає триматися буддійська філософія, медитація. Я цим захоплююсь давно, ще до війни друзі організували мені подорож до Індії до Далай-лами. І, звичайно, мене тримають на плаву результати моєї діяльності. Коли бачиш, що люди, яких рятував, живі. Коли військовий із високою ампутацією, який думав, що його життя закінчилося, освоїв протез і знову посміхається.

Або ось історія Насті Пригонець, яка дивом вижила внаслідок ракетного удару росії по Чаплиному на День Незалежності минулого року. Її батьки загинули, а стан самої Насті був критичним. Ми евакуювали її на гелікоптерах і її справді дивом вдалося довезти до австрійського опікового центру. Лікарі не давали жодних прогнозів. Вона вижила. Готується до пластичних операцій. Вірить, що життя триває. Коли бачиш таке, як можна зупинитись? Як думати про якийсь бізнес, якщо я потрібний тут, щоб допомогти людям? Точно знаю, що я там, де маю бути. І це завжди дає сили йти далі.