Позивний "Дід". Як волонтер-полтавець майже 10 років возить вантажі на фронт

Читать на русском
Автор
1322
Позивний "Дід". Як волонтер-полтавець майже 10 років возить вантажі на фронт

Івана Данилевського через поважний вік не взяли в тероборону, то він все одно знайшов спосіб допомагати бійцям на передовій

Полтавець Іван Данилевський волонтерить для ЗСУ із 2014 року. Власну "ГАЗель" він вже "вбив" на фронтових дорогах, тому змушений був купити бус Volkswagen T4 Transporter. Цей "німець" також потрапляв уже в такі ситуації, що ледве вибирався з них.

"Телеграф" вирішив більше дізнатися про життя цього неймовірного 73-річного водія, в жилах якого ще нуртує молодеча кров. Він у сніг, дощ і спеку ризикує своєю головою, щоб бійці на передовій не забували, заради кого тримаються "на нулі".

Якщо загину, то сам

— Оце недавно у Дружківку їздив, — розповідає Іван Миколайович. — А рашисти інтернет забили, навігатор не працював, і я заблукав. Вказівники ж населених пунктів усі познімані. Заїхав в одне село — нема ніде нікого, всі хати розбиті, лише собаки й коти бігають. Де знаходжусь, хтозна, і зупинятись страшно. Мусив розвертатися назад. Ледь виплутався. Сказати чесно, змирився з думкою, що можу потрапити в полон. Тому нікого не беру з собою у такі ризиковані поїздки. Щоб мене ніхто не проклинав, раптом щось трапиться. Якщо й загину, то сам.

Дід Іван не раз опинявся на лінії вогню. Перший раз потрапив під артилерійський обстріл 2015 року біля Донецького аеропорту, куди возив провізію. Комбат дав йому команду швидше тікати.

Іван Данилевський на тлі техніки
Іван Данилевський має чималий волонтерський досвід

— Але хіба ж тоді така війна була? То були квіточки порівняно з сьогоднішньою. Тоді було спокійніше, — каже Іван Миколайович. — Хоча як попадеш під обстріл, то там швидкість не завжди допоможе. Та й куди тікати, якщо не знаєш доріг? Їдеш і тільки Богу молишся, а навколо тебе все летить, шумить, гримить…

На Харківщині ракета впала від мене метрів за сто. На щастя, не вибухнула. Оце їздив під Бахмут, а тоді з Бахмута на Мар'їнку. За дві доби більше тисячі кілометрів намотав. І все на нервах… Хлопці, що під Мар’їнкою воюють, уговорили залишитися у них на ніч, щоб не повертався по-темному. То я очей не склепив. Там цілу ніч гатять, земля двигтить. Питаю: "Як ви спите?" Кажуть: "Ми вже звикли".

Дуже важко нашим захисникам. Але вони налаштовані по-бойовому. Я їх дуже й дуже поважаю. Тому — чи дощ, чи сніг, чи спека — а щоп’ятниці завантажую свій "течик" й вирушаю у східному напрямку. За кожну поїздку перевожу майже тонну різного вантажу.

Бійці радіють смаколикам, наче діти

Попри те, що забезпечення армії поліпшилось у рази, потреби нашого війська не змінились. Тож дід Іван везе бійцям картоплю, цибулю, моркву, сало (це взагалі продукт № 1), мед, ковбаси, тушківку, пиріжки, печиво, солодощі…

— Вони так радіють домашнім смаколикам, наче діти, — на очі загартованого волонтера навертаються сльози. — Хто ж там пектиме ті пиріжки на "передку"? Дуже багато провізії треба. Вода проста й мінеральна, кава, чаї… Дуже популярні смоктальні цукерки. Вкинув у рот, коли стоїш на позиції десь у лісі, і вже веселіше. А зараз бійці потребують теплого одягу, рукавиць, кирок, щоб рити окопи… Медикам — а в мене там багато знайомих — везу ліки. Водіям — шини, деталі до автівок…

У Івана Данилевського свої надійні й давні постачальники, більшість з них волонтерять так само, як і він, з 2014 року. Команда полтавських "Невтомних бабусь" не втомлюється плести маскувальні сітки, теплі килимки під сідниці, шити труси. Катерина Калініченко з чоловіком Григорієм шиють у великих кількостях подушки. Олена Шатанова теж із чоловіком робить мазі — від опіків, від обморожень, від болів у суглобах, від грибка… Інші передають їй продукцію для мазей — віск, олії. Лариса Шухова шиє флісові шапки — те, що треба під каски. Багато всього передають Віта Приходько зі своєю командою, Олена Галушка з чоловіком. Хтось в’яже шкарпетки, хтось виготовляє окопні свічки, хтось купує на зібрані кошти термобілизну… Намагаються допомогти, хто чим може.

Іван Данилевський і Олена Шатанова
Іван Данилевський та Олена Шатанова, яка робить мазі — від опіків, від обморожень, від болів у суглобах, від грибка

— Мені Мачухівський старостат, який очолює Валерій Білокінь, поставляє багато буржуйок, сушарок, свічок, — продовжує Іван Миколайович. — Дуже важливо, що місцеві школярі залучені в цей процес. Щотижня один з класів готує передачу для бійців. І коли я їм те привожу й говорю, що це від дітей, вони такі задоволені…

окопні свічки
У холоди на передовій завжди є потреба в окопних свічках

Іван Данилевський порахував: до 24 лютого 2022 року він здійснив 250 ходок на схід і перевіз понад 400 тонн різноманітних вантажів. Нема на фронті такого місця, де б він не бував. Його добре знають в 95-й, 25-й і 72-й бригадах ЗСУ…

Просто "Дід"

Його позивний — "Дід". Не оригінальний, але точніше не буває. Позивний пристав до нього сам собою. Молоді хлопці (найстаршому з них було 19 років), яким він перший раз привіз на передову харчове підкріплення, зверталися до нього не інакше, як дід.

У діда свої чотири внуки. Найменшому — два роки. Їхній батько, син Івана Миколайовича Ігор, 2014-го пішов добровольцем у батальйон "Айдар", хоча до того в армії не служив. І з 25 лютого минулого року знову в строю. Зараз на Донеччині воює. Уже має звання старшого лейтенанта.

На жаль, батько з сином рідко бачаться на фронті, хоча Данилевський-старший щотижня (в суботу чи неділю) буває там, де йде війна. Іноді розминаються всього на кілька годин.

Ще Іван Миколайович тривалий час "працював" Дідом. Морозом. Кілька років поспіль, перед повномасштабним вторгненням, у передноворічні дні возив концертну бригаду у прифронтові міста і селища. У дитячих будинках з’являвся, як і годиться Діду Морозу, в битих валянках, у червоній шубі, з ціпком і білою бородою. Звісно, з мішком подарунків. Під його опікою було 1200 дітей на Луганщині й Донеччині, яких він регулярно відвідував. А ще — солдатів на передовій і поранених у шпиталі.

"Усім потрібне свято, навіть у найтяжчі часи", — переконаний "Дід".

— Донедавна ще привозив полтавських артистів у госпіталі, але після того, як ворог ударив по 128-й бригаді, заборонили зборища, — розповідає. — А то якось відвозив в один зі шпиталів крісла колісні й ходунки, передані благодійниками з Німеччини. Дивлюся, сидить солдатик на лавці, без ноги. Впізнав мене — піднявся, обійняв, а тоді питає: "А пам'ятаєш, "Діду", як ми з тобою в Широкиному з ДШК від рашистів відбивалися?"

Та ще б мені не пам’ятати? Я три дні тоді звідти не міг вибратися. Це було в 2016-му. Росіяни намагалися захопити Широкине — туристичне містечко кілометрів за 30 від Маріуполя. Ну, відпочивати мені там не випало, а воювати довелося. Коли почався обстріл, морські піхотинці з 35-ки дали мені кулемет і ми разом відстрілювалися.

Звісно, я був радий зустрічі, але ж як шкода, що такий молодий хлопець, а вже без ноги. Яке горе! І йому, й батькам, і Україні… Ой, біда-біда…

З пістолетом у дорозі спокійніше

"Дід" зізнається, що війна зробила його тонкосльозим. Плаче, коли бачить скалічених бійців, коли нелюди діток вбивають…

Торік довелося вивозити з Краматорська двох мам і восьмеро дітей. Наказав лягти всім на підлогу і натиснув на газ. "То страшне!" — знову сльози на очах виступають.

— Я 25 лютого того страшного року вже у теробороні був, — пригадує недавнє минуле Іван Миколайович. — Майже два місяці возив хлопцям усе необхідне, але служити мене через вік не взяли. А зараз полтавська 116-а бригада ТРО, яка воює на Донеччині, одна з моїх підшефних.

"Дід" принципово не оголошує збори на пальне для свого "течика". Не хоче, щоб хтось сказав, як про деяких волонтерів, що він наживається на війні. У попередні роки пальне виділяли нафтовики й газовики, а тепер обходиться власними коштами. Часом військові віддячать дизпаливом, інколи рідні волонтери впихнуть у руки кілька тисяч. А загалом одна поїздка на фронт і назад, залежно від відстані, обходиться від 3 до 5 тисяч гривень. Тож своєї пенсії він не бачить.

— Я довго працював водієм-далекобійником, заступником начальника облміжколгоспбуду, мав власний бізнес із постачання автозапчастин. А за кермом загалом уже 55 років, — нарешті посміхається "Дід". — Тому проїхати вісім годин в один бік для мене не проблема. Найгірші дороги, звісно, на передку — танками розбиті. Від Покровська кілометрів п’ятдесят одні ями. Та хіба це мене зупинить? Беру з собою в дорогу пістолет під патрони Флобера (для нього не потрібен дозвіл), бронежилет, каску. З ними спокійніше. І — вперед. Всі паролі знаю, тому на блокпостах мене довго не тримають.

Дружина вже звикла до його поїздок. Лиш просить у Бога завжди щасливої дороги для чоловіка.

Іван Данилевський
Іван Данилевський: "Нам важко, але ми не втратили надії"

…І ось знову наближаються вихідні. Дід Іван, як завжди, лаштується в дорогу. По п'ятницях йому звозять благодійні вантажі, яких дуже чекають захисники. А він їх розвозить по лінії фронту.

— Сьогодні кожен у міру можливостей має працювати на перемогу України. Економіку треба на військові рейки переводити, — каже твердо. — Від багатьох чую, що люди готові виготовляти зброю. У хлопців, на жаль, трохи не вистачає снарядів, яких ми не зробили. Але вони не втратили надії. Молодці, тримаються. "Україну не здамо!" — кажуть. І я з ними солідарний. Буду їздити до них, поки зможу. Чим зможу, тим буду помагати. Дівчата мої рідненькі, волонтерки, теж так само налаштовані. Зупинятись не можна. Єднатись треба.

Данилевський з волонтерами серед бійців
"Зупинятися не можна, - каже Іван Данилевський (на фото в центрі). - І бійці, і волонтери налаштовані працювати на перемогу"

Фото надані Іваном Данилевським, відео — "Суспільне Полтава"