"Був у списках загиблих, але мама вірила, що я живий": прикордонник "Смурф" про оборону Маріуполя, полон і проблему з УБД

Звільнення з російського полону для українських військових є початком нових випробувань і викликів. Після реабілітації бійці повертаються на службу, при цьому іноді навіть не маючи статусу учасника бойових дій. Відсутність можливості користуватися пільгами, травми, що нагадують про себе щодня, та непорозуміння у суспільстві — це те, з чим стикаються воїни, які пройшли складні випробування.

Про це "Телеграф" поспілкувався з прикордонником Іллею Ільяшенком ("Смурфом"), який обороняв Маріуполь і "Азовсталь".

Без календарів і годинників

21-річний Ілля — маріуполець, у рідному місті закінчив морський ліцей і пішов на службу в 23-й загін Морської охорони Державної прикордонної служби України. У складі цього підрозділу стримував навалу росіян з моря в перші дні повномасштабного вторгнення, згодом разом з побратимами прорвався на "Азовсталь". Саме звідти за наказом військового керівництва вийшов у полон, в якому перебував з 19 травня 2022 по 16 лютого 2023-го року.

— Ви часто ви згадуєте початок повномасштабної війни, бої у рідному місті — який найстрашніший момент лишився у вашій пам’яті?

— Постійно думаю про ті дні. Найстрашніше, що пережив тоді, — прорив на "Азовсталь". Під час нього в нашу автівку влучила протитанкова ракета, я вцілів, отримав важку контузію. Потім була доба виживання в оточенні ворога. Щоб добратися до заводу, був змушений перепливав річку, але залишився живим, та продовжив тримати оборону разом з побратимами. Все, що пережив під час оборони Маріуполя, описую в книжці, роботу над якою зараз закінчую. Планую її презентувати за місяць — на річницю мого звільнення.

— А у полоні що було складнішим — витримувати фізичні тортури чи психологічний тиск?

— Були складні ситуації фізично, але все-таки важче було психологічно. В тому числі і через те, що не було можливості орієнтуватися в часі, бо ми не мали ні календарів, ні годинників. Але якось на допиті, підписуючи папірці, побачив місце, в якому я знаходився, і дату. Відтоді намагався рахувати дні, але часом в кінці місяця плутався, бо не знав: 30 чи 31 день у ньому.

— А змушували вас вчити і співати російський гімн і пісні, що, за словами інших колишніх полонених, дуже розповсюджена практика?

— О, так. І гімн, і російські пісні на кшталт "Смуглянки", "Катюши", "Дня Победы". А коли ще сидів у СІЗО в Таганрозі (це одне з найстрашніших міст для наших полонених), потрібно було вивчити вірш, написаний українкою, котра згодом "перевзулась" і стала за Росію (йдеться про Ірину Самаріну, яка позиціонує себе як поетеса — Авт.). Він починався словами: "Простите нас, родные россияне. Пока ещё вращается земля, Мы братьями вам быть не перестанем…"

Текст був роздрукований на аркуші формату А4 і прикріплений до стіни. Спочатку перевіряли кожну камеру, як хто "засвоїв", потім могли обрати будь-яку, відкрити віконце і наказати співати на весь поверх. Звісно, що при цьому стежили, щоб ніхто не мовчав.

— Чи можна було якось відволікатися від тюремних буднів, наприклад, займатися хоч мінімально спортом?

— Ні, в місцях, де я був (це недовго сумнозвісна колонія в Оленівці, а згодом згадане СІЗО у Таганрозі та колонія у Кам'янськ-Шахтинському Ростовської області), це було заборонено. Мало того, якщо наглядачі бачили, що хтось присідає, то потім змушували присідати полонених на всьому поверсі, разів так по 700. А як це зробити, коли в тебе ложка макаронів на сніданок?! Чи могли покарати за те, що хтось вирішив просто подивитися у вікно, бо цього теж не можна було робити. Загалом їжі було мало, відповідно і сил жодних.

— У полоні за якимись ознаками можна було зрозуміти, що вас незабаром обміняють? Чи ви перебували в невідомості до останнього?

— Коли нас перевозили з однієї тюрми в іншу, то завжди казали, що везуть додому і додавали: "Ви там не воюйте більше". А насправді ми опинялись в новій колоній чи СІЗО, де нам влаштовували жорстку "прийомку". Такі ж розмови були і коли мав відбутися обмін, але, звісно, ніхто вже цьому не вірив. Усвідомлення прийшло тільки, коли нас на літаку доставили до однієї точки, а там пересадили у автобус і от, сидячи на м’якому сидінні, промайнула думка, що, може, все-таки повертаємось в Україну.

— Ваші рідні мали якусь інформацію про те, що з вами і де ви знаходитесь?

— Перший місяць після того, як відбувся вихід з "Азовсталі" наших військових, я був у списках загиблих. Але мама вірила, що я живий, і згодом цьому отримала підтвердження. Я попав на відео з Оленівки, вона мене там побачила і намагалась розшукати, навіть їздила до колонії у росію, де мене тримали, але, звісно, що ніхто з нею там не розмовляв і ніяких відомостей не надав. Однак моя родина чекала на моє повернення, весь цей час вони перебували в окупації в Маріуполі. Виїхали батьки разом з молодшим братом, коли вже стало відомо про моє звільнення, і зараз вони так само як і я, живуть у Києві.

Повернення з полону — не підстава для дембелю

— Після звільнення скільки у вас було часу на реабілітацію, його було достатньо для відновлення?

— Все залежить від стану військового, який повертається. Для декількох моїх побратимів, які були важкими "300-ми", лікування і відновлення триває досі. У мене було кілька контузій, одна з яких важка, і вилетіло коліно від вибуху — діагнози підтверджені документально. І з розрахунку на них моя реабілітація тривала півтора місяця. Вистачило цього?

Ні, це дуже мало, адже до того було дев'ять місяців полону і три місяці активних бойових дій. Маю нестабільний сон, під час якого іноді продовжую воювати, чи можу прокинутися від власного крику. Крім того, відзначаю для себе, що можу занадто гостро відреагувати на якісь дрібниці, на які раніше не звернув би уваги, бо загалом я спокійна людина. Але моя психіка реагує агресією. І це те, з чим можна було попрацювати, але це вже за власний рахунок і у вільний від служби час.

— Чи була можливість/бажання не продовжувати службу після реабілітації?

— Бажання було і є, але серед підстав для звільнення з армії під час воєнного стану нема пункту "після повернення з полону". Хоча, наприклад, за Женевською конвенцією можливість не повертатися на службу у такому разі передбачена. Наскільки знаю, у законопроєкті про військову службу, який зараз обговорюють, є пропозиція дати колишнім полоненим право звільнятися зі служби без можливості мобілізувати знов, а якщо вони вирішать її продовжити, то відпустку збільшать до 90 діб.

— Якщо ця норма буде погоджена, ви скористаєтесь нагодою піти на дембель?

— Швидше за все, так, бо у структурі, де я служу, у мене найнижчий рівень. Але цього року закінчую отримання вищої освіти, відповідно, матиму офіцерське звання. Можливо, якщо буде цікава посада чи напрям, задумаюсь. Але якщо навіть і демобілізуюсь, допомагатиму військовим на передовій і тим, хто перебуває в полоні. І зараз в цьому напрямі я активно працюю, хоча міг би після звільнення і сконцентруватися на своєму житті.

Але моя совість не дає мені цього зробити, бо дуже багато наших хлопців ще перебувають у руках росіян. Тому намагаюсь брати участь в акціях у столиці і нагадувати суспільству, що всі наші бійці мають бути на свободі! Стою навіть у мороз, згадуючи, як це було в полоні, а там нас виводили на вулицю при мінусовій температурі і тримати на морозі по 4-5 годин.

— Ви недавно у себе на сторінці в Instagram описали проблеми з отриманням статусу "учасник бойових дій", бо для його оформлення була потрібна відповідна довідка. Отримати її ви не могли без бойового журналу та вашого командира, який досі у полоні. Але згодом цей пост зник, а чи вирішено питання?

— Виявилось, підтвердженням не є ні довідка про перебування в полоні, ні результати службового розслідування щодо обставин отримання поранень. Відповідно, я не міг скористатися правом на безкоштовне лікування зубів, з якими маю проблеми після полону, чи поїхати на лікування за кордон. І це мінімум того, що недоступно без статусу.

У коментарях мені писали, що зі схожими проблемами стикаються й інші військові. Та чомусь усі мовчать і не відстоюють свої права. Не зрозуміло, чому цю тему за всю повномасштабку ніхто не порушив настільки, як це зробив я? Так, після допису, який я прибрав на прохання керівництва, справа зрушила з місця, і сподіваюсь, не тільки у мене. Принаймні у Держприкордонслужбі, наскільки я знаю, посвідчення УБД почали видавати, бо розголос вийшов великий. Я своє отримав цього тижня. Сподіваюсь, що ситуація зміниться і для інших.

— Житло вашої сім’ї в Маріуполі, напевно, не вціліло. Якусь компенсацію від держави за його втрату ви отримали?

— В нашу дев'ятиповерхівку був прильот, від якого посередині утворилась велика діра, але батьківська квартира знаходиться скраю будинку, то вона фактично не зруйнована. Але це не має значення, бо Маріуполь перебуває під контролем росіян. Жодних компенсацій не було, тому зараз батьки з братом і я з дівчиною орендуємо житло в Києві власним коштом. Єдине, що я отримав заробітну плату за весь період перебування в полоні і додатково 100 тис. гривень допомоги від Мінреінтеграції. Вийшла ніби і велика сума — більше мільйона, та на придбання житла в столиці цього не вистачить. Крім того, з полону я повернувся, як-то кажуть голий-босий.

— До чого на свободі було найскладніше звикнути?

— Коли потрапив до Києва, то здалося, що для багатьох тут війни вже нема. Ось саме до цього спокійного життя було непросто адаптуватися після пережитого в Маріуполі і полоні.

— І зі ставленням цивільних до військових у тилу є певні проблеми, зокрема, на своїй сторінці в Instagram ви двічі описували такі малоприємні ситуації.

— Думаю, рано чи пізно всі військові стикаються з непорозумінням чи відвертими образами. Я надаю розголосу таким ситуаціям, в яких опиняюсь особисто. Одна виникла під час прогулянки з моїм чотиримісячним амстафом, і так, була моя вина, що він був без повідця, підбіг до іншого пса малої породи, і підняв його, схопивши за костюм.

Але це все було грою, без агресії, я одразу вибачився і взяв свого вихованця на повідець. Та господар іншої собаки не заспокоювався, спочатку погрожував, що мене заберуть у відділок. Потім дійшло до з'ясовування, звідки я, і коли прозвучав "Маріуполь", чоловік став допитуватися, чому я взагалі живу у Києві. Є люди, які не розуміють, як це втратити домівку, і, відповідно, мають таке незрозуміле ставлення.

Ще був випадок на концерті Монатіка, коли жіночка попросила мене пересісти, бо їй заважав "стук" моєї ноги — нервовий тик через контузію. Напевно, ця людина не має рідних чи знайомих, які воюють. Інакше як зрозуміти таке ставлення до військових на другому році повномасштабної війни?!

— Щоб воно змінилось, що ще має статися, на ваш погляд?

— Гадаю, лише особистий досвід, коли ще не дійшло, бо повномасштабна війна триває майже два роки, а загалом Україна воює з 2014-го. Як маріуполець, я це прекрасно знаю і усвідомлюю, а хтось — ні. Хоч як це жорстоко звучить, напевне, поведінка людини зміниться лише коли вона сама втратить домівку чи війна напряму́ торкнеться когось з її рідних.