"Дикі пальми", "Життя на Марсі" та інші фантастичні серіали, про які ви могли ніколи не чути

Якщо вам здається, що ви вже бачили всю пристойну фантастику — від "Твін Піксу" і закінчуючи "Дивними дивами" — це обман зору. Історію про ключ, який відчиняє будь-які двері, детектив про поліцейського, що застряг між двома епохами, і психоделічний трилер про телебачення, яке перетворює глядачів на заручників, бачили небагато хто — а даремно. "Телеграф" вирішив заповнити цю прикру прогалину.

"Загублена кімната"

Якось детективу Джо Міллеру — хорошому хлопцю й чесному службі — до рук потрапляє ключ від мотелю, який відчиняє всі двері. Але виявляється, це не єдиний Об’єкт, що має фантастичні властивості. Щоб повернути зниклу доньку, Міллеру доводиться поринути в підпільний світ колекціонерів і торговців іншими таємничими Об’єктами. З’ясовується, що по всій Америці діє кілька таємних товариств: одні намагаються зібрати якомога більше Об’єктів для поклоніння, а інші — щоб знищити.

Творці втиснули в цей американський мінісеріал із трьох півторагодинних епізодів (по суті, чотиригодинний фільм) не лише доволі насичену історію, а й розгалужену міфологію, пов’язану з Об’єктами. Причому окремі гілки цієї історії залишилися за кадром — чи то навмисне, чи в то надії на другий сезон . До речі, сценарій "Загубленої кімнати" свого часу було номіновано на Премію Гільдії кіносценаристів США.

Звичайно ж, у цієї історії є свої джерела натхнення, але вони теж не такі очевидні. Критики вказують на "Твін Пікс" (що й так зрозуміло) та роман Стівена Кінга "Талісман". Більш начитаний глядач побачить доволі інтригуюче прочитання міфології в діапазоні від Давнього Єгипту — головні персонажі збирають артефакти з таємничої кімнати, як частини тіла бога, — і до середньовічної Кабали. Наприклад, у так званій "Карті об’єктів" легко впізнається Дерево Сефірот.

Насамкінець відзначимо роботу чудового коміка Кевіна Поллака ("Дивовижна місіс Мейзел"), який додав до скарбнички своїх характерних ролей ще один небанальний образ — колекціонера артефактів. І той факт, що "Загублена кімната" вплинула на цілу низку жанрових серіалів, зокрема на британську "Утопію". Просто дивовижно, що свого часу цей маленький шедевр не оцінили належним чином.

"Життя на Марсі"

Історія поліцейського, з яким маніяк грає у кішки-мишки за допомогою попаданських парадоксів: опритомнівши на лікарняному ліжку після автокатастрофи, коп виявляє себе в реальності тридцятирічної давнини. Напевно, це одна з найбільш розгорнутих у просторі офіційних серіальних франшиз. Британський оригінал перезняли у США, Південній Кореї, Чехії й навіть у Росії. Тим дивовижніше, що "Життя на Марсі" не так вже й часто зустрінеш у мережевих рейтингах найкращих фантастичних серіалів.

Особисто мені до смаку припала саме американська версія, де на перший план вийшли значно фактурніші, ніж головний герой, персонажі Харві Кейтеля (одного з улюблених акторів Тарантіно) і Майкла Імперіолі, який прославився у "Клані Сопрано". Колоритного детектива у його виконанні ніби й справді перенесло невідомою силою з поліцейських бойовиків сімдесятих. Але з погляду драматургії найповніше сюжетну колізію розкриває південнокорейська адаптація — адже за тридцять років для корейців часів Четвертої республіки навколишнє життя змінилося якнайрадикальніше.

"Дикі пальми"

Футуристичний 2007 рік, яким він бачився в 1992-му. Зубатого адвоката у виконанні ще одного коміка, Джеймса Белуші, запрошує на роботу мовник "Дикі пальми", який готується запустити в ефір проєкт майбутнього — тривимірне телебачення, що разом із галюциногенним наркотиком нового покоління покликане поневолювати свідомість. Сам того не бажаючи, лощений законник опиняється втягнутим у протистояння двох політичних кланів, харизматичної секти й підпільних загонів опору.

Попри бажання босів каналу ABC "хайпанути" на хвилі феномена "Твін Пікс", мінісеріал "Дикі пальми" глядачі початку дев’яностих не зрозуміли й не прийняли. А втім, це була одна з перших "ластівок" сучасних нам серіалів як великого шоу з багатошаровою драматургією, серйозними бюджетами й зірками першої величини. Так, в одному камео з’являється письменник письменник Вільям Гібсон, "батько кіберпанку" та творець терміна "віртуальна реальність".

Неймовірно, але факт. Хоча тут вистачило місця й високій драмі — так, глядачам належить розгадати шекспірівську загадку двох головних героїв, адвоката Уікоффа та сенатора Крейцера (Роберт Лоджія з "Клану Сопрано"), — і обов’язкову розсип постмодерністських цитат у широкому діапазоні, від американської криптоісторії до попкультури.

Можливо, річ у тім, що історія перенасичена подіями, які стирають межу між реальністю та галюцинацією. (Сценарист Брюс Ваґнер раніше був помічений серед творців "Воїнів сну", третього за рахунком і другого за художніми достоїнствами фільму із серії "Кошмар на вулиці в’язів".) Для глядачів, ще не загартованих такими кінематографічними парадоксами, як "Загублене шосе" й "Малголланд-драйв" Девіда Лінча або "Початок" Крістофера Нолана, таке видовище виявилося не по зубах. Але, як це часто буває, з часом серіал оцінили й він набув статусу "культового".

Раніше "Телеграф" писав про три серіали-"невдахі", які закрили після першого сезону і чому.