Навстоячки у бетонній "ямі", без нормальної їжі, але з психологічними тортурами: колишня бранка розповіла, як окупанти тримають українців у тюрмах

Доки Україна забезпечує росіян-військовополонених максимально комфортними умовами тримання в таборах, країна-агресор продовжує знущатися з наших військових та цивільних, що потрапили до ворожих застінків. До вкрай поганого харчування та жахливих побутових умов для українців додаються катування та психологічний тиск. В такому "пеклі" перебувають не тільки українські вояки, захоплені вже після початку повномасштабної війни, а й так звані "політичні" в’язні – українці з Донбасу, Криму, що потрапили до рук росіян, задовго до 24-го лютого. Серед них і Людмила Гусейнова, яка три роки провела в Донецькому СІЗО.

"Заґратовано настільки щільно, що неба та сонця майже не видно"

Днями офіс Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, у відповідь на закиди Моніторингової місії ООН щодо ймовірних порушень прав військовополонених з боку України, розповсюдив фото з табору, де утримують росіян.

На світлинах видно, що люди, котрі принесли в нашу країну руйнування та смерть, живуть у світлих кімнатах з ліжками, застеленими чистою білизною, мають простору їдальню з кухнею, медичний кабінет, а на подвір’ї є навіть футбольне поле. Російські полонені мають можливість працювати та періодично телефонувати родинам. І в цьому неодноразово пересвідчувались іноземні журналісти та представники міжнародних організацій.

А от з утриманням українських полонени та в’язнів на окупованих територіях чи в росії — все з точністю до навпаки. Але про весь жах, в якому опиняються як українські військові, так і цивільні, стає відомо лише після їх звільнення.

На разючу відмінність в умовах утримання наголосила під дописом у соцмережах 60-річна мешканка Новоазовську Донецької області Людмила Гусейнова, яка провела в полоні понад три роки.

Після окупації її рідного міста у 2014-му вона налагодила допомогу вихованцям сиротинця у сусідньому Приморському та опікувалась ними до 16 жовтня 2019-го року. Саме в цей день її арештували прямо на роботі. Потім було 50 днів у сумнозвісній в’язниці "Ізоляція", переведення до Донецького слідчого ізолятора, де жінка пробула аж до моменту звільнення 17 жовтня 2022-го року.

Як дізналась згодом Людмила, її затриманню "допомогли" колишні колеги з птахоферми, де вона працювала інженеркою з техніки безпеки. Доноси від них вона побачила під час ознайомлення з обвинувальним актом, перед передачею його до суду.

"Засідання так званого верховного суду проходило без мене і без адвоката, я про це дізналась, отримавши постанову, – згадує Людмила. – В ній повідомлялось, що оскільки в "ДНР" діє мораторій на смертну кару для жінок (а таке покарання передбачено за шпіонаж), вони не можуть розглядати мою справу. Її передали до міжрайонного суду. І якось до СІЗО прибув прокурор, суддя та секретарка, мене викликали, але не попередили, що буде засідання. Поставили кілька питань і більше я їх не бачила".

"Телеграф" попросив колишню бранку порівняти умови тримання у в’язницях на окупованих росіянами територіях з табором для військовополонених в Україні.

"Побачила на фото з табору дерев’яні окремі ліжка, достатньо просторо розставлені. В СІЗО Донецька, де перебувала я, були спарені двоповерхові нари, зварені криво. Відстань між ними – 40 сантиметрів, тобто простору пересуватися не було взагалі. Спати ти змушений обличчям до обличчя з іншою жінкою, яка може бути хворою чим завгодно. І ти нічого з цим не можеш зробити. На 20 ув’язнених одна "дірка" у підлозі впритул до спальних місць, відділена лише ганчіркою — такий вигляд має "туалет". Поруч – раковина, тут і посуд миють, і гігієнічні процедури роблять, і голяться, вибачте за інтимні подробиці", — розповідає Людмила.

Жінка підкреслює, що у камері була відсутня вентиляція, а два віконечка, що не зачинялись за будь-якої пори доби і погоди, не могли впоратися з димом від цигарок.

"Ти не маєш чим дихати і часом навіть не бачиш нічого навколо, бо стоїть завіса з тютюнового диму, – згадує Людмила. – На прогулянки нас час від часу виводили, але про свіже повітря не йшлося. Це відбувалось на даху в такому собі бетонному мішку. Зверху все заґратовано настільки щільно, що неба та сонця майже не видно. До того ж на цей майданчик виведені якісь труби, з яких дуже смерділо каналізацією. Особливо з цим було погано останній рік, коли виникли проблеми з водою. Тоді нестерпний запах став докучати й у камері. І на прогулянках кілька разів сморід ставав таким, що ми починали гупати у двері, щоб нас звідти вивели, але відгукувались тюремники не завжди. Вони могли навмисно це робити".

"З тобою поруч у замкненому просторі перебувають люди з туберкульозом"

Забути на три роки Людмила мала і про нормальне харчування. Все, чим годували ув’язнених було не те, що просто несмачним та некорисним, а часом навіть небезпечним для вживання.

"О 5-й годині ранку приносили таку "страву" – розбавлене водою сухе молоко і замішана туди якась каша, – наводить приклад співрозмовниця. – На обід – "борщ" – тобто рідина з різаною на чотири частини картоплею (вона попадала не всім) та рубленою великими шматками капустою, звичайно, без засмажки та томата. Інколи давали кисіль, розбавлений сирою водою. А ще перлову кашу з напівсирими курячими гузками або крилами, майже не общипаними. Ввечері – риба, дуже смердюча, прямо в брудній рідині, в якій її варили".

Жахлива ситуація у підконтрольних росіянам в’язницях і з доступом до медичних послуг. Огляду лікаря ще треба добитися, та й не факт, що ти отримаєш адекватну допомогу.

"Пишеш заяву, передаєш її під час вечірньої перевірки та чекаєш, – зазначає Людмила. – Я один раз прощалась з життям, бо не могла навіть встати, в мене дуже знизився тиск, напевно, були з судинами проблеми. На третю добу співкамерниці підняли шум, в решті решт прийшов фельдшер, щось мені вколов, що я ще кілька днів після того просто спала. Якщо потрібно зробити якісь аналізи, то це тільки рідні можуть домовлятися. Знову ж таки писати заяву, отримувати погодження. Після цього в тебе беруть на місці кров і те через двері – руку просовуєш у відкриту "кормушку", фельдшер набирає шприц, віддає його потім родичам, а ті вже здають "на волі" в лабораторію".

"З профілактики – кожні пів року флюорографія, але між "пацієнтами" нічого не дезінфікується. І найгірше – з тобою поруч у замкненому просторі перебувають люди з туберкульозом. Точно знаю, за весь час у нас в камері таких було троє. Тільки згодом їх перевели на поверх вище, де тримали всіх з таким захворюванням", — додає жінка.

Людмила додає, що полікувати зуби — фактично нереальна процедура. Стоматолог приймає один день на тиждень і своєї черги можна чекати тижнями. Та й з урахуванням наявності серед ув’язнених хворих на ВІЛ/СНІД та фактично відсутніми заходами убезпечення, візит приніс би більше шкоди, ніж користі.

"Тебе заводять, зачиняють двері, і ти стоїш, бо сісти немає де"

Головна відмінність тих в’язниць у тому, що "політичних", принаймні донедавна, тримали разом з тими, хто скоїв тяжкі злочини – вбивства, шахрайства, торгівлю наркотиками.

"Серед них було багато жінок, які воювали на боці так званої "Донецької народної республіки". А в кримінальній тюрмі є правило – заходиш в камеру, маєш назвати статтю, за якою затриманий. В мене їх було чотири, в тому числі екстремізм, шпигунство. Коли це почули, то відразу почалось: "укропка", "дітей підривала", "маячки розкидала". Тобто вся та нісенітниця, яку розповсюджувала пропаганда. Дуже-дуже було важко, особливо спочатку, бо мало того, що непрості побутові умови, а ще й страшенний психологічний тиск", – наголошує Людмила.

Вона додає, що і в "Ізоляції", і в СІЗО були системними каральні заходи до тих, хто не хотів коритися, чи якимось чином порушував місцеві порядки.

"В "Ізоляції" били, також могли посади до підвалу, де немає геть нічого. Тобі дають з собою півтора літра води, відро і ти там "сидиш". – говорить Людмила. – Це може бути тиждень чи два, все залежить від правопорушення. А так живеш в камері. В Донецькому СІЗО був карцер та "стакан" – це таке приміщення десь метр на метр. Коли тебе привозили з допитів, охоронець міг залишити у "стакані", бо йому здалось, що ти нечемно з ним поводишся. Тебе заводять, зачиняють двері і ти стоїш, тому що немає де сісти. Тебе не випускають, чекаючи, поки почнеш проситися, якщо мовчиш, то залишають до зміни чергових. Одного разу я так провела 8 чи 9 годин. Отакий був вид покарання".

"Мене весь час підтримувало те, що за мене тут, на волі, боролися"

Невідомо Людмилі про будь-які візити до Донецького ізолятору представників правозахисних організацій, до яких принаймні напряму можна було б донести інформацію про жахливі умови перебування. Єдиний натяк на їх участь в долі полонених – одноразова гуманітарна допомога від Міжнародного комітету Червоного Хреста.

"Мабуть, ще у 2020-му році ми отримали картонні коробки, в яких був пральний порошок, мило, зубна щітка і паста, туалетний папір та шампунь, – перераховує Людмила. – Все це було українського виробництва і вистачило не на всіх, тож ділили між собою. До того ж побутова хімія і засоби гігієни видавались не тільки "політичним", а й вже згаданим "ополченцям".

І ще один момент, на якому наголошують всі звільнені з полону українці, відсутня можливість спілкуватися з сім’ями.

"Легального зв’язку – жодного", — зазначає Людмила і додає, що невдалими виявились і її спроби домогтися побачення з сестрою, яка лишалась на окупованій території.

"Мене весь час підтримувало те, що за мене тут, на волі, боролися, – зазначає Людмила. – У мене був адвокат, я знала, що мене подали на обмін. Але минав рік, другий і бувало таке, що надія полишала. Та я дуже хотіла побачити рідних і просто вижити, щоб розказати не тільки про те, що коїлось зі мною й іншими ув’язненими. В Донецькому СІЗО й досі залишається багато жінок, чоловіків з окупованих територій, які сидять там не місяць і не рік, а два, три, чотири, п’ять років! Їхня провина лише в тому, що сказали щось на підтримку України, або "лайкнули" в соцмережі щось не те на думку днрівців. Ну або просто не відмовились від того, що вони українці. Вже після повномасштабного вторгнення до ізолятора продовжували потрапляти цивільні і їх так само утримують в скотських умовах. І це необхідно припинити та робити все, щоб ці люди, так само як і українські військові, були на свободі".

Людмила додає, що після звільнення її підтримала організація SEMA-Україна на чолі з колишньої полоненою Іриною Довгань. Зараз вона долучилась до активісток, які допомагають адаптуватися жінкам після ув’язнення, перебування в окупації чи перенесення насильства.

Як повідомляв "Телеграф", рідні бійців 501-го окремого батальйону морської піхоти ВМС ЗСУ добиваються їх звільнення з полону. Цей підрозділ брав участь у обороні Маріуполя.