Припиняйте розглядати архітектуру часів СРСР як радянську спадщину. УРСР в Союзі була донором

Іще таке. Припиняйте розглядати технічні споруди, архітектуру часів СРСР як радянську спадщину, яку і наші екстремісти бабоборці, і росіянці якось синхронно намагаються знести, не відновлювати, закидати капцями й Калібрами.

УРСР в Радянському Союзі була донором, мала позитивне сальдо, її коштом підтримувалися дотаційні республіки. Тож є смисл говорити про українську спадщину в РФ, як ось Сургут чи Тюмень, освоєні й населені переважно вихідцями з України.

Щодо своїх інфраструктурних проектів, як ось каскад ГЕС на Дніпрі, іригаційні канали Таврії й Криму, металургійні комбінати й харківські хмарочоси — вони й поготів будувалися внутрішніми ресурсами, навіть якщо залучалися американські інженери, як на Дніпрогес в 1930-х чи Комсомольськ в 1980-х, переважна більшість рядових працівників була за рахунок знищення українського села: або з нього тікали на великі будівництва, або ним відгодовувалися, втікши з сіл у Росії чи Казахстані (так, Нурсултан Назарбаєв учився на металурга в ПТУ в Дніпродзержинську). Про ресурси на кшталт власне руди й вугілля чи цементу вже й не згадую — вони теж належать українському народу.

Навіть проста відмова від фінансування манілівських прожектів пізнього СРСР нашим коштом, зосередження прибутків не у Москві, а в десятка локальних олігархів, вже підвищило рівень життя, бо скасувало практики "фараонських" проектів на кшталт перекидання сибірських річок у Середню Азію. Олігархічні гроші все ж циркулювали всередині України і потрапляли, скажімо, до будівельників Конча-Заспи та футбольних стадіонів, галеристів на Бесарабці й іншої обслуги лакшері сегменту. Важко прослідкувати, як ці гроші матеріалізувалися в теплі туалети й планшети з виходом в інтернет у бабусі в селі, але саме такий стан речей несподівано для нас зафіксувало російське вторгнення. В Росії цього перерозподілу не відбулося: 25-річний бурят вперше бачив планшет у хаті української бабусі.

А все просто: вони залишились без українських ресурсів, передовсім людських. Тому зараз так гарячково крадуть українських дітей, про що віщав Жиріновський перед нападом, однак нам було смішно з його дурниць. Не дурниці: 700 тисяч вивезених в Росію дітей.

Отож. Усі греблі, канали, мартени й домни, які начебто залишив нам СРСР, побудовані українськими руками, за українські гроші, отримані з праці безправних селян, а починаючи з 1960-х, ще й українським мозком, бо вивчилося перше повоєнне покоління українців. Північнокримський канал проектував тато мого однокласника, доктор наук. Бабу, довкола якої поламано стільки копій, розробив інститут Патона.

Не хочу встрягати в дискусії про естетичну цінність радянського модернізму чи бруталізму, написали вже достатньо. Але це теж спадщина не СРСР, а УРСР, України. Нищити власну спадщину — це точно не про українців.

Джерело: Facebook-сторінка Антона Санченка.