"В окопах військові не думають про підмет та присудок": Авраменко про українізацію, народну лайку, суржик та зросійщені прізвища

Підтримка нашої культури, традицій та мови під час війни посилює нас і послаблює ворога

Війна в Україні стала поштовхом до змін у багатьох сферах життя українців. Зокрема активізувала процес українізації. Мова стала не лише символом національної ідентичності, а й потужним інструментом протидії російській агресії.

Які зміни відбулися в українській мові під час війни? Чи варто турбуватися про своє зросійщене прізвище та ім'я? Чи є суржик та російська мова показником інтелекту? На ці та інші питання у розмові з "Телеграфом" відповів український філолог, популяризатор української мови, теле- і радіоведучий Олександр Авраменко.

— Сьогодні в Україні велика кількість людей мають зросійщене прізвище з закінченнями на -ов та -єв. Раніше "Коваль" міг стати "Ковальовим", а "Бондар" міг стати "Бондарєвим". На вашу думку, чи варто перейматися сьогодні щодо власного прізвища, можливо доречно пропонувати батькам українізувати прізвище при реєстрації дитини тощо?

— На мою думку, це робити необов'язково. Якщо справді людина досліджувала, вивчала історію свого прізвища і знає, що з української форми утворили свого часу російську, бо так тоді було вигідно, або така була кон'юнктура, або був своєрідний тиск, то, звичайно, можна повернути. А чому б і ні? Тобто, відновлювати історичну справедливість – це завжди добре.

А якщо, скажімо, ви не знаєте достеменної історії свого прізвища, що справді змінювали з українського кореня на російський, то, на мою думку, не обов'язково це робити.

Коли це стосується русифікованого імені: не Микита, а Нікіта, не Христина, а Крістіна, не Олена, а Альона, ось тут я радив би українцям повертатися до української традиції в називанні. Ну принаймні вже своїх дітей не реєструвати із русифікованими варіантами цих імен. Бо, наприклад, у того ж самого Нікіти колись в майбутньому народиться дитина, і він назве свою дитинку Олег. І він буде по батькові Олег Нікітович, а не Олег Микитович. Тобто буде спотворено звучати повне ім'я людини. І не тільки через це.

Знаєте, у кожної людини є кілька варіантів свого імені. Наприклад, дитина сама називає себе Денисом, мама – Денискою, тато – Денчиком, а друзі у дворі іменують його Деном. І дитина виростає з різними варіантами цього імені. І знає, що ось так до мене звертаються рідні, а ось так тільки офіційно можуть звертатися. Тобто, якщо комусь дуже до душі звучання російською мовою, то заради Бога, будь ласка. Для цих людей російська мова рідна, вона може бути мовою матері. Але в документах я все ж таки українцям рекомендував би записувати імена за українською традицією. У побуті ж використовуйте різні варіанти імен, які вам до вподоби. Мені здається, тут є логіка і вона дуже аргументована.

— Прізвище Бойко за поширеністю посідає 5 місце в Україні та налічує приблизно 83 тисячі носіїв. До того ж воно досить часто трапляється в сусідніх Польщі, Словаччині, Румунії та Угорщині. Історики та філологи мають різну думку щодо походження цього прізвища. Хто такі бойки, де їхнє коріння і чому вони так називаються? Яка ваша думка?

— Це прізвище і справді дуже поширене в Україні та за кордоном. Є такі бойківські діалекти – дуже цікаві, колоритні. Центр Бойківщини – місто Яремче, середні Карпати. У бойківській говірці поширений вигук бой! (боє!) – те саме, що "їй-богу". Ним позначають різні емоції. І от від цього слова утворилася етнографічна назва – бойки, а вже від неї – прізвища Бойко, Бойченко, Бойчук і інші.

— До речі, сучасні бойки жили на досить малій території, у той час, як Полісся охоплює десятки тисяч кілометрів, але Поліщуків у півтора раза менше. Тобто 53 тис. носіїв і лише 12 місце за поширенням прізвища. А Гуцули та Гуцуляки разом налічують трохи менше ніж 6 тис. носіїв. Чому так?

— По-перше, не обов'язково поширюється назва етнічної групи. По-друге, поширення прізвища всюди може бути різним. На це можуть впливати й міграційні процеси, й належність певної частини країни до різних імперій. Скажімо, північна частина частково належала до російської імперії, ще частина України свого часу входила до Австро-Угорській імперії, ще якась – до Речі Посполитої. Тому тут потрібні спеціальні дослідження. Точніше на ваші питання можуть відповісти історики мови, діалектологи й так далі.

— За час повномасштабної війни в нашій мові виникло багато нових слів, а у частини слів змінилося значення. Наприклад "приліт" для нас це не про птахів, а про ракети. Також слово "блокада" тепер сприймається не лише суто економічним терміном, а й набуває військового контексту, коли мова йде про облогу міста. На вашу думку, така мілітаризація мови розширює семантичний спектр слів і збагачує мову, або ж має більш негативні наслідки?

— Зазвичай, коли відбуваються якісь гучні події, такі як пандемія, чи, скажімо, війна, то в мові справді виникають або нові слова, або старі розширюють своє семантичне поле. Тобто у них з'являються нові лексичні значення, додаткові за аналогією, як ті приклади, які ви навели про "приліт" чи "блокаду".

Здебільшого нові значення живуть у слові тільки в той період, доки актуальна подія, внаслідок якої вони виникли. От зараз високий емоційний градус сприйняття подій через війну. Україна переможе, мине багато років, народяться нові покоління – і вони навряд чи будуть взагалі знати про "приліт" і "блокаду" з новими значеннями, породженими війною.

— Українці почали більше лаятися на адресу ворога, навіть діти можуть легітимно це робити. Чи вважаєте ви, що це певною мірою позитивний процес? Зокрема ми знаємо, що російські матюки мають яскраво виражений відгенітальний і сексоцентричний характер, тому зараз нормалізують люту українську лайку.

— Найбрудніша лайка має тюркське походження, вона вона більш уживана в російській мові. Ми ж, українці, здавна більшою мірою використовуємо або "навколоанальну лайку", або назви тварин (козел, корова, свиня і под.).

Тепер другий момент. Оскільки у нас війна і градус емоційної напруги в суспільстві дуже високий, то звичайно людина намагається виплеснути емоції із себе. Зокрема використовуючи лайливу лексику. Тому, звичайно, у соціальних мережах і в усному мовленні ми чуємо від людей більше лайливих слів.

Лайка була, є і завжди буде. Завершиться війна і її стане менше. Чи треба з нею боротися? Так. Треба боротися з лайкою в громадських місцях, в офіційному використанні, особливо з незнайомими людьми, в адміністративних відносинах. Для цього існують спеціальні закони, які карають порушників — людей, які використовують лайливі слова, якими ображають честь і гідність людини.

Якщо говорити про дітей та підлітків, то, звичайно, їх треба виховувати, формувати культурні орієнтири в мовному плані. Хай там як, а лайка була, є і завжди буде. І людина в особливих ситуаціях буде її використовувати.

Іноді лайка може звучати справді смачно, дуже вдало, доречно. Наші класики української літератури використовували лайку, як художній засіб, щоб передати відповідну емоцію. Науковці вивчають лайливі слова, класифікують їх, досліджують походження.

— В мережі є такий мем, що суржик це — акт зґвалтування російської мови? Що ви про це думаєте? Можливо, навпаки – суржик якраз таки про знущання з нашої мови?

— Суржик, тобто мовна мішанка, є в будь-якій мові. І в німецькій, і в польській, і в українській. Інша річ, що в українській мові суржик аж надто поширений. У нас частина країни послуговується російською мовою, інша частина – українською літературною мовою або наближеною до неї. Ще хтось – діалектами. Тут дуже важливо не сплутувати оці поняття: діалектна мова і суржикова. Діалектна мова — жива, колоритна, "з роси та з води".

Діалектизми можна і навіть треба використовувати в мові, особливо в побутовому спілкуванні, у приватному житті. Але в офіційно-діловому та науковому стилях, діалектизмам, звичайно ж, не місце.

А от суржик — це, без сумніву, мовне сміття. І з ним треба боротися. Власне, ми, мовознавці, докладаємо багато зусиль для того, щоб допомогти українцям подолати суржик. Створюємо різноманітні посібники, довідники, ведемо різні блоги в соціальних мережах. Суржик є індикатором культури людини, її рівня освіти.

Кажуть, мова – це одяг думок. Як людина думає, так вона і говорить. Зазвичай інтелектуальні та високоосвічені люди послуговуються літературною мовою. Без сумніву, можуть траплятися ненормативні вкраплення, чи діалектизми. Але здебільшого у них літературна мова.

Людям, які розмовляють у стилі "укусна канфєта Бєлочка" — суржиком, треба допомагати. Але дуже важливо, щоб у них була внутрішня потреба почати говорити літературною мовою. Є ж багато таких, хто каже: "А какая разніца? Головне, щоб мене понімали". Зазвичай такі люди мають не дуже високий рівень соціальної відповідальності та розуміння важливості культури мовлення.

Тому, відповідаючи на ваше питання: звичайно, це більше шкодить українській мові. Якщо це в Україні, і українці використовують росіянізм, то це своєрідне ґвалтування рідної мови. Бо чужорідний елемент впустити у свій мовний організм і він шкодить йому.

Суржик є і в російській мові, і в польській, і в будь-якій іншій. Зазвичай чужоземних вкраплень багато в прикордонних регіонах, що межують і контактують з носіями іншої мови.

— А якщо людина іноді розмовляє як російською мовою, але всі слова вимовляє та відмінює на український манір. Це суржик, чи вже російська мова? Типу "пітух" через і. Це і не "пєтух" російський, і не український "півень". Це теж суржик?

— Так, пітух — суржикове слово, мовний покруч. Але іноді звукові відхилення від літературної норми можуть бути фонетичною особливістю якогось діалекту. Багато хто думає, що "всьо" є російським словом, бо українською "все". Але в Галичині здавна так вимовляють це слово. Це фонетична особливість саме цієї говірки.

— Як в Україні виникли дві паралельні українські мови: одна — де палять цигарки й кохаються біля криниці, а інша — де курять сигарети та любляться біля колодязя? Яка з них правильна: та, що орієнтується на Захід, чи та, що за взірець бере Схід?

— Українська мова взагалі багата на синоніми. Дошкульний, ущипливий, уїдливий, або фактор і чинник. Просто одне слово іншомовного походження, а інше — питоме українське.

Кожен із нас має свій мовний смак і добирає те слово, яке більше до вподоби, до якого звик, можливо, змалку. Курити та палити – обидва українські слова і позначають одне й те саме поняття. Прихильникам слова палити, які категорично відмовляють в існуванні синоніму курити, вважаючи його росіянізмом, наведу контраргумент. Як ви назвете людину, яка палить — палієм? Ні, курцем, бо палій — це той, хто зробив підпал. А курець походить від нашого давнього слова курити. Словотвірний ряд його доволі багатий: курити, курець, курява… Є навіть фразеологізми здіймати куряву і курява стовпом. Тож не можна відштовхуватися від поширеного нині критерію мовних пуристів: якщо якесь слово схоже за звучанням з російським, то воно не має права на життя, від нього треба відмовитися. Ні, розбазарювати лексичні багатства, набуті попередніми поколіннями, не можна.

І відмовлятися, знаєте, від тих слів, які однаково звучать в російській мові, в цьому разі не треба. Це називається розбазарювати свій лексичний фон, свої надбання та скарби, які прийшли в нашу скриню української мови, вкладалися впродовж століть, вироблялися різними поколіннями. Бо мене не раз питали, а хіба є слово "ждати" в українській мові? Цитую слова Симоненка: "У хмільні смеркання мавки чорноброві. Ждатимуть твоєї ніжності й любові". Я можу класику цитувати скільки завгодно та наводити вам прикладів, де письменники використовують ці слова, а майстри слова дуже тонко відчувають мову. Те саме з нашим давнім словом ждати. Воно має похідні зажди, довгожданий, неждано-негадано, жаданий і фразеологізм продавати жданики. І наші класики його не оминають у своїй творчості. Якщо йти за логікою мовних пуристів (пуристи — ті, хто дбають про чистоту чогось), то треба буде відмовитися й від звичних для нас слів мама, молоко, весна, небо й багатьох інших, бо, бачте, вони є в російській мові. Ні, це деструктивний підхід. Є таке поняття, як спільнослов'янський мовний фонд. У нас була колись своя праслов'янська мова-осонова, від якої утворилися спочатку діалекти, а потім на їхній основі сформувалися мови — болгарська, польська, хорватська, українська, російська й інші. І в усіх цих мовах, мабуть, половина слів однакових. Вони можуть різнитися лише окремими звуками, які чергуються або інакше звучать. Тож, криниця чи колодязь, палити чи курити, кохати чи любити — вибирати кожному з нас на свій смак. Інша річ іншомовні (не із слов’янського лексичного фонду) слова. Їх слід уживати лише за крайньої потреби, коли немає українського відповідника, наприклад: балет, політика, кальцій, тангенс і под.

— Сьогодні між українцями відчувається певна прірва через мову. Хтось дуже активно бореться за перехід на українську, хтось каже що різниці немає. Чи згодні ви, що мова – це показник інтелекту?

— Показником інтелекту є не стільки вибір мови, скільки її якість. Серед інтелектуальних людей теж є багато негідників, які з прагматичних міркувань виберуть те, за що більше заплатять. Якщо людина говорить суржиком, мені чомусь здається, що тут недостатній рівень освіти для того, щоб глибинно зрозуміти, що треба дотримуватися норм літературної мови. Я вже казав вище, що інтелектуальні люди та люди з високою освітою зазвичай послуговуються літературною польською, літературною англійською, чи літературною українською мовою.

Є дуже інтелектуальні люди, які прославились на всю Україну або навіть на увесь світ, але й досі розмовляють російською мовою. Вони або не хочуть виходити із зони комфорту, або обіцяють зробити це з часом. Вони англійську вивчили, добре володіють та легко спілкуються нею, а на українську ніяк не перейдуть. Я думаю, що тут можуть бути різні чинники. Це і мовний смак, і перебування під стереотипами попередніх поколінь, коли нав'язували, що українська мова – це мова села, анекдотів, народних пісень, хатнього вжитку. У кожної людиною можуть бути свої причини.

Пригадую, як смачно моя сусідка (її квартира була напроти моєї) говорила полтавським діалектом і зі своїми дітками, і з чоловіком. Коли він повертався додому ввечері на підпитку, вона влаштувала Санта-Барбару. А ви ж знаєте, яка звукоізоляція в радянських панельних будинках… Ми сиділи на кухні та слухали серіал, як по радіо. Хоч-не-хоч, а ми все це мусили слухати. Коли я зустрічав біля ліфта цю свою сусідку і казав їй "Добрий день!", то вона відповідала "Здравствуйцє!". Це був такий захисний рефлекс, що сформувався в багатьох українців на генетичному рівні упродовж століть через голодомори, мовні заборони та ін. І звичайно, через перебування України в складі російської імперії. І коли я якось наваився і спитав: "А чого ви постійно відповідаєте російською? Я ж чув, як ви спілкуєтеся зі своєю родиною українською", то вона відповіла: "Я навіть не помітила, що перейшла з вами на російську!"

— А що ви думаєте про позицію Ірини Фаріон в цьому контексті? Треба підтримувати лагідну українізацію чи все-таки радикалізм?

— Гадаю, що більший ефект має лагідна українізація, – це моя позиція. Я намагаюся створювати максимально сучасну й професійну продукцію: посібники, підручники, телепрограми, дописи в соцмережах… Професіоналізм притягує, а радикалізм відштовхує. Те, що з примусу, зазвичай зустрічає протидію, воно відштовхує. Інша річ — норми мовного закону. Порушив — відповідай. А на побутовому рівні агресії не місце. Ми бачимо, до чого доводить агресивна мовна політика росії. Вдома говоріть якою хочете мовою: мовою батьків, рідною мовою. А в громадських місцях та офіційному спілкуванні дотримуймося законів громади, і тоді не потрібна буде ніяка радикальна, як ви сказали, українізація. Та, про яку каже Фаріон. Зараз вона різко висловилася про бійців, які говорять російською — і ви бачите, який резонанс від її слів. В окопах військові не повинні думати про підмети та присудки, коли стріляють, коли сконцентровані на веденні бойових дій. Їм постійно загрожує небезпека, вони ризикують своїм життям. Вони говорять в цей момент мовою матері, не концентруються на мові як такій. Їхня первинна мова виринає з їхніх вуст, із глибини душі. Багатьом людям розуміння важливості української мови прийшло під час війни. Як код, який ідентифікує нас, як українців. Тож у громадському просторі української стало звучати значно більше. Багато хто сьогодні повернувся обличчям до української.

Держава має дбати про якісну українську пісню, якісний український переклад фільму, якісні українські посібники, якісні українські телеканали, якісні українські одяг, сало, м'ясо, молоко. Тоді поступово Україна видужає і буде послуговуватися рідною мовою, як поляки – польською, французи – французькою, а українці – українською. Цей процес уже запущено і його не зупинити. Ми повертаємося до своїх джерел.

— Багато дослідників вбачають в російській мові штучний характер. Вважається, що російський народ утворювався з представників інших народів і племен, коли процес формування мов у світі вже давно завершився. Нову мову можна було створити тільки штучно, з’єднавши елементи інших мов. Тобто церковнослов’янську, українську та мови угро-фінських племен. Що ви про це думаєте та чи можна говорити про те, що російська взагалі не є природною мовою?

— Певною мірою так, вона має штучний характер. Але лише частково. Адже штучний характер мають усі мови. Українська зазнала потужного впливу тюркських мов, польської і, особливо, російської. Це зрозуміло, ні для кого не секрет. Тому думаю, що називати російську мову штучною буде надто категорично. Так, на ній дуже потужно позначився вплив старослов'янської, а також угро-фінських мов. Свого часу старослов’янська постала на основі болгаро-македонського діалекту, коли було прийнято християнство і треба було перекладати Святе Письмо з грецької на зрозумілу мову для східних слов'ян. Російська більше увібрала в себе елементів старослов’янської, бо вона в ті часи вважалася літературною, а отже, престижною, писемною мовою. Українська меншою мірою зазнала впливу старослов'янської мови.

Я думаю, що ми сьогодні говоримо про штучність російської мови російську агресію. Це справедливо та зрозуміло, адже московія посала нічим і ніким не спровоковану війну. Тому ми на все російське так реагуємо — наприклад, руйнуємо пам'ятники Пушкіну. Раніше важко було таке уявити. Правда?

— Щодо Пушкіна, я пам'ятаю, як мені в школі казали, що поставлять більшу оцінку, якщо підготую читання вірша мовою оригінала, а тобто російською. Тому знесення Пушкінів давно очікувана подія.

— От ви бачите, навіть українські освітяни мотивували вивчати російську мову. Тобто нам вбивали в мізки, що російська культура велика, хоча вона нічим не краща, ніж німецька, французька чи, скажімо, українська. Вона інша. Ось і все. Просто росіяни завжди мали багато грошей і вміли вкладати у свій продукт, потужно його рекламувати, розкручувати по всьому світу. Вони розуміли, що це культура, мистецтво, мова — теж зброя. І, власне, вони роблять це і зараз. У них, бачите, в усіх країнах світу є свої телеканали та представництва. Вони вливають мільярди, щоб переконати увесь світ, що вони великі.

Увесь світ побачив, які вони були великі, коли зайшли в Бучу, і потім так само по всій Україні. Маски було зірвано. Це ж люди, які виросли на Пушкіні та Достоєвському! Тому тут, виходить, варто посперечатися, чи справді так позитивно впливає ця "велика" культура на виховання росіян. Хтось скаже, що ті, хто творили звірства в Україні, книжок не читали. Тож Пушкін і Достаєвський ні до чого. А де ж тоді ті, хто читають? Чому передові люди росії мовчать? Їм Пушкін і Достаєвський не дозволяють? Чи, може, російське мистецтво не таке вже й велике, що свої його не споживають?

— В Україні офіційно можна писати "росія" та інші назви ворога з малої літери в неофіційних текстах. На вашу думку, чи варто? І чи колись прийдуть наші країни до того, щоб нормалізувати це правило на всіх рівнях в документах? Чи це перебір вже якось?

— Ні. Це правило було й раніше. Коли власну назву вживаємо в негативному (зниженому) значенні, то ми пишемо її з малої літери: гітлери, сталіни, квіслінги, а тепер і путін(и), росія тощо. Це своєрідний стилістичний прийом. Але він дозволений в розмовному, художньому та публіцистичному стилях. В офіційно-діловому та науковому ним не послуговуються.

Сьогодні й Міністерство освіти щодо цього давало свій коментар. І Комісія з державних мовних стандартів теж підтвердила написання слів росія, путін та под з малої літери.

— Чи є у ваших планах реалізувати нові проєкти української мови? Враховуючи, що ви, скажімо так, "легенда" для українських школярів, то можливо щось для молоді?

— Ну, крім того, що пишу шкільні підручники, посібники для ЗНО, НМТ, я створюю також посібники з культури мовлення для широкого загалу, які стали бестселерами, скажімо комплект книжок "100 експрес-уроків української" витримав уже десять перевидань! У мене нещодавно вийшла самовчитель "Українська самотужки".

Зараз я готую практичний посібник "Правильно — неправильно". Він буде навчати мови на поширених помилках. Він вийде орієнтовно навесні 2024 року. Наклади книжок постійно зростають, а це свідчення того, що Україна повертається до своїх джерел, зокрема й до мови, яку передали нам наші предки. Тож бережімо її, вивчаймо, щоб передати наступним поколінням.